Додаток 1

Дидактична характеристика умінь говоріння

Мовлення — психічна діяльність, яка проявляється як засіб спілкування людей з допомогою мови. Мова є спільною, а мовлення — індивідуальне користування нею. Розрізняють зовнішнє (виникає раніше) та внутрішнє мовлення. Також існує усне та писемне мовлення. У психології виділяють такі функції мовлення:

— номінативна (позначення об’єктивно існуючих навколо нас предметів, людей, явищ),

— сигнифікативна (знакове позначення),

— семантична (функція значення),

— комунікативна (спілкування).

Говоріння — це усна мовленнєва діяльність, яка виконує комунікативну функцію, потребує переходу із внутрішнього плану мовлення у зовнішній.

Говоріння як різновид мовленнєвої діяльності забезпечує діалогічне (спрямоване до однієї особи) й монологічне (спрямоване до необмеженої кількості осіб) мовлення; має певну мету, мотив; в основі говоріння — потреба. Високий рівень говоріння не можливий без розвитку логічного та образного мислення; тренування пам’яті, уваги, волі; загальної ерудиції; поповнення словникового запасу; володіння орфоепічими, синтаксичними, етичними правилами; оперування засобами виразності; без високоморальних переконань.

У сучасному світі спілкування центральне місце займає кібернетичний принцип зворотного зв’язку. Тобто, і діалог, і монолог мають передбачати реакцію того, на кого він спрямований. Словом, орієнтованим на слухача, а не на самовираження, яке було основою класичної риторики (науки про ораторське мистецтво, що навчала перемагати того, на кого спрямоване мовлення, виявляти власну досконалість). Велика роль у налагодженні зворотного зв’язку (порозуміння) належить:

а) розвитку емпатії (здатності розпізнавати емоційний стан людини з міміки, жестів, інтонації, уміння ставити себе на її місце, знаходити адекватні способи співпраці);

6) освоєнню етикетних норм спілкування (культурного «коду» українського народу): форм вітання, побажання, вибачення тощо;

в) дотриманню християнської моралі «люби ближнього, як самого себе».

Л. С. Виготський зазначає, що діалог — це мовлення, створене з реплік, це ланцюг реакцій. Діалог, на відміну від монологу, містить в собі можливість не мобілізувати слова у складні речення, які повинні бути задіяні в монолозі. Тобто, цінність діалогічної конструкції у її природності щодо емоцій, жестів, коротких та швидких відповідей тощо, а монологічної — у художній забарвленості, лексичному і синтаксичному збагаченні, вияві особистішого бачення (Виготський Л. С. Собрание сочинений // Том второй. Мышление и речь. Москва: Педагогика. — 1982. — С. 313, 340).

М. С. Вашуленко визначає такі етапи породження зв’язного висловлювання:

1) орієнтування в умовах мовленнєвої ситуації (задає стиль спілкування);

2) планування висловлювання (передбачає добір таких мовних одиниць і виражальних засобів, які відповідають темі та меті висловлювання, розташовані у доцільній послідовності);

3) реалізація програми висловлювання — власне створення зв’язного тексту;

4) контроль, який передбачає співвіднесення результатів мовленнєвого впливу на слухача із завданням висловлювання; виявлення і виправлення допущених помилок у структурі, змісті та мовленнєвому оформленні сказаного.

Отож, і діалог, і монолог породжуються підготовчим, діяльнісним, контрольно-корекційним етапами, які мусять забезпечити мовленню зв’язність, послідовність, стилістичну відповідність, розкриття теми та досягнення мети (Вашуленко М. С. Навчання рідної мови // Навчання і виховання учнів 2 класу. Київ: Початкова школа. — 2003. — С. 126-169).

Якісним показником говоріння є його виразність. Аналіз психолого-педагогічної літератури показує, що поняття «виразність мовлення» — інтегроване і включає в себе виражальні засоби художнього мовлення (лексика: пряме і переносне значення слів, синоніми,антоніми; тропіка: порівняння, епітети, гіпербола, метафора, уособлення; стилістика: повтор, протиставлення); виражальні засоби звукового мовлення (дихання, голос, дикція, наголос, інтонація); невер- бальні засоби (міміка, жести, поза).

О. Я. Савченко визначає такі складові мовленнєвого розвитку на уроках читання:

■ мотивація до активного використання рідної мови;

■ удосконалення індивідуального мовлення (вимови, наголошування);

■ збагачення словника новими словами, образними засобами, прислів’ями, загадками;

■ навчання творчим видам роботи, у тому числі створенню власних текстів (Савченко О. Я. Методика читання у початкових класах: Посіб. для вчителя. — К.: Освіта, 2007. — 334 с.).

Перлини Всеукраїнського конкурсу «Учитель року-2008», Чернівці, Видавничий дім «Букрек», 2008