П`ятниця, 24.11.2017, 22:30
Вітаю Вас Гість | RSS

Кунцівська школа    
ВІРТУАЛЬНИЙ МЕТОДИЧНИЙ КАБІНЕТ

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Іван Франко. Творчий доробок





Українська література наприкінці XIX — на початку XX ст.

Творчий доробок

Поезія. Іван Франко — найвизначніший український поет пошевченківської доби. Саме в поетичній спадщині виразно простежується його еволюція від революційного реалізму до неоромантизму.

Збірка «З вершин і низин», що побачила світ у 1887 р. (друге, повніше видання вийшло друком у 1893 p.), стала в духовному житті України явищем, співмірним із «Кобзарем» Т. Шевченка. Саме ця книжка поезій засвідчила прихід у літературу мужнього поета-громадянина й митця-новатора з індивідуальним стилем.

Збірка складається з шести розділів: «De profundis» (з латин, з глибини, з низин), «Профілі і маски», «Сонети», «Галицькі образки», «Жидівські мелодії» та «Легенди». Так виявилася схильність автора до циклізації творів і композиційної чіткості.

У збірці переважає громадянсько-політична, патріотична лірика («Товаришам із тюрми», «Гімн», «Каменярі», «Земле моя», «Тюремні сонети», «Не пора» та ін.). Основними є два взаємопов'язані мотиви, які окреслив сам поет: 1 ) «розкривання ненормальностей життя», 2) «віднаходження поривів і змагань до поправи того життя». Тому ліричний герой «З вершин і низин» — самозречений борець із національною й соціальною кривдою.

В. Лопата. Ілюстрація до вірша І. Франка «Гімн»

Заспівом до збірки став програмний вірш «Гімн» (1880). У ньому прославляється «вічний революціонер», що уособлює вічний дух прагнення до щастя й волі. Цей дух споконвіку жив у народі. Однак, переконаний автор, здобуває шанс на перемогу тільки зараз, коли знайшов опору в науці, коли зростає національна й людська самосвідомість гноблених народів.

Образ революціонера автор трактує в загальногуманістичному плані — як героя, який самовіддано бореться проти світового зла, темряви, примітивності. Він — «дух, що тіло рве до бою», це все те, що зумовлює поступ людства, — «наука, думка, воля», які ніколи «...не уступлять пітьмі поля» (суспільній реакції). Риторичним запитанням: «Іде в світі тая сила, / Щоб в бігу її спинила?» — поет стверджує марність такої спроби. Дух, що тільки «вчора розповився», рвучко простує туди, де розвиднюється, він на весь голос скликає до себе мільйони пригноблених, безправних, які прагнуть позитивних змін, справедливого суспільного устрою.

Важливо, що ліричний герой закликає не руйнувати, а наголошує на перетворювальній силі «науки, думки й волі». Саме вони протистоять тій «пітьмі», що здавна принижувала людину, зводила її до становища раба.

«Дух» («вічний революціонер») персоніфікується через нагнітання дієслів-присудків: живе, рве, йде, міцніє, спішить, вони додають динаміки перетворювальній силі, час для якої вже настав.

За допомогою чотиристопного хорея, анафор (повторів початкових ні, по, і в рядках різних строф), алітерацій (повтором однакових приголосних — «рвучким і перетворювальним [р]») поет створює ритмізований звуковий малюнок, який навіть без музичного супроводу вистукує маршеву мелодію гімну:

Ні попівськії тортури,
Ні тюремні царські мури,
Ані війська муштровані,
Ні гармати лаштовані,
Ні шпіонське ремесло
В гріб його ще не звело.

Саме «Вічний революціонер» миттєво приніс Франкові популярність, а ще більшого розголосу твір набув у 1905 р., коли М. Лисенко поклав його на музику. «Вічний революціонер» на межі XIX й XX ст., як і «Заповіт» Т. Шевченка, став одним із неофіційних гімнів бездержавного українського народу.

судження
Михайло Наєнко: «Франків «Гімн» — блискучий зразок віршованого мистецтва. Ритмомелодика, поліфонічність кожного образу, прозоро-таємниче, динамічне крещендо у веденні головної теми — усе підпорядковане тому, щоб твір сприймався як монолітний... дзвін. Особливість дзвона ж полягає в тому, що він, як сигнальний музичний інструмент, є самозвучним. Більшість усіх пізніших творів Франка справді «самозвучні». Досягти цього можна було і просто, і непросто: ідучи з дому з редакційної чи видавничої праці, навіть вештаючись з кутка в куток у власній хаті, він щоразу «вистукував», «наспівував» у пам'яті ритм чи мелодику майбутнього вірша. Поки «не вистукається», текст на папір не заносився. Ось чому кращі вірші Франка по-справжньому мелодійні, багато з них (з допомогою композиторів) ставали піснями, а деякі взагалі не потребували втручання композиторів, бо звучали як музика. Відбувалося те, про що мріяли представники всіх видів мистецтв. Архітектура, наприклад, цілком справедливо вважається застиглою музикою, живописці кажуть, що в кожному художньому полотні обов'язково має звучати музика. Насамперед музичності намагався досягти у своїх віршах І. Франко».

консультація ●ТЛ

Поліфонічні́сть, поліфоні́я (муз.) — багатоголосся в музиці, засноване на одночасному сполученні й розвитку ряду рівноправних мелодій.

Креще́ндо (муз.) — поступове збільшення сили звука.


Які музичні інструменти, на вашу думку, найкраще здатні передати дух Франкового «Гімну»? Мотивуйте свою думку.

Збірка «З вершин і низин» складається з циклів, перший із яких — «Веснянки». Вірші цього циклу наскрізь алегоричні, засновані на паралелізмах й антитезах. Скажімо, у поезії «Дивувалась зима» (1880) зима втілює в собі панівну верхівку суспільства, що спантеличена пробудженням народних мас, які прагнуть кращого життя:

Дивувалась зима:
Як посміли над сніг
Проклюнутись квітки
Запахущі, дрібні?

А ще більше зима здивована тим, що в неї вже немає тієї сили, якою могла б прибити цвіт тих квіток. Яскравими образами квітів, їхньою живучістю автор утверджує оптимізм, який звеселяє душу пригнічених, як весна пробуджує від довгого холодного сну й народжує нове життя, нові надії на майбутнє.

На основі паралелізму побудована веснянка «Гримить» (1880). Як весняний грім символізує прихід «благодатної пори», що відроджує природу, так само й грім національних і соціальних виступів є провісником благодатних, щасливих змін, на які чекають мільйони людей.

Проаналізуйте звукові особливості веснянки «Гримить» за таким планом:

1) роль анафори й епіфори;

2) алітерація як засіб емоційного підсилення;

3) віршовий розмір поезії;

4) ритміка твору.

Вірш «Розвивайся ти, високий дубе» (1883, цикл «Україна») у радянську епоху був вилучений зі збірки, оскільки суперечив ідеям більшовицької тоталітарної системи: поезія наскрізь пройнята вірою у відродження єдиної соборної України «від Кубані аж до Сяну-річки». Фольклорні образи дуба, «весни красної» використано як художній паралелізм, що підсилює емоційне звучання твору й віру в зміни на краще: «Розвивайся ти, високий дубе» — «розпадуться пута віковії»; «Весна красна буде! — прокинуться люди».

Про які ж зміни конкретно йдеться? Ліричний герой наголошує, що вже несила служити сусідам — «Москві і ляхові», треба жити в рівноправності й дружбі. У риторичному запитанні: « Чи ще ж то ви маю наточились // Братерської крови ?» — звучить заклик до слов'янських народів жити в мирі, а до свого — бути повноправним господарем у «власній хаті». «Вкраїна воскресне» лише тоді, коли українець стане в рідному домі ґаздою (хазяїном).

З якими творами Т. Шевченка, вивченими торік, перегукується цей вірш?

Зробіть докладний художній аналіз поезії за такою схемою:
  1. Жанр твору.
  2. Провідний мотив.
  3. Композиція (вихідний момент у розвитку почуття, розвиток почуття, кульмінація, авторський висновок).
  4. Ключові образи.
  5. Які мовні засоби сприяють емоційному наснаженню твору (лексика, тропи, фігури, фоніка), як саме?
  6. Віршування (рими, спосіб римування, віршовий розмір, вид строфи), його роль у розкритті провідного мотиву.
  7. Висновок (почуття і роздуми, викликані твором).

Окрасою збірки «З вершин і низин» стали цикли сонетів («Вільні сонети», «Тюремні сонети»), які приваблюють читача не тільки своєю класичною витонченою формою, а й високими ідеями добра й краси як вічних світлих категорій буття людини. Показовим у цьому плані є сонет «Сикстинська мадонна» (1881).

консультація ●ТЛ

Соне́т — це ліричний вірш, що складається з чотирнадцяти рядків п'ятистопного або шестистопного ямба: двох чотиривіршів (катренів) із перехресним римуванням і двох тривіршів (терцин) з усталеною схемою римування: абаб, абаб, ввд, еед. У сонеті перший вірш містить тезу, другий — антитезу, а тривірші — синтез, так званий сонетний замок, що завершується переважно чотирнадцятим рядком.

Припускають, що сонет зародився як жанр лірики в поезії провансальських трубадурів, але постав він в Італії. Остаточної форми йому надав (установив чисельність рядків і порядок рим) Ф. Петрарка в XIV ст. Сонет дисциплінує поетичне мовлення, є виявом високої творчої майстерності.


Визначте ознаки сонета у вірші І. Франка «Сикстинська мадонна».

Рафаель.
Сикстинська мадонна.
1515-1519 рр.

Цей твір з'явився під враженнями від споглядання геніальної картини Рафаеля «Сикстинська мадонна». У сонеті звучить віра в непереможну силу високого мистецтва й владу його шедеврів над душами людей. Франко продовжує Шевченкову традицію возвеличення жінки-матері, він теж бачить її з немовлям на руках. Цією красою й ніжністю поет просто заворожений. Цей стан передано в сонеті за допомогою риторичних запитань, звертань і окликів:

мистецький контекст

Paфaéль Санті (1483-1520) — видатний італійський художник і архітектор епохи Високого Відродження. Проектував собор Св. Петра у Римі, створив цикл розписів парадних зал (стани) Ватіканського палацу. Найдосконаліший витвір Рафаеля — «Сикстинська мадонна» (1515-1519). У картині майстерно передано поєднання настрою тривоги Матері Божої за своє дитя з найглибшою ніжністю до нього.

Хто смів сказать, іцо не богиня ти?
Де той безбожник, що без серця дрожі
В твоє лице небесне глянуть може,
Наткнутий[7] блиском твої красоти?

Лише безбожник не побачить краси Божої Матері — так емоційно стверджує ліричний герой.

Одні дослідники сприймають цей твір як вияв атеїзму молодого Франка-соціаліста (мовляв, тут протиставляються людина як реальність, ідеал і Бог як вигадка). Інші вважають, що в сонеті заперечуються примітивні, наївні, суто людські уявлення про Бога, які поступово зживатимуться, натомість утверджується думка, що саме краса й доброта людини, передовсім жінки-матері, найпереконливіше засвідчує красу й доброту Того, хто її створив, — істинного Бога. Лише пізнаючи людину, вірячи в неї, можна пізнавати Творця й вірити в Нього.


7 Наткну́тий — незачеплений, незаворожений, байдужий

Вдумайтеся в текст сонета. Який із поданих поглядів вам видається вірогіднішим? Чому?

Іван Франко оновив, здавалося, уже безнадійно застарілу форму сонета, надав йому нового громадянського й філософського забарвлення.

У цілому в збірці переважає ще поетика революційного реалізму.

  • автор захоплюється раціоналізмом (обожнює всемогутню силу розуму, науки «без віри основ»)\
  • має ще соціалістичні ілюзії (так, у вірші «Гадки на межі», співчуваючи бідуванню малоземельного галицького селянства, пише: «Зложитися полем докупи обом, //Зложитись хатами, знаряддям, тяглом? І, може, для них се єдиная рада?»);
  • вихід із суспільної кризи бачить насамперед у духовному вдосконаленні людини, «просвіті», але не відкидає й насильницького, кривавого шляху боротьби (вірш «На суді»);
  • Франко свято вірить у людину, як у Бога (замість Бога), сподівається: коли якось змінити умови, вони змінять і людину на краще, уможливлять рай на землі соціалізм;
  • нарешті, у багатьох віршах збірки ідея переважає над образністю, зміст над формою, сама мова ще не зовсім вироблена, переобтяжена діалектизмами, полонізмами, русизмами.

Підтвердіть останню тезу прикладами зі збірки.

Однак у книжці розгортаються й інші мотиви — філософські й інтимні (у циклах «Жидівські мелодії», «Картка любови», у поемі «Панські жарти»), пульсують щирі емоції, прагнення краси й гармонії. Усе це стане основою майбутньої духовної еволюції митця.

Збірка «Зів'яле листя», що побачила світ у 1896 р., пройнята захопленням красою жінки й високим, трагічним почуттям кохання. Це — провідні мотиви книжки. Її жанр, за визначенням самого автора, — «лірична драма».

Титульна сторінка збірки
І. Франка «Зів'яле листя»

«Зів'яле листя» — не збірка розрізнених віршів, а цілісний твір із наскрізним любовним сюжетом. Композиційно складається з трьох «жмутків» (уже в такий спосіб продовжується символіка назви), кожний з яких складається з двадцяти поезій. Перший «жмуток» був написаний раніше й уміщений ще в збірці «З вершин і низин», тепер до нього додалися два нові. В основі ліричного сюжету — болісні переживання юнака, викликані нерозділеним коханням. Три «жмутки» віршів (мов три дії драми) розкривають три душевні стани героя.

1. Перший «жмуток» — палке кохання без надії на взаємність. Героя мучить самотність і сум. Світло приходить на зміну темряві в його душі й навпаки. І все ж крізь хмари відчаю пробивається промінчик сподівання на щастя.

2. Другий «жмуток» найбільш оптимістичний, кохання в душі героя спалахує з новою силою, дарує віру, радість життя, але... ненадовго.

3. Третій «жмуток» — розв'язка драми: кохана стає дружиною іншого, щира любов зневажена, надії на щастя остаточно втрачені. Герой більше не знає, для чого жити. Дійшовши до крайньої межі відчаю, він накладає на себе руки. Так ще раз повторюється доля молодого Вертера — героя відомого роману Й. В. Ґете, що про нього згадує автор у передмові.

Основою «ліричної драми» стали власні переживання поета, саме тому душевні порухи героя передані так зворушливо й переконливо. «Тричі мені являлася любов, — зізнається Франко, — тричі в руці від раю ключ держала», і тричі поет утрачав надію на щастя. Нерозділені почуття залишали по собі «невтишиму тоску», засипали зів'ялим листям сподівань.

Ольга Рошкевич

Певно, найбільшою і єдиною взаємною любов'ю в Івановому житті залишилась уже згадувана Ольга Рошкевич. Вона була освіченою, талановитою людиною, перекладала Золя й братів Гонкур, збирала народні пісні, виступала з публікаціями в часописах, брала участь у жіночому русі, була причетна до відкриття жіночої гімназії в Станіславі (тепер — Івано-Франківськ).

Іван ділиться з нею кожною новиною, кожним своїм успіхом і розчаруванням, кожним літературним задумом. Закохані мріяли одружитися, для себе готували подарунок: збірку весільних пісень, які збирала Ольга в рідному селі Лолині. Збірка таки вийшла друком, але тоді, коли Іван і Ольга вже були не разом.

Перешкодою до щастя став арешт Франка. Священик Рошкевич, батько нареченої, не міг пробачити Іванові захоплення безбожним соціалізмом, хоча дуже поважав хлопця, пророчив йому велике майбутнє. Якийсь час ще жевріли надії на чудо, адже молоді люди щиро кохали одне одного.

Проте несподівана звістка про вимушений шлюб Ольги обірвала всі надії. Безмежний відчай мало не вбив поета: у нього стався крововилив у мозок.

Ольга все життя як найбільшу святиню зберігала Іванові листи, а перед смертю заповіла сестрі покласти їх у домовину, щоб не розлучатися з ними й на тому світі. Так і залишилися вони таємницею для читачів. Певно, так і треба: кожна людина має право на особисте й сокровенне...

Для Франка ж ім'я Ольги назавжди залишилося священним. Світлий, ніжний і беззахисний образ коханої він напрочуд точно передав біблійним символом білої лілії. Коли почуття в ньому переважали над холодними роздумами, усі його жіночі образи ставали схожими чимось на Ольгу. Франко буде писати про жіночу недолю в галицьких народних піснях, а єством відчуватиме присутність Ольги — то дівчиною, то заміжньою, такою, яка запропастила свою долю. Для нього вона буде Анною в п'єсі «Украдене щастя», еталоном, до якого рівнятиме всіх інших жінок.

Через декілька літ доля звела Франка з надзвичайно вродливою й розумною дівчиною Юзефою Дзвонковською. У неї були закохані всі Іванові друзі, але дівчина нікому не відповідала взаємністю, припускали, що через польський гонор, високе походження.

Друг Франка Фелікс Дашинський (в одному з листів до нього): «Перед цією красою потрібно впасти на коліна і молитись, молитись. Гляньте, вона ж Дантова Беатріче! О, якби хотілось вічно гладити її шовкове волосся, щоки... обняти тільки раз — і вмерти. Подивіться на її стан, на її голубі очі. О, тут, крім усього, можна стати мрійником. Такій королеві можна віддатись душею і тілом, піти за нею край світу, кинутись в огонь або в воду... Це якийсь диявол, а не жінка!

А чи знаєте, чим притягує? Величезним тактом — тримає людей на поводку — нічим не ділиться і нічого не говорить, і тим доводить людину до шалу. Вона — суцільне мовчання. Вона, як та стіна, на котрій люди малюють ідеали, — найрізноманітніші взори дівочих чеснот, оскільки зовнішній вигляд не дозволяє закрадатися жодному сумніву, жодній критиці. Прекрасна мовчанка. Ангел доброти, розсудку, невинності».

М. Рейзнер. Портрет незнайомки

І ось ця загадкова красуня зачарувала й Франка. Наприкінці 1883 р. він запропонував їй руку й серце, але дівчина відмовила. Одначе відкрила — йому єдиному — справжню причину своєї холодності й непоступливості: кохання не для неї, Юзефа хворіла на сухоти — тоді страшну, невиліковну хворобу, яка раніше чи пізніше мала звести її в могилу.

Франко дуже дорожив картиною художника М. Рейзнера «Портрет незнайомки», яку випадково побачив у крамниці й зразу ж купив. Цю скромну роботу письменник розмістив у своєму кабінеті над робочим столом. Дослідники вважають, що це портрет саме Юзі, єдине зображення дівчини, яке збереглося.

А. Чебикін. Ілюстрація до збірки
І. Франка «Зів'яле листя»

Так поступово збиралися «жмутки» майбутнього «Зів'ялого листя», зароджувався той наскрізний мотив збірки: «Не надійся нічого...» Поет присвятив Юзефі один із найтрагічніших віршів «Зів'ялого листя» — «Вона умерла!», у якому передав біль і розпач утрати.

...Її могилу віднайшли недавно на кладовищі в Івано-Франківську. Звичайнісінька плита з пісковику, потріскана й поросла мохом. На ній дати народження й смерті Юзефи Дзвонковської — 1862-1892. Усього 30 років життя. Передчуття не обмануло дівчину. Доводиться тільки дивуватися шляхетності й витримці людини, яка пожертвувала своїм щастям, змарнувала вроду, тепло душі, аби лише не завдавати болю коханому.

Уже листуючись із майбутньою дружиною, Франко пережив ще одне, мабуть, найтяжче кохання — до Целіни Журовської. «Отся любов перемучила мене дальших 10 літ», — зізнається згодом поет. Целіна — полька, працювала на пошті, була надзвичайно примхливою й гордою, до Іванових почуттів поставилася легковажно.

Пізніше з неприхованою пихою згадувала, що Франко буквально переслідував її. Іде з роботи, а він — слідом. Дівчина зупиниться — і він. Так тривало місяцями. Іван, як школяр, боявся промовити до неї й слово, підступити ближче, годинами вистоював перед її вікнами. Панну це смішило й злило водночас. На запитання, чому не відповіла Франкові взаємністю, Журовська відверто, не видумуючи різних причин, відказувала: він їй просто не подобався. Був рудий, а їй імпонували брюнети, особливо брюнети із синіми очима. І прізвище не подобалося, не мав солідного становища, грошей і надій на них. Ось така життєва філософія. Утім, кожен робить свій вибір і має на це повне право.

Хоча й Франко не плекав особливих ілюзій, він бачив справжню душу цієї жінки, тому й описував її іншими барвами, аніж Ольгу чи Юзефу, — в уяві поета Целіна — «женщина чи звір», «сфінкс». Її ім'я з'явиться в повісті «Маніпулянтка». Пізніше жіночий образ у «Перехресних стежках», теж навіяний постаттю Целіни, Франко назве ім'ям Регіна (цариця). Цариця, королева сонця, мрій і дум поета...

Пам'ятаючи цю автобіографічну підоснову, не дивуймось, чому лірична героїня «Зів'ялого листя» така невловимо різна, багатолика. Вона — і загадкова незнайомка, і легковажна красуня, і обмежена міщанка, і мила, ніби перенесена з народних пісень, дівчина, вона й умирає, і знову продовжує жити. В образі героя збірки також найчастіше пізнаємо самого Франка. Одначе пам'ятаймо: не варто цілком ототожнювати автора й ліричного героя. Адже вони живуть у різних світах — реальному й художньому, герой — образ збірний, узагальнений, якоюсь мірою уявний. А тому й близький, зрозумілий багатьом людям.

Доведіть на основі ліричного сюжету збірки, що автор і герой «Зів'ялого листя» — не цілком тотожні за долями.

• Характерний вірш першого «жмутка» збірки — «Безмежнеє поле...». У ньому життя ліричного героя символічно постає в образі безмежного, суворого поля — «в сніжному завою». Героя мучать «болі» — його самотність. Єдиний товариш — це, можливо, поетичний талант, який може дати розраду, допомогти подолати відчай і жаль. Тому поет устами ліричного героя просить дати йому «обширу й волі» — свободи для творчості. Хоча, як і кожна символічна картина, ця може бути прочитана й по-іншому (на відміну від однозначної алегоричної). Покладений на музику М. Лисенком, вірш зазвучав як прекрасна журлива пісня.

• У другому «жмутку» ліричний герой найбільше розкриває свій внутрішній світ. Він уже не зневірений погордою коханої, навпаки — герой любить її набагато сильніше, але якоюсь уже лагідною й проясненою любов'ю.

Поезії цього никлу написані переважно в стилі українських народних пісень, саме вони найбільше просяться на музику, адже вирізняються фольклорною мелодикою, що вивірена віками тонким народним слухом. Тому закономірно, що до віршів ліричної драми зверталися відомі українські композитори — А. Кос-Анатольський, М. Лисенко, Г. Майборода, Я. Степовий.

Поезії другого «жмутка» багаті на художні паралелізми, антитези, образи-символи, їм властива пісенна ритміка, що зачаровує читача.

Перечитайте декілька віршів другого циклу на вибір і доберіть приклади до кожного зі щойно названих художніх засобів.

Перлинами цього циклу стали поезії «Червона калино, чому в лузі гнешся?», «Ой ти, дівчино, з горіха зерня...», «Чого являєшся мені у сні?».

За основу вірша «Червона калино, чому в лузі гнешся?» узято діалог між ніжною калиною, яка прагне сонця й щастя, і самозакоханим, похмурим дубом. На зухвалі й зверхні запитання дуба калина відповідає, що в неї немає сили тягнутися до сонця, яке він заступає, тому вона схиляє свої ягідки додолу. Смислові наголоси падають на кінець рядків, добре їх ритмізуючи:

Я вгору не пнуся, я ду́бам не пара,
Я дубам не пара;
Та ти мене, дубе, оті́нив, як хмара,
Отінив, як хмара.

Символіка твору прозора, суто фольклорна: в образі калини вгадується душа ніжної, беззахисної дівчини, а в образі дуба — душа грубого, нечулого парубка.

У вірші «Ой ти, дівчино, з горіха зерня...» за фольклорною традицією принадна зовнішність коханої протиставляється її характерові. Дівчина гордовита, здобути її прихильність так само важко, як дістати зернятко з твердого горіха. Порівняння серця з «колючіш терням», а її слова з «гострою бритвою» у жодному разі не свідчить про жорстокість дівчини. Причина в іншому: вона не кохає ліричного героя. Проте закоханий не звинувачує її за це, він усе одно щиро захоплюється її красою:

Чом твої очі сяють тим чаром,
Що то запалює серце пожаром?
Ох, тії очі, темніші ночі,
Хто в них задивиться, й сонця не хоче!

Риторичні запитання й оклики в монолозі ліричного героя увиразнюють глибину драматизму його кохання.

Відомий український композитор А. Кос-Анатольський поклав цей твір на музику, і згодом він став популярною народною піснею.

Поезія «Чого являєшся мені у сні?» написана у формі сповіді ліричного героя. Композиційно твір складається з трьох частин, перші дві з яких починаються риторичним запитанням, а третя — риторичним запереченням.

консультація ●ТЛ

До ритори́чних (патетичних) фігур належать риторичне запитання, звертання, оклик, заперечення.

Ритори́чне запитання виражає якусь емоцію (здивування, обурення, журбу тощо), і відповідь випливає уже з нього самого, тому окремого вислову не потребує. Уся перша частина поезії І. Франка «Чого являєшся мені у сні?» побудована на риторичних запитаннях:

Чого являєшся мені
У сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні,
Сумні,
Немов криниці дно студене?
Чому уста твої німі?
Який докір, яке страждання,
Яке несповнене бажання
На них, мов зарево червоне,
Займається і знову тоне
У тьмі?

Риторичне заперечення — зосередження уваги читача на певній думці через пояснення її у формі заперечення або застереження можливого іншого погляду:

О ні!
Являйся, зіронько, мені
Хоч в сні!

Риторичне звертання — це звертання до неістот як до істот або до відсутніх осіб як до присутніх: звертання-порівняння до зіроньки (коханої) посилює емоційність поезії, підкреслює силу болю ліричного героя від нерозділеного кохання.

Риторичний оклик (вигук) — вислів почуття в коротких, емоційно перенасичених словах:

Гей, брати! В кого серце чистеє,
Руки сильнії, думка чесная, —
Прокидайтеся!

І. Франко. «Гріє сонечко!»

Драматизм поезії «Чого являєшся мені у сні?» підсилюється завдяки риторичним запитанням, що наголошують про схвильований стан ліричного героя, а за допомогою риторичного заперечення він просить кохану приходили до нього хоча б уві сні, бо без любові й без неї «в житті весь вік тужити — не жити». Ритміка вірша, суголосна з калатанням схвильованого серця юнака, твориться поєднанням чотиристопного й одностопного ямбічних рядків.

Поезія «Чого являєшся мені у сні?» увійшла до світової скарбниці любовної лірики.

Прослухайте пісню на ці слова у виконанні Віталія Козловського. Як сучасний виконавець передає емоційне напруження Франкового тексту?

• У третьому «жмутку» ліричний герой болісно переживає остаточну втрату коханої. Автор представляє різні варіанти трагедії: дівчина або виходить заміж за іншого, або вмирає:

І меркне світ довкола, і я сам
Лечу кудись в бездонну стужу й слоту.
Ридать! кричать! — та горло біль запер.
Вона умерла! Ні, се я умер.

Зрештою, як пам'ятаємо, Франко переніс і смерть коханої (Юзі Дзвонковської), і розрив (з Ольгою Рошкевич і Целіною Журовською).

Дія третього акту ліричного сюжету майже повністю перенесена в душу героя, у якій бачимо нерозв'язний конфлікт здорового глузду, що пропонує змиритися з долею, і роз'ятреної душі, яка відмовляється жити без кохання. Саме тут з'являється мотив самогубства, ліричний герой прощається зі своєю піснею й накладає на себе руки:

Пісне моя, ти підстрелена пташко.
Мусиш замовкнуть і ти.
Годі ридати і плакати тяжко,
Час нам зо сцени зійти.
Годі вглибляться у рану затрутую,
Годі благать о любов.
З кождою стро́фою, з кождою ну́тою
Капає з серденька кров.
З кождою стро́фою, з кождою ну́тою[8]
Слабшає ві́дгомін твій...
Пісне, напоєна горем-отрутою,
Час тобі вже на спокі́й.

8 Нута (діал.) — нота.

Усі три драматичні акти (три «жмутки») передають зміну почуттів ліричного героя, і водночас усі вони поєднані єдиним образом коханої жінки: «Знаємо три його любові, з яких одна — «лілея біла», «мов метелик», «невинна, як дитина» (Ольга Рошкевич. — Авт.), а друга — «гордая княгиня», «тиха та сумна», «мов святиня» (Юзефа Дзвонковська. — Авт.), а третя — «женщина чи звір», «сфінкс», «мара», «з гострими кігтями» (Целіна Журовська. — Авт.). — та все ж перебуваємо в зачаклованому стані й бачимо лише одну... Перед нами не три особи, а три силуети однієї й тієї ж постаті, грані одного кристалу, три етапи розвитку й емоційного буття різних, але споріднених, в одному тілі живущих любовних пристрастей».

судження
Михайло Коцюбинський: «Це такі легкі, ніжні вірші, з такою широкою гамою чувства і розуміння душі людської, що, читаючи їх, не знаєш, кому оддати перевагу: чи поетові боротьби, чи поетові-лірикові, співцеві кохання і настроїв... Взагалі Франко — лірик високої проби і його ліричні твори просяться часто в музику».

Збірка «Зів'яле листя» виразно засвідчує еволюцію Франка у бік модернізму, зокрема неоромантизму. Світоглядово-стильові риси неоромантизму в книжці такі:

1) надзвичайний, навіть дещо містифікований герой;

2) послідовний суб'єктивізм, активна постать автора;

3) осягнення двоїстості світу, боротьби зовнішнього й внутрішнього, наносного й справжнього в людській душі;

4) увага до позасвідомої, інтуїтивної царини психіки;

5) символотворення як засіб художнього осягнення світу;

6) усюдипроникний, наскрізний ліризм і психологізм, заглиблення в душу людини.

Проникливий, якомога тонший психологізм Франко вважав головною прикметою літератури. Вочевидь, саме прагнення поглибити психологізм спонукало його рухатися від просвітницько-революційного реалізму через натуралізм до модернізму. У «Зів'ялому листі» надзвичайно тонко передано найрізноманітніші нюанси почуття нерозділеного кохання: від обожнення коханої, щастя розквіту любові до вибуху відчаю, муки безнадії, люті, стану мимовільного самоспалення душі невигойним болем.

Проілюструйте щойно названі риси прикладами зі збірки.

Збірка до глибини душі вразила видатну російську поетку українського походження Анну Ахматову (Ганну Горенко). Вона зробила переклади декількох найбільш емоційно напружених творів книжки.

Анна Ахматова (переклад вірша І. Франка «Я нелюд! Часто, щоб зглушить...»):

Преступник я. Чтоб заглушить
Неслыханную муку
И чистый образ твой убить,
Я злобно поднял руку.

Хватал я уличную грязь,
Каменья площадные,
Чтоб кинуть в чистый образ твой,
В глаза твои святые.

Я, как безумный, бунтовал,
Задавлен злыми снами,
Хоть знал: своё я сердце рву
Злодейскими руками.

Но после был я, ангел мой,
Всех и грязней, и хуже,
А образ твой сиял в душе,
Как солнышко над лужей.

Порівняйте оригінальний текст і. Франка з перекладом Анни Ахматової. Наскільки точно перекладачці вдалося передати сенс і емоційне напруження оригіналу? На ваш погляд, чому саме цей вірш поетеса обрала для перекладу?

Тонколіричним, сповідальним епілогом усієї збірки звучить вірш «Як почуєш вночі край свойого вікна...». Ця поезія особливо захопила молодшого сучасника Івана Франка — Б. Лепкого. Він дописав і перетворив її на прекрасну пісню, яка стала народною і нині відома в багатьох варіантах, яку талановито виконує Микола Гнатюк.

Прослухайте цю пісню у виконанні М. Гнатюка. Які почуття й роздуми вона викликала у вас?

Збірка «Зів'яле листя» викликала збуджену увагу в галицьких читацьких колах. Появу «нового» Франка — не агітатора, а тонкого лірика — одні (революціонери-радикали) ганили, інші (люди ширших поглядів на світ) вітали. Молодий критик В. Щурат помітив у цій збірці риси декадентства.

Василь Щурат: «Крім агітаційної й епічної поезії, знаходимо у Франка й чисту лірику, та сеї є вже значно менше. Зачислити до неї належить передовсім «Веснянки» і цикл любовних поезій «Зів'яле листя», котрий можна вважати об'явом дєкадентизму в українсько-руській літературі; розуміється, тоді, коли під декадентизмом... будемо розуміти артистичне (художнє. — Авт.), замислом ведене змагання до витвору свіжих, оригінальних помислів, образів, зворотів мови і форм».

Франка-борця, «каменяра» вельми обурила така оцінка. Щуратові він відповів ущипливо-саркастичним віршем «Декадент»:

Я декадент? Се новина для мене!
Ти взяв один з мого життя момент,
І слово темне підшукав та вчене,
І Ру́си возвістив: Ось декадент!»
Що в моїй пісні біль, і жаль, і ту́га —
Се лиш тому, що склалось так життя.
Та є в ній, брате мій, ще нута друга:
Надія, воля, радісне чуття.

Тут маємо справу з явним непорозумінням, різним тлумаченням одного й того ж терміна. Щурат не називав Франка декадентом, а лише один його цикл «об'явом декадентизму», крім того, цим поняттям він означив насамперед нову модерністську поетику збірки, увагу автора до форми. Франко ж сприйняв слова критика як образу, як звинувачення в занепадництві, манірній самозакоханості. Така загострена реакція, вочевидь, засвідчує боротьбу в душі самого поета. З одного боку, він відчуває, що світоглядово й естетично змінюється, еволюціонує, з іншого ж — не хоче собі зізнатися в цьому, намагається зберегти вірність своїм давнім принципам. Подібна внутрішня роздвоєність характерна для людей перехідної доби.

Одначе вірш «Декадент» цінний насамперед не полемікою з критиками, а тим, що в ньому (у трьох останніх строфах) автор чітко висловив своє творче кредо, свою відданість українській національній справі:

Який я декадент? Я син народа,
Що вгору йде, хоч був запертий в льох.
Мій поклик: праця, щастя і свобода,
Я є мужик, пролог, не епілог.

Як ви розумієте ці слова поета?

Іван Франко бачив у своєму народові молоду, прекрасну націю, енергійну, сповнену життєвих сил, націю, яка тільки починає творчу путь самостановлення (у старих, уже зреалізованих націях більше інтелігенції, аристократії, середнього класу; у молодих же націях, у яких ще все попереду, переважає простолюд, селянство — «мужики»).

 




Переглядів: Счетчик посещений Counter.CO.KZ

Пошук
Календар
«  Листопад 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930
Реклама

Copyright Кунцівська ЗОШ I-III ступенів © 2017