П`ятниця, 18.08.2017, 20:07
Вітаю Вас Гість | RSS

Кунцівська школа    
ВІРТУАЛЬНИЙ МЕТОДИЧНИЙ КАБІНЕТ

Статистика

Онлайн всього: 2
Гостей: 1
Користувачів: 1
Nicolaj

Іван Франко. Творчий доробок (ч.3). Новаторство





Українська література наприкінці XIX — на початку XX ст.

Проза. Іван Франко заснував у Галичині монументальну прозу — монументальну не за обсягом, а за художньою вартістю і впливом на розвиток подальшого красного письменства. Він, як і Еміль Золя у французькій літературі чи І. Нечуй-Левицький на Наддніпрянщині, описав усі верстви населення, звернув увагу на селянські й робітничі теми, на роль інтелігенції в розвитку нації.

Проза Франка охоплює понад 100 оповідань, новел і десять повістей та романів. Вона починається з так званого бориславського циклу (від 1877 p.), у якому письменник подає жахливий образ і глибокий аналіз соціального зла в тогочасній Галичині. Зубожіння й пролетаризацію галицького населення взято за основу його збірок «В поті чола» (1890) і «Галицькі образки» (1897), до яких належать автобіографічні оповідання «Матий Мирон», «Грицева шкільна наука», «Оловець» та ін. У повісті «Boa constrictor»[10] (1878) і соціальному романі «Борислав сміється» (1882) глибоко розкриті морально-етичне й класове протистояння праці й капіталу.

На основі старих українських літописів Франко написав історичну повість «Захар Беркут» (1882), у якій відобразив героїчну боротьбу українських верховинців проти монголів 1241 р. До історичних творів ще належать «Герой поневолі» (1904) про революцію 1848 р. у Львові та «Великий шум» (1907) про скасування панщини.

Моральному розкладові «верхів» тогочасного суспільства в Галичині митець присвятив романи «Для домашнього вогнища» (1892), «Основи суспільносте» (1895) і «Перехресні стежки» (1899-1900). У польськомовному романі «Лель і Поле́ль» (1887) розкривається виховна проблематика.


10 Boa constrictor (латин.) — змій-полоз

У європейській літературі твори Франка стали одними з перших, у яких ішлося про робітниче життя. Найпомітнішим у цьому плані є так званий бориславський цикл, позначений натуралістичною манерою письма.

Окреслимо побіжно натуралістичну специфіку бориславських оповідань I. Франка «Рі́пник»[11] і «На роботі». Автор у цих творах, використовуючи найновіші тоді досягнення соціології, економіки, психології, фізіології, максимально об'єктивно розкрив картини повсякденного життя, праці й побуту робітників-ріпників, підприємців, будівельників, наймитів, поденниць, лісорубів, вівчарів.


11 Рі́пниками на Галичині називали робітників, які добували нафту (ропу́).

У бориславському циклі дано безпристрасний науковий аналіз соціально-економічних відносин того часу — первісного етапу нагромадження капіталу на Галичині; показано занепад патріархального сільського способу життя, обвальне зубожіння селян, надто швидке зростання індустрії, що згубно позначилося на існуванні різних суспільних верств, занепад моралі під ударами голого прагматизму; показано появу акціонерного капіталу, зародження організованої боротьби робітників тощо. При цьому митець відмовляється від сентиментального замилування дійсністю, від лакування, нав'язливого моралізаторства та ідеологізації, він наголошує: «Я не хочу, як Бальзак, вирішувати, яким повинен бути устрій людського життя... Я задовольняюсь роллю вченого, зображуючи дійсність».

Така світоглядна настанова зумовила й жанрово-стильові особливості. Іван Франко використовує жанр нарису, замальовки з натури, аби якомога достовірніше передати «шматок дійсності», що несе в собі «людські документи» чи «факти». Показова вже сама назва збірки: «Борислав. Картини з життя підгірського люду» (1877). Письменник намагається зобразити «теперішнє як історію» у багатстві дійових осіб, явищ, подій. Так досягається концептуальна єдність бориславських творів, здійснюється принцип циклізації. Цей принцип (особливо характерний для натуралізму, пригадаймо хоч би «Ругон-Маккари» Еміля Золя) зумовлювався розумінням того, що естетична цілість дійсності може бути передана не цілістю одного, а сукупністю, ансамблем декількох творів.

Інтер'єри, екстер'єри, пейзажі, портрети, побутові картини повсякденного життя селян, ріпників, підприємців, орендаторів, шинкарів, священиків просякнуті сірими, безбарвними фарбами.

Опис ранкового виходу робітників до праці коло нафтових ям в оповіданні «Ріпник»: «Нічого сумнішого у світі немає, як товпа ріпників, спішачих на роботу. Край улиць ями та горби глини, — немов глибоченні гроби, отверті для тисячі живих жертв. Сіре небо над тими сірими могилами, — чорні ріпники, — стирчачі корби та звільна бродячі по западні вози з дровами, — ось усе, що зустріне твоє око, крім брудних, обшарпаних магазинів та ще брудніших помешкань жидівських». А такими постають перед читачем жінки-робітниці: «Їх лиця пожовкли з нужди, їх руки немов обросли глиною і земним воском, їх одіж — то позшиване лахміття, що ледве-ледве держиться на тілі. Старі, недугами та грижею поорані лиця лежать обок молодих, що ще не стратили слідів красоти, хоча цвіт їх уже зв'ялила передчасна тяжка праця, і нужда, і розпуста».

Такі описи житла, праці й зовнішності людей із натуралістичною точністю фіксують моменти «тваринного» існування спролетаризованих учорашніх селян.

У бориславському циклі часто й докладно описано процеси праці ріпників, при цьому рясно використовуються професіоналізми.

З оповідання «На роботі»: «Ну, тумане якийсь! Пощо корбу розкручуєш? Хіба не видиш, що я ще на березі стою. Дай же ми в кибель добре стати, — не квапся! Подай сюда дзюбак! А риль ось, — добре! Сокиру і долото тре буде в руки взяти! Ну, тепер! А поволі розкручуй, — чуєш? Поволі!.. Чорт бери тоту линву! Яка, пся пара, тонка...».

Використовуючи найновіші досягнення психологічної науки, І. Франко ретельно відтворює й аналізує душевний світ людини, дає панораму не лише соціальних, а й психологічних типів. Значну увагу зосереджує на виявах позасвідомої царини психіки — передчуттях, снах, мареннях (той же образ Ганки в «Ріпнику»). Для реалізації психологізму в циклі застосовується ціла гама художніх засобів:

  • внутрішній монолог, що наближається до потоку свідомості;
  • відтворення пейзажу через сприймання персонажа;
  • двопланова розповідь одна ведеться вголос, а друга спливає з глибини свідомості.

Розв'язки бориславських оповідань зазвичай трагічні, це історії болісної загибелі людських ілюзій. Автор постійно наголошує, що нова суспільно-економічна дійсність (царство Задухи) цілком визначає якщо не вдачі, то долі людей. Показові в цьому плані дві редакції оповідання «Ріпник»: у першій редакції Іван після смерті Фрузі перероджується й повертається з бориславського дна до природи, до праці коло землі; у другій редакції він гине від рук підприємця Менделя.

Вельми прикметний у бориславському циклі й образ оповідача: він уже не «суддя» (як то було в романтиків і реалістів-просвітників), а безсторонній спостерігач, який не звертається до героя чи читачів, не повідомляє нічого про себе, ані про свої смаки, ані про свої оцінки того, що відбувається.

Увагу на життя інтелігенції Франко переносить у вже модерністському романі «Перехресні стежки» (1900). Сюжет твору має два плани — любов і боротьба. Обидві ці лінії пов'язані з молодим адвокатом Євгенієм Рафаловичем, який прибуває в галицьке повітове містечко, маючи цілком ясні життєві цілі: стати народним захисником, розворушити «темне царство», підштовхнути селян до політичної боротьби за соціальні й національні права. Перехресні стежки життя звели Євгенія з Регіною — його колишньою юнацькою любов'ю, тепер — заміжньою жінкою, приреченою на приниження й безстрокову домашню тюрму.

Обидві сюжетні лінії майстерно переплетені. Вони сповнені подієвої динаміки й гостроти. Письменник використав детективно-пригодницький елемент (убивство лихваря Вагмана ласими на гроші авантюристами; мимовільна розправа Регіни над своїм мучителем-чоловіком; полювання божевільного Барана на «антихриста»; арешт Рафаловича, якого підозрюють у вбивстві Стальського; утеча й загадкова смерть Регіни). Отже, Франко є одним із засновників жанру детективу в українській літературі.

У творі дві розв'язки: любовна лінія приходить до трагічного фіналу (смерть Регіни); що ж до боротьби Рафаловича, то тут маємо відкритий фінал. Певною мірою адвокату Рафаловичу вдається вплинути на обставини. Однак усе ще попереду, у тому числі — і створення політичної організації, без якої, як переконується Рафалович, великих соціальних і національних цілей не досягти.

Рафалович — це той Франків герой, який уособлює принципову настанову письменника: «віднаходження поезії і краси в... ненормальнім житті... віднаходження поривів і змагань до поправи того життя». Життєва мета Рафаловича якраз і полягає в «поправі ненормального життя» — він хоче змінити соціальні й національні обставини в Галичині. На цьому шляху Євгенію доводиться переборювати безліч перешкод, звідси — численні зовнішні конфлікти у творі. «Ідеалісту, русину, народолюбцю і хлопоману» Рафаловичу протистоїть система. Її представляють маршалок Брикальський, «маніпулянт при суді» Стальський, авантюристи Шнадельський і Шварц. Проте й спільників в адвоката немало: священики Семенович і Зварич, селяни і навіть Вагман виявляє солідарність.

Про Рафаловича в одній з авторських ремарок сказано, що він «належав до того покоління, що виховалося вже під впливом европеїзму, якому в Галицькій Русі виборов горожанство Драгоманов». Цікаво, що деякі Франкові характеристики М. Драгоманова в його статтях тієї пори, коли писалися «Перехресні стежки», цілком накладаються на авторські характеристики Рафаловича: холодний, скептичний розум, воля, сила власної переконаності...

Надзвичайно важливими є внутрішні конфлікти Рафаловича.

1. Болісне переживання втрати того ідеалу — Регіни. Побачивши кохану після десятирічної розлуки, Рафалович зі здивуванням і розпачем зізнається самому собі: «Ся Регіна — то не була його Регіна». Він переживає потрясіння, в основі якого — муки втрати «вимріяного щастя», неможливість воскресити почуття, що згасло...

мистецький контекст

О. Мурашко. Портрет дівчини в червоному капелюсі. 1902-1903 рр.

Олександр Мурашко (1875-1919) — один із найвизначніших українських живописців. Народився в Києві в сім'ї маляра-іконописця. Його дядько, Микола Мурашко, був відомим діячем культури, засновником Київської художньої школи. Олександр працював у батьковій майстерні, навчався в Київському духовному училищі, у художній (рисувальній) школі Миколи Мурашка, у Петербурзькій академії мистецтв (в Іллі Рєпіна).

Видатний учитель-реаліст справив на нього великий вплив, особливо в портретній творчості («Портрет дівчини», «Портрет юнака, який читає книгу» та ін.). Під час канікул Мурашко приїздить до Києва, під впливом І. Рєпіна цікавиться українською історією, збирає матеріали для дипломної картини «Похорон кошового». Для центральної постаті композиції, кошового Івана Сірка, йому позував Михайло Старицький. 1900 р. Олександр Мурашко одержав за картину «Похорон кошового» звання художника з правом подорожі за кордон. З початку 1901 р. художник перебував у Німеччині, Італії, Франції. Митець створив низку талановитих полотен, зокрема імпресіоністичний «Портрет дівчини у червоному капелюсі».


Розгляньте репродукцію картини О. Мурашка «Портрет дівчини в червоному капелюсі». Які стильові риси імпресіонізму в цій роботі ви помітили?

2. Суперечність між особистим (приватним) і громадським життям Євгенія. Для любові до жінки в серці Рафаловича залишається все менше й менше місця. Він стає людиною боротьби з характерною для цього типу самозреченістю, подібною на аскетизм.

3. Внутрішньо конфліктним є і ставлення адвоката до селян і своїх спільників із числа сільських священиків. Людина аналітичного розуму, Рафалович «ніколи не ідеалізував народ». І все ж йому доводиться долати розчарування в селянах, часто — темних, легковірних, покірних. Так у «Перехресних стежках» з'являється болюча Франкова тема драматичних стосунків провідника й народу (її варіації є і в поемах «Іван Вишенський» та «Мойсей»).

Рафалович, загалом, трагічна постать. Трагізм Франкового героя — і в самотності Євгенія, не завжди зрозумілого тому народові, якого він хоче вивести з неволі; і в обманутості самого цього народу: і в потребі сізіфових зусиль[12] для досягнення цілі; і, звичайно, у цілковитій зруйнованості особистого життя.


12 Сізі́фова праця — надзвичайні зусилля, спрямовані на досягнення чого-небудь непосильного, які не дають бажаних результатів, є безплідними.

Історія кохання Євгенія і Регіни (у якій відображено перипетії тривалих і дуже складних за своїм сюжетом стосунків Івана Франка й Ольги Рошкевич) виписана Франком у яскравому психологічному ключі. Рафалович — людина вельми замкнута, його внутрішнє життя ретельно заховане від стороннього ока. Ця закритість — наслідок пережитої колись любовної драми, яка почалася ще тоді, коли Євгеній був третьокурсником-юристом у Львівському університеті. На академічнім балу він танцював із панночкою, яка «відразу впала йому в око», обмінявся з нею «кількома банальними фразами», не запитавши навіть, хто вона, і не надавши великого значення своєму першому враженню. А потім була випадкова зустріч із тією ж панночкою на вулиці міста — і зі студентом, який досі успішно поборював «любовні примхи», сталося диво. Почуття Євгенія можна назвати коханням з другого погляду. Його охоплює любовна лихоманка — зачарування досі не поміченою грацією дівчини, нестримне бажання повсякчас бачити її. Рафалович, погано розуміючи, що робить, кидається вслід панночці.

Є в «Перехресних стежках» сцена, у якій І. Франко змалював розмову очей закоханих (розділ XVI). Ця мить справила на Євгенія враження «правдивої революції», оскільки в очах Регіни він прочитав, що вона також його любить. Магічна сила взаємного почуття дарує Євгенію і Регіні диво абсолютного розуміння одне одного! Щось подібне було і в Левіна та Кіті Щербацької з роману Л. Толстого «Анна Кареніна»: закохані, сповнені «щораз посилюваним напруженням щастя», безпомилково розуміють одне одного без слів.

Кохання пробудило в Євгенія могутню силу, зробило довколишній світ у його очах яскравішим і барвистішим. Перебування на «щасливому острові» виявилося надто коротким. Через десять років адвокат Рафалович зустрів Регіну — глибоко нещасною жінкою, замученою моральними тортурами, які влаштовує їй чоловік. Рафалович — приголомшений. Свідченням його потрясіння є хворобливий сон— марення (розділ XXII). Сонна фантазія малює йому «водяну могилу», з якої виринає тіло утопленої Регіни. І цей сон виявиться віщим!

Л. Довженко. Пейзаж для двох. Гобелен. 1982 р.

Чи намагається Євгеній хоч якось воскресити свою любов? Відповіддю на це запитання може бути сцена з XXVI розділу (розмова з Регіною в порожньому міському саду). Він і вона сповідаються одне перед одним. Ми дізнаємося, що Євгеній декілька разів намагався покінчити життя самогубством (як герой «Зів'ялого листя»), а потім знайшов утіху в праці, у «вищих цілях», у намаганні «вести інших за собою». Регіна ж підкорилася велінню тітки, посилаючи, утім, до Бога молитви, у яких просила оберігати Євгенія, дати йому сил в ім'я «всього, що високе і чисте»: «вложи йому в серце мій образ і надай йому силу, і блиск, і чари, і нехай він веде його і підносить туди, куди я сама не сягну...»

Охоплений любовною ностальгією, Рафалович пристрасно закликає Регіну покинути «прокляте гніздо», тобто місто, у якому їм судилося зустрітися й жити. Навряд чи він сам вірить у чудо. Йому радше хочеться вірити; Євгеній намагається обіграти невблаганну долю, передчуваючи, що зробити це неможливо. Однак його порив наражається на тяжко вистраждану мудрість Регіни: «Тепер, у хвилі розворушення, ти бачиш у мені не те, що дійсно сидить перед тобою, а свій ідеал, той образ, який ти вилеліяв у своїй душі. А за день, за два прийде розчарування, запал остигне, око загостриться на мої хиби, і наше крадене щастя переміниться на нову тюрму, нові кайдани». І коли герой із відчаєм і благанням пробує наполягати на тому, що «за морем» у них усе буде добре, Регіна викладає свій останній аргумент: «Пане, я шлюбна жінка... чесна жінка. Мені не випадає слухати таких промов. Бувайте здорові!»

Чого тут більше: вимушеної данини панівній традиції в суспільстві чи бажання порятувати Євгенія від болісної втрати ілюзій, тверезе й точне розуміння того, що «украдене щастя» — неможливе?

А згодом настане момент, коли та розмова в саду ніби продовжиться, тільки вже в іншій обстановці й за більш драматичних обставин. Ідеться про розділ LIV, кульмінаційний в історії кохання. Тут усе постає мовби в «дзеркальному» вигляді: тепер уже Регіна несподівано з'являється перед Євгенієм, причому — у його домівці. І якщо в саду «кипіло в нутрі» Рафаловича, то цього разу збурена душа жінки, і «дивним вогнем» горять її, а не Євгенієві очі. Душевні сили Регіни вичерпалися; знущання Стальського стали нестерпними; життя втратило будь-який сенс. Психіка жінки розладнана, вона — у глибокому відчаї, у нестямі. Вибору в неї й справді не залишилося. Все звелося до простої формули: смерть або... Євгеній Рафалович. По суті, це її відчайдушна спроба знайти хоч якийсь порятунок в «украденому щасті». Проте йшла вона за давно погаслим вогнем. Ішла назустріч останній надії, власне — ілюзії, щоб почути від Євгенія слова, дуже подібні на ті, які сама колись казала йому в міському саду: «Пора наших любощів минула, і ніяка сила не верне її».

Останній душевний порух Регіни — її пожертва скромних весільних скарбів на потреби боротьби, яку веде Рафалович...

Історія любові прийшла до свого кінця. Як незабаром виявиться — трагічного: Регіна стане мимовільним убивцею Стальського, саму ж її поглине ріка, як і привиділося колись Рафаловичу в його моторошно-віщому сні.

Роман «Перехресні стежки» прикметний прагненням І. Франка зазирнути за грань типового, проникнути в таємниці незвичайних психічних явищ. Скажімо, Стальський був цікавий йому можливістю розкрити психологію садизму — крайньої жорстокості, яка приносить цьому недолюдку насолоду. Баран, з його маніакальною, нав'язливою ідеєю врятування людей від антихриста, — це художня студія потьмареної психіки, власне — психопатології.

Афекти, галюцинації, хворобливі зиґзаґи підсвідомості трапляються в тих сценах твору, де з'являється Регіна Стальська. Особливо яскравими в цьому сенсі є розділ LIII, у якому чуємо афектований монолог доведеної до відчаю жінки, та розділ LVIII із центральною сценою страшної помсти Регіни своєму мучителю-чоловікові, з її напівбожевільним знетямленням, химерною грою психологічних спонук, що змусили жінку ніби поза волею й розумом узяти сікача й убити Стальського.

Інтерес пізнього І. Франка до «підпілля» людської душі вельми красномовний. Роздвоєння «Я», складна внутрішня боротьба, у якій «божественне» часом зіштовхується з «диявольським», діалектика душі, що супроводжується одночасним існуванням різних — полярних! — станів. — усе це є в змалюванні характеру Євгенія Рафаловича. Варто зазначити також про увагу письменника до сфери ірраціонального: можна в цьому зв'язку згадати хоч би віщий сон Рафаловича, навіяний потрясінням від несподіваної зустрічі з Регіною.

Усі ці приклади є свідченням нової якості Франкового письма на рубежі XIX і XX ст. Традиційне, реалістичне в ньому сполучалося з модерним: увага до соціально-типового доповнювалася підвищеним інтересом до індивідуально-неповторного, виняткового, загадкового. Власне тому «Перехресні стежки» і є вже модерністським твором.

1993 р. за цим романом було майстерно знято один із перших в Україні детективних телесеріалів «Пастка», автори якого — кінорежисер О. Бійма й оператор Л. Зоценко — одержали Державну премію України імені Т. Г. Шевченка.

Драматургія. У 1870— 1890-х роках з метою збагатити репертуар національного театру Франко пише низку драм із сучасного життя («Украдене щастя», «Рябина», «Учитель»), романтичні драматичні поеми про часи Київської Русі («Сон князя Святослава») та опришківські змагання («Кам'яна душа»). Митець ставив за мету створювати сценічні твори, у яких порушувалися б близькі його сучасникам проблеми, щоб театр був «школою життя».

Соціально-психологічна драма «Украдене щастя» (1893) написана за мотивами народної «Пісні про шандаря[13]».


13 Шанда́р (діал.) — так на Галичині називали жандармів, тобто поліцейських.

Щоб уникнути проблем із цензурою (адже йшлося про життя урядової особи в ненайкращому світлі), першу назву драми «Жандарм» письменник змінив на «Украдене щастя». Новий заголовок краще передає пафос драми, бо щастя було «вкрадене» не тільки в селянина Миколи Задорожного, а й у його дружини та її коханого — жандарма Михайла Гурмана. У такому світлі розгортається конфлікт драми.

Як і в прозових творах, Фраико-драматург дає детальну психологічну мотивацію дій і вчинків своїх героїв, майстерно індивідуалізує їх, показує соціальні умови виникнення любовного трикутника. Водночас підкреслює, що першопричиною трагедії є не суспільні проблеми, а духовні, психологічні й етичні.

«Украдене щастя», як і інші драми митця, позначене високою майстерністю у творенні діалогу, динамікою напруженого конфлікту, глибиною й переконливістю показу соціальних явищ і психологічного аналізу.

Новаторство Івана Франка

Іван Франко, на відміну від попередників, відмовився від описовості й побутовизму, він не вдавався до моралізаторства й псевдоромантики, які й далі ще існували в красному письменстві. Своєю прозою, поезією, драматургією він збагатив український класичний реалізм і заклав основи нового напряму — модернізму. Митець розширив і збагатив соціально-психологічну й філософсько-моральну проблематику в літературі, з його творів постав активний українець-громадянин, органічно пов'язаний своєю діяльністю із змаганнями народу за волю й щастя.

Одним із вагомих здобутків майстра став показ визрівання національної свідомості й гідності представників різних соціальних верств українського народу.

А велич Франка виявилася передусім у тому, що він органічно поєднав у собі письменника й публіциста, ученого й громадського діяча, нагадуючи цим, за словами Євгена Маланюка, «хіба мужів італійського Відродження чи наших Київських Атен[14] могилянсько-мазепинської доби».


14 Ате́ни — Афіни; тут — Київські Атени — Києво-Могилянська академія як центр національної культури, освіти й науки.

Сучасний літературознавець Тамара Гундорова: «Творчість Франка була своєрідною експериментальною лабораторією, де, наче в алхімічному тиглі, переплавлялися традиційні і модерні концепції, стилі, ідеї, з яких витворювався його власний стиль. Відтворюючи конфлікти різних цивілізаційних світів — сільського і міського, Сходу і Заходу, патріархального феодального і буржуазного індивідуалістичного, Франко видозмінив усю українську літературу наприкінці XIX — на початку XX століття».

Дмитро Павличко: «Вічний революціонер, і Каменяр, і Пророк, який розмовляє з Богом, Іван Франко — універсальний геній, що зарядив поневолену українську націю державотворчою енергією. Оце є та осьова зірка в безмежному небі світил, що він їх запалив своєю працею і своїм розумом. З усіх предтеч відновлення української державності він не просто найближчий до нашої сучасності, а стоїть у самому центрі нашого дня, як сонце, дає світло нашим думкам і впевненість, що ми переможемо всі знегоди — і житимемо, як незалежна нація, і завтра, і на просторах майбутніх тисячоліть».

ЗАВДАННЯ

1. Події в поемі «Мойсей» розгортаються в такій послідовності:

А заклик Єгошуа до бою — притча про дерева, що обирали собі короля, — вигнання Мойсея з табору — спокуса Азазеля
Б вигнання Мойсея з табору — притча про дерева, що обирали собі короля, — спокуса Азазеля — заклик Єгошуа до бою
В притча про дерева, що обирали собі короля, — спокуса Азазеля — вигнання Мойсея з табору — заклик Єгошуа до бою
Г спокуса Азазеля — притча про дерева, що обирали собі короля, — вигнання Мойсея з табору — заклик Єгошуа до бою
Д притча про дерева, що обирали собі короля, — вигнання Мойсея з табору — спокуса Азазеля — заклик Єгошуа до бою

2. Установіть відповідність

Герой
1 Азазель
2 Єгошуа
3 Датан
4 Єгова
Вчинок
А карає пророка за сумнів
Б закликає «До походу! До бою!»
В веде свій народ до землі обітованої
Г закликає народ закидати пророка камінням
Д намагається підірвати віру Мойсея

3. Установіть відповідність

Художній засіб
1 алітерація
2 алегорія
3 епітет
4 порівняння
Приклад
А Задарма в слові твойому іскряться
І сила, й м'якість, дотеп, і потуга...
Б Ті слова про обіцяний край
Для їх слуху — се казка...
В В золотім океані вас все
Буде спрага томити...
Г І ревнув понад горами грім...
Д Мовив терен: «Се добре вам хтось
Підповів таку раду...»

4. Який епізод життя І. Франка вас найбільше вразив? Намалюйте словесний портрет письменника.

5. Згадайте, які особливості мають веснянки як календарно-обрядові пісні. Чому І. Франко назвав поезії одного з циклів збірки «З вершин і низин», у якій домінують громадянські мотиви, «веснянками»?

6. Які жанрові особливості має сонет?

7. Аргументуйте конкретними прикладами тезу «Проза Івана Франка — широка панорама тогочасної галицької дійсності».

8. У яких творах Франка явно помітна реалістична (зокрема, натуралістична) манера письма, а в яких — модерна? Свою думку аргументуйте.

9. Як ви розумієте слова Франка «Я єсть мужик, пролог, не епілог...»?

10. Продовжіть речення «Мене найбільше вразив твір І. Франка «...», тим що...». Визначте найпопулярніший у вашому класі твір І. Франка й з'ясуйте, до якого типу він належить — діонісійського, аполлонівського чи згармонізо ваного.

11. Візьміть участь у дискусії, підтвердивши або спростувавши тезу «Поема І. Франка «Мойсей» — актуальна й нині». Свою думку аргументуйте конкретними прикладами.

12. Яка ілюстрація до теми «Іван Франко», на вашу думку, найбільш вдала? Аргументуйте свій вибір.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1. Підготувати в групах (по 3-5 осіб) невеликі наукові дослідження (творчі проекти) за темами: «Життєвий шлях І. Франка», «Франко-поет», «Франко-прозаїк», «Франко-драматург», «Франко як літературний критик». У разі потреби використовувати інтернет-ресурси.

2. Довести у письмовій формі, що Мойсей в однойменній поемі І. Франка — це друге «Я» її автора.

3. Підготувати невелике повідомлення про роботи Мікеланджело й Рафаеля, що позначилися на творчості І. Франка.

4. Вивчити напам'ять дві поезії І. Франка (на власний вибір).

ЛІТЕРАТУРА

Франко І. Зібрання творів: В 50 т. — К.: Наукова думка, 1976-1986.

Бойко Ю. До проблеми розвитку Франкового стилю// Вибрані праці. — К., 1992.

Горак Р. «Тричі мені являлася любов». Повість-есе. — К.: Радянський письменник, 1983. — 151 с.

Гундорова Т. Франко не Каменяр. Франко і Каменяр. — К: Критика, 2006. — 352 с.

Гундорова Т. «Я єсть мужик, пролог, не епілог...»: літературний портрет Івана Франка. — К: Веселка, 2006. — 32 с.

Жулинський М. Він знав, «як много важить слово...». — К.: ВЦ «Просвіта», 2008. — 136 с.

Зеров М. Франко-поет // Твори: У 2 т. — К, 1990. — Т. 2.

Маланюк Є. Франко незнаний /7 Книга спостережень. — К. 1995.

Павличко Д. «Зів'яле листя» Івана Франка: літературознавче дослідження. — К: Веселка, 2008. — 24 с.

Скоць А. Генієві народу — пролог до «Мойсея» // Дзвін. — 1990. — Ч. 8.

Тихолоз Б. Психодрама Івана Франка в дзеркалі рефлексійної поезії. — Львів: ЛНУ ім. Івана Франка, 2005. — 180 с.

Ткачук М. Лірика Івана Франка. — К: Світ знань, 2006. — 296 с.

Червак Б. «Наперед українці». До національної ідеї Івана Франка. — К, 1994.

Шерех Ю. Другий «Заповіт» української літератури, ' Третя сторожа. — К, 1993 (або: Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст. — К: Рось, 1994. — Т. 3).

http://library.kr.ua/elib/franko/irknish

http://www.franko.lviv.ua/ifranko/franko.html

http://www.abc-people.com/data/franko/index.htm

http://images.google.com.ua/images?hl=ru&source=hp&q=%

http://lib.ru/SU/UKRAINA/FRANKO/

http://www.ukrcenter.com/library/read.asp?id=278

 




Переглядів: Счетчик посещений Counter.CO.KZ

Пошук
Календар
«  Серпень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031
Реклама

Copyright Кунцівська ЗОШ I-III ступенів © 2017