Середа, 18.10.2017, 00:07
Вітаю Вас Гість | RSS

Кунцівська школа    
ВІРТУАЛЬНИЙ МЕТОДИЧНИЙ КАБІНЕТ

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

«Мартин Боруля». Театр корифеїв





Література 70-90-х років XIX ст.
І. Карпенко-Карий

ТРАГІКОМЕДІЯ «МАРТИН БОРУЛЯ» (1886)

Ідейно-тематичний зміст. Трагікомедія «Мартин Боруля» написана в 1886 р., під час новочеркаського заслання. Цим твором Іван Карпенко-Карип сатирично викриває тогочасні суспільні порядки — бюрократизм, судову систему, засновану на хабарництві. В основі сюжету — справжній факт: багаторічне клопотання батька драматурга Карпа Адамовича з метою документально відновити втрачене предками дворянство. Цікаві міркування про свого героя висловив уже на схилі літ сам автор: «Згадую Борулю, хоч люди сміються з нього, бо їм здається, що вони не такі чудаки, як Боруля, а коли гарненько придивитися, то й сміятися нічого: хто б не хотів вивести своїх дітей на дворянську лінію, щоб вони не черствий кусок хліба мали?!»

Жанрові й стильові особливості. Ця позиція І. Карпенка-Карого дуже цікава, бо орієнтує читача побачити в комедійних ситуаціях не такі вже й смішні сторони дійсності, як і в «Ревізорі» М. Гоголя: «Над чим смієтесь? Над собою смієтесь». Саме цей гоголівський сміх крізь сльози й визначає пафос твору І. Карпенка-Карого. Звідси й жанрова особливість цієї п'єси — трагікомедія.

Які, на ваш погляд, епізоди п'єси є комічними, а які — трагічними?

Сюжет твору (своєрідна, яскраво національна версія відомої комедії Мольєра «Міщанин-шляхтич») становлять гумористичні сцени з життя заможного хлібороба Мартина Борулі, який домагається втрачених дворянських прав. Щоправда, у Мольєра моралізаторство має абстрактно-повчальний характер, а в Карпенка-Карого воно спрямоване проти конкретних побутових і соціальних явищ, поданих у національному художньому зрізі. У цьому, до речі, одна із суттєвих відмінностей між творами класицизму («Міщанин-шляхтич») і реалізму («Мартин Боруля»).

Система дійових осіб. На відміну від Пузиря («Хазяїн»), Калитки («Сто тисяч») Мартин Боруля не труситься за кожну копійку, не знущається з бідніших за себе, але він, як і мольєрівський Журден, у своєму прагненні офіційно стати дворянином, по суті, утрачає здоровий глузд.

Яка ж мотивація такої поведінки Борулі? Вона на поверхні, її Мартин не приховує: захист людської гідності як своєї, так і своїх дітей, прагнення оберегти їх від тяжкої («чорної») селянської праці, від «давньої залежності і бідності», Боруля марить тим. щоб хоч його онуки «були дворяне, не хлопи, що не всякий на них крикне: бидло! теля!». І сам він затято відстоює свою гідність: намагається будь-що домогтися покарання для свого кривдника дворянина Красовського.

Сповнені іронії, а іноді й сарказму сцени, у яких Боруля намагається завести у своєму домі «дворянські порядки». Комізм тут досягається через разючу невідповідність між давно усталеним способом життя селянина-хлібороба й омріяною панською шляхетністю.

Зокрема, Мартин Боруля:

  • наказує і собі, і членам родини довго спати, хоча від спання йому нудно, та й боки болять;
  • планує розвести собак і їздити на полювання:
  • хоче віддати доньку Марисю за «благородного», який потім через кумедне непорозуміння тікає від неї;
  • намагається прилаштувати сина на «благородну» чиновницьку посаду, проте Степана звільняють:
  • прагне офіційно оформити своє «шляхетне» походження, але з'ясовується, що в документи закралася фатальна для нашого героя помилка (запис зроблено на прізвище Беруля, а не Боруля).

Усі починання Борулі, спрямовані на досягнення примарного щастя, завершуються поразкою. Інакше й бути не могло, адже для Борулі дворянство — це те, чим можна зовні прикрити своє мужицьке походження, йому не доступні поняття «духовність», «культура», «освіченість», «шляхетність», «етика». Автор саркастично змальовує цю рису героя в епізоді, де він наказує дружині Палажці навчитися, як подавати чай і каву «благородному» гостю: «Ну, годі! Сідай, душко! Омелько привезе самуварь, чаю, сахарю і... кофію. Чай я пив і знаю, як його настановлять, то сам тобі розкажу; а кофію не знаю, як роблять. Піди ти зараз до Сидоровички — вона зна — і повчися в неї. І розпитай гарненько, як його роблять і коли його подають: чи до борщу, чи на ніч?»

Сміх крізь сльози викликає й епізод, у якому Боруля намагається зруйнувати добрі народні звичаї:

«М а р и с я . Тату, Степане, ідіть: мати кличуть!

М а р т и н . Марисю, скілько раз я вже тобі приказував, не кажи так по-мужичи: мамо, тато. А ти все по-свойому... Ти цими словами, мов батогом, по уху мене хльоскаєш.

М а р и с я .  Ну, а як же ? Я забуваю.

М а р т и н .  Он як Степан каже: папінька, мамінька...

С т е п а н . Або: папаша, мамаша.

М а р т и н. Чули: папаша, мамаша... треба так казать, як дворянські діти кажуть.

М а р и с я . Я так і не вимовлю.

М а р т и н . Привчайся: ти на такій лінії».

Узагалі Марися — найбільш стійка до змін, бо має міцну моральну основу, вона намагається зберегти своє щастя, їй панське життя, яким марить батько, ні до чого. Справді, Мартин Боруля виховував своїх дітей у дусі здорової народної моралі, про що свідчать Марисині слова: «Перше батько казали, що всякий чоловік на світі живе затим, щоб робить, і що тільки той має право їсти, хто їжу заробляє».

Повною протилежністю Марисі виступає її брат Степан: він прагне добутися чиновницької посади не стільки шляхом якихось інтелектуальних зусиль, роботою над собою, щоденною старанною працею, скільки обманом, хитрістю — себто так, як у чиновницькому колі було заведено. І батько навчає, як вижити в цій прогнилій системі: «Ну, тепер з Богом! (Встає). Прощай. (Цілує Степана). Слухай старших, виписуй почерка, завчай бумаги напам'ять... трись, трись меж людьми — і з тебе будуть люде!»

Сумною тональністю забарвлена картина, у якій батько радить синові порвати з другом дитинства Миколою, бо він тепер, як Борулі здається, уже нерівня їхньому роду: «Ти, сину, не дружи з нерівнею, краще з вищими, ніж з нижчими. Яка тобі компанія Микола? Мужик — одно слово, а ти на такій лінії, трешся між людьми інчого коліна... глянь на себе і глянь на Миколу. То таки мужик репаний, а ти канцелярист!»

У чому, на ваш погляд, символічність краху Степанових надій на чиновницьку кар'єру?

Кадр із фільму-вистави — Мартин Боруля»

Яскравий сатиричний персонаж — повірений Тренделєв. Його спеціалізація — махінації з документами, він уособлює бюрократичне суспільство, морально звиродніле й охоплене корупцією. Письменник постійно мав справу з такими ділками, працюючи чиновником, добре знав їхню психологію, а тому зневажав до глибини душі. Характери в драматичних творах розкриваються через діалоги чи монологи. Саме думки вголос (через монолог) виявляють хижу сутність цього суспільного типу: «Т р е н д е л є в  (сам). Добре діло це повіренничество, єй-богу! Другого такого прибыльного не знайдеш... діло Борулі веду протів Красовського, а діло Красовського протів Борулі. Їздю на своїх конях по просителях, — і коней годують, і мене годують, і фурмана годують, і платять!.. Наберу діл доволі, приїду в город, піду до столоначальника, до того-таки самого, що й діла буде послі рішать, і він мені напише, що треба, а я тітко підпишу, якщо маю довіренность, а ні, то однесу підписать просителю. Апеляцію треба — так саме: той же, що рішав діло, і апеляцію напише, а коли діло замисловате — вдаришся до секретаря... Нарешті: чи виграв, чи програв, а грошики дай! Живи — не тужи! Все одно що лікар: чи вилічив, чи залічив — плати!»

Один із найколоритніших образів п'єси — Омелько. За його простакуватістю ховається глибока народна мудрість, мрійливість, гумористично-філософське ставлення до мирської «суєти» і водночас життєвий практицизм.

Для того щоб довести (чи спростувати) ці тези, уважно прочитайте й проаналізуйте яву і дії третьої і яву III дії другої. Які риси української душі ви помітили в характері Омелька?

Мартин і Омелько представляють два абсолютно протилежні світи: перший — дисгармонійний світ сучасної індустріальної цивілізації (на стадії його становлення) з хворобливими амбіціями, пристосуванством, нещирістю, пихатістю, хибними цінностями, метушливістю, трагікомічними стресами тощо; другий — гармонійний світ традиційної української сільської цивілізації з простим, природним устроєм життя, сердечністю, пошаною до традицій, до праці, з веселою й ліричною вдачею.

Простежте на прикладі яви І дії третьої та яви III дії другої, як виявляються ці протилежні життєві настанови в мові Мартина й Омелька. Хто ще з персонажів п'єси сповідує традиційні селянські цінності? Як вони пояснюють свою логіку?

Наприкінці твору перед глядачем розкриваються позитивні риси Мартина, він ніби народжується заново на світ, бо нарешті може природно себе поводити, тобто бути собою: «Чую, як мені легше робиться, наче нова душа сюди ввійшла, а стара, дворянська, попелом стала».

Чи правильний вибір робить герой? Як, на ваш погляд, цей вибір позначиться на його подальшому житті?

Ідея п'єси — смішна та людина, яка соромиться бути собою, захоплюється фальшивими цінностями, з усіх сил намагається пристосуватися до швидкоплинної моди.

Які ще проблеми порушуються в п'єсі? Чи актуальний цей твір сьогодні? Якщо так, то чим саме? Чи можна жити в сучасному світі, сповідуючи традиційні народні настанови?

Микола Садовський
Марко Кропивницький
Панас Саксаганський
Марія Заньковецька

Сам І. Карпенко-Карий блискуче грав роль Мартина Борулі в Театрі корифеїв. Завдяки добродушному народному гуморові, упізнаваності, психологічній переконливості образів, гострій злободенності проблематики п'єса ось уже понад сто років з успіхом іде на сценах вітчизняних театрів.

Театр корифеїв

27 жовтня 1882 р. на сцені міського театру в Єлисаветграді Марко Кропивницький поставив драму «Наталка Полтавка» Івана Котляревського, головну роль у ній виконувала Марія Заньковецька. Так розпочалась історія українського професійного Театру корифеїв.

Його діяльність була пов'язана з іменами братів Тобілевичів — Іваном Карпенком-Карим, Миколою Садовським і Панасом Саксаганським та їхньою сестрою — Марією Садовською-Барілотті, Марком Кропивницьким і Михайлом Старицьким, Марією Заньковецькою, Любов'ю Ліницькою, Ганною Затиркевич-Карпинською та іншими видатними акторами. Вони були справжніми подвижниками національного драматичного мистецтва.

У 1881 р. в Кременчуку був створений професійний український театр, який наступного року переїхав до Києва, звідки й почалася його нова історія. Основу репертуару корифеїв становили твори І. Котляревського. Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка, М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, О. Островського, М. Гоголя та ін. Театр корифеїв мав великий успіх не лише в Росії, а й у Молдові, Польщі, на Закавказзі. Величезна популярність митців, творчість яких була уособленням народного естетичного ідеалу, ніби провокувала царських чиновників постійно їм перешкоджати: виступи колективу в межах Київського генерал-губернаторства (а це, по суті, третина Наддніпрянської України) були заборонені. Не полегшив долю театру навіть гучний успіх і царське схвалення гастролей у Петербурзі в 1886-1887 рр.

Панас Саксаганський (зі спогадів про ті гастролі): «Найбільший успіх мали п'єси «Наймичка» (пройшла 22 рази), «Наталка» (теж 22 рази). Обидві п'єси — при повнісіньких зборах (2 тис. крб). «Чорноморці» пройшли разів десять. «Доки сонце зійде» не мала успіху й пройшла тільки один раз.

Успіх трупи був надзвичайний. Навіть те чиновництво, що зачерствіло в прислужництві й забуло своє національне походження, пробуркалося і говорило: «Я українець». Українська «інтелігенція», «толпой стоящая у трона», що позбулася національного обличчя, мов той бурсак, що не знав, як звуться граблі, аж поки граблище не вдарило його по лобі, — заговорила рідною мовою і за щастя вважала вітати в себе наших главарів. Трупу багато разів закликали до Катерининського палацу, де ставили «Кума Мірошника». Кум влазив в оріхову бочку, яку за щастя мали підтримувати два генерали. Нарешті трупою зацікавився сам Олександр III. Для нього в залі «Демут» поставили «Назара Стодолю» і «Як ковбаса та чарка».

На кону, поза лаштунками, біля вбиралень, під сценою і навіть у суфлерській будці сиділо безліч жандармів — і у формі, і переодягнутих...

Театр — повнісінький. Усі дами в білому вбранні, пани — у фраках, військові — у парадній формі. Праворуч — на авансцені велика ложа, а в ній сидить цар.

Після вистави нас запрошено до нього Пішло нас шестеро: Заньковецька, Садовський, Кропивницький, Мова, Максимович і я...

З другої кімнати ложі вийшов до нас цар, позад його стояла, ухмиляючись, цариця. Цар підійшов до нас зовсім близенько. Опишу протокольно цю сцену. Ми уклонились в пояс цареві. Пауза. Я стояв майже перед царем. Високий, плечистий, із простим обличчям, облямованим широкою темно-рудою бородою, із сірими великими очима й здоровою лисою головою. Надінь на нього червону сорочку «на випуск», сокиру в руки — простий тобі тесля.

Він довгенько постояв перед нами, заклавши праву руку за край мундира, потім кашлянув і промовив:

— Я давно збирався... і сьогодні із задоволенням прослухав виставу, особливо другу, просто чудово!

По паузі:

— Ви завжди тут граєте?

Усі мовчали, а Садовський відповів:

— Ми, ваша величносте, завжди граємо на півдні.

— Еге ж, на півдні...

Він знову зробив паузу, потім, звернувшись до Заньковецької, яка стояла поруч із Садовським,запитав:

— І ви на півдні?

Знову пауза, потім, усміхнувшись, питає:

— А скажіть, це складно, співати й одночасно танцювати?

Усі мовчали, і знову Садовський одповів:

— Це, ваша величносте, звичка.

Цар знову всміхнувся й промовив:

— Так, звичка!.. Мені дуже-дуже сподобалося...

Після цього він відступив крок назад, показуючи, що аудієнція закінчилася. Ми знову вклонились і вийшли».

Історія театру була непростою: він то розпалався на окремі трупи, то знову об'єднувався. Зреалізувати на повну силу його потужний творчий потенціал не давали й імперські власті, і не надто вишукані смаки багатьох глядачів.

Артисти Театру корифеїв
 
судження
Дмитро Чижевський: «Доля українського театру залежала не лише від авторів та артистів, а й від «споживачів» театрального мистецтва. І саме в цьому була трагедія українського наддніпрянського реалістичного театру. Важко сказати, чи досягли б українські театральні вистави такого успіху, якби вони взагалі відмовилися від співів і танців, то не ставили б їх у такі контексти, що майже цілком знищували виховний характер сцени. До театру на Наддніпрянщині приходили зрідка селяни, що перебували в містах, але в інших випадках це була розвага для дрібних міщан і служниць, пізніше — для солдатів, яких після 1905 р. стали «запрошувати» до театрів. Тим часом в української молоді зникла повага до «свого театру», унаслідок чого театр утрачав свій вплив...»

І все ж саме корифеї заклали основи національного драматичного мистецтва, класичного українського театру. їхні традиції підхоплять і якісно розвинуть визначні вітчизняні майстри сцени й кінематографісти XX ст.

ЗАВДАННЯ

1. Установіть відповідність

Дійова особа
1. Націєвський
2. Мартин
3. Гервасій
4. Тренделєв
Репліка
А ...а бумаги — тьфу! і в мене їх було доволі, а тілько я переконався, що нам дворянство личить, як корові сідло.
Б Краще жить на світі щасливим мужиком, ніж нещасним паном, — це всяке знає!..
В Чую, як мені легко робиться, наче нова душа сюди ввійшла, а стара, дворянська, попелом стала.
Г Як побрачимся, тоді полюбите!.. Любов — ета злодійка приходить зря, сьогодні нєт єйо, а завтра вот она!
Д Нарешті: чи виграв, чи програв, а грошики дай! Живи — не тужи! Все одно що лікар: чи вилічив, чи залічив — плати!

2. Серед названих ідей трагікомедії «Мартин Боруля» провідною є

А викриття бюрократизму в новому капіталістичному суспільстві
Б засудження хабарництва як яскравого прояву корумпованої країни
В висвітлення вад тогочасної судової системи
Г осміювання міщанства як руйнівника здорової народної моралі, звичаїв і традицій
Д висміювання людей, що соромляться бути собою, надмірно захоплюються модою

3. Події в трагікомедії «Мартин Боруля» розгортаються в такій послідовності

А звільнення Степана з посади канцеляриста — укладання угоди Борулі з Тренделєвим — відмова Борулі одружити Марисю з Миколою — утеча Націєвського
Б утеча Націєвського — укладання угоди Борулі з Тренделєвим — відмова Борулі одружити Марисю з Миколою — звільнення Степана з посади канцеляриста
В відмова Борулі одружити Марисю з Миколою — укладання угоди Борулі з Тренделєвим — утеча Націєвського — звільнення Степана з посади канцеляриста
Г укладання угоди Борулі з Тренделєвим — відмова Борулі одружити Марисю з Миколою — утеча Націєвського — звільнення Степана з посади канцеляриста
Д відмова Борулі одружити Марисю з Миколою — укладання угоди Борулі з Тренделєвим — звільнення Степана з посади канцеляриста — утеча Націєвського

4. Який факт із життєпису І. Карпенка-Карого найбільше вас вразив?

5. Розкрийте походження літературного псевдоніма Івана Тобілевича.

6. Що ви знаєте про Театр корифеїв?

7. Яку роль у ньому відіграв І. Карпенко-Карий?

8. Які жанрові особливості має драматичний твір? Чим зумовлена така ознака п'єси, як єдність місця, часу і дії?

9. Який епізод трагікомедії «Мартин Боруля» видався вам найсмішнішим? Які засоби комічного в ньому використав автор?

10. У чому полягає відмінність між комедією й трагікомедією? Проілюструйте свою відповідь прикладами з конкретних драматичних творів.

11. Яке прислів'я, на вашу думку, найточніше передає сутність Мартина Борулі? Свій вибір аргументуйте.
Циган коня кує, а жаба й собі лапку подає. Не дав Бог жабі хвоста, а то б усю траву потолочила. Не лізь, жабо, туди, де коней кують. Якби жабі хвоста, була б непроста. Не надувайся, жабо, бо до вола ще далеко.

12. Поміркуйте, чи здатне кіно повноцінно замінити театр. У чому полягають принципові відмінності між цими видами мистецтва?

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1. Виписати з п'єси І. Карпенка-Карого «Мартин Боруля» по одному-два приклади іронії, сарказму й гротеску.

2. Підготувати невелике повідомлення про історію й сучасне життя драматичного театру у вашому обласному центрі (за бажанням).

3. Перегляньте фільм Г. Юри і Л. Швачка «Мартин Боруля» (адреса в мережі Інтернет: http://v7.arg.ua/6026-martin-borulya-1953-tvrip-ukr.). Наскільки глибоко актори розкривають характери персонажів? Які сценічні засоби характеротворення використовують?

ЛІТЕРАТУРА

Мороз Л. Іван Тобілевич (І. Карпенко-Карий) // Історія української літератури XIX століття: У 2 кн.: Кн. 2. — К.: Либідь, 2006. — С. 647-673.

Наєнко М. Художня література України. — К: Видавничий центр «Просвіта», 2005. — С. 612-628.

Карпенко-Карий І. Драматичні твори. — К.: Наукова думка, 1989. — С. 5-26.

Тобілевич С. Мої стежки і зустрічі. — К., 1957.

Саксаганський П. Театр і життя. Мемуари. — К.: Рух, 1932.

 




Переглядів: Счетчик посещений Counter.CO.KZ

Пошук
Календар
«  Жовтень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031
Реклама

Copyright Кунцівська ЗОШ I-III ступенів © 2017