Четвер, 19.10.2017, 03:34
Вітаю Вас Гість | RSS

Кунцівська школа    
ВІРТУАЛЬНИЙ МЕТОДИЧНИЙ КАБІНЕТ

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Класичний реалізм




КЛАСИЧНИЙ
РЕАЛІЗМ

Класичний реалізм

Література 70-90-х років XIX ст. розвивалася в складних історичних обставинах: український народ перебував у колоніальній залежності від двох імперій: більшість наших етнічних територій належала Російській імперії, а Східна Галичина, Північна Буковина й Закарпаття — Австро-Угорській.

У Петербурзі, Києві й багатьох інших містах ще наприкінці 50-х років XIX ст. почали створюватися так звані громади з метою протистояти імперському зросійщенню. Це були об'єднання українських інтелігентів, які боролися за національне відродження, вели українознавчі дослідження, видавали книжки, намагалися започаткувати національну освіту, зберігали рідну мову й відновлювали давні традиції.

Пригадайте вивчене в 9 класі. Що ви пам'ятаєте про культурно-видавничу діяльність П. Куліша, Т. Шевченка в Петербурзі наприкінці 1850-х років, про журнал «Основа»?

Київську громаду створили професори й студенти університету, учителі, інші свідомі українці. На початку 60-х років XIX ст. вона налічувала майже триста осіб з усіх суспільних верств. Окрім українців, туди входили також поляки, німці, євреї й росіяни. Громадівцями були видатні науковці, митці, громадські діячі — Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, Павло Житецький, Павло Чубинський (автор національного гімну «Ще не вмерла України...»), Панас Мирний, геніальний композитор Микола Лисенко, Михайло Старицький, археолог Федір Вовк і багато інших. У Чернігові створення громади ініціювали такі славетні українці, як Опанас Маркович, Леонід Глібов, у Полтаві — Олександр Кониський (письменник, автор першої ґрунтовної біографії Т. Шевченка), у Харкові — Олександр Потебня (усесвітньо відомий професор-філолог), Василь Мова (знаний поет), у Єлисаветграді (тепер — Кіровоград) — брати Тобілевичі.

Налякана розмахом національно-культурного відродження, російська влада оголосила війну всьому українському. Ганебні Валуєвський циркуляр та Емський указ фактично поставили під заборону всю нашу національну культуру.

консультація

Валуєвський циркуляр (1863) — таємне розпорядження царського уряду, був виданий невдовзі після придушення російською армією польського повстання, метою якого було проголошення незалежності Польщі. Автор циркуляра — міністр внутрішніх справ Петро Валуєв.

Згідно з Валуєвським циркуляром, «позволялись к печати только произведения на малороссийском языке, принадлежащие к области изящной литературы»; усі інші видання, у тому числі освітнього й релігійного змісту, заборонялися. Найзнаменитіша фраза з циркуляра: «Никакого отдельного малороссийского языка не было, нет и быть не может». У листі імператору Олександру II міністр П. Валуєв подав ці слова як думку начебто «большинства малороссиян», до якої він приєднується.

Таємний циркуляр зробив лиху справу: у 1866 році українською мовою не було видано жодної книжки. Письменники, активні діячі українського культурного руху зазнали переслідувань, багатьох із них вислали з України.

Емський указ підписаний царем Олександром ІІ у німецькому курортному містечку Емсі в травні 1878 р. Цим указом заборонялося друкувати книжки (навіть тексти до музичних нот) «на малороссийском наречии», завозити в Російську імперію україномовні видання з-за кордону, ставити театральні п'єси по-українськи.

Цікаво, що автори Емського указу скористалися досвідом Наполеона, який свого часу подібними методами забороняв культуру й мову в Бельгії. До появи цього ганебного документа спричинилася україноненависницька діяльність київських шовіністів М. Юзефовича, В. Шульгина та їм подібних.

За умов нищення в Наддніпрянщині українського слова (письменства, журналістики, книгодрукування тощо) посилилася роль Галичини: саме там почала бурхливо розвиватися видавнича справа. Чимало громадівців (зокрема, М. Драгоманов, Ф. Вовк) мусили емігрувати за кордон, де продовжили свою діяльність. У Женеві Драгоманов на кошти громади організував видання творів українською мовою. Не припинявся національний рух і на Батьківщині. У 1889 р. значна частина громадівців об'єдналася навколо новоствореного журналу «Киевская старина», який вимушено видавався російською мовою, але був цілком присвячений українській тематиці. Згодом громадівський рух очолювали Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Євген Чикаленко, інші знані українці.

Увага літераторів того часу концентрувалася переважно на простонародному, селянському середовищі, яке ще зберігало національну пам'ять, рідну мову, традиції. Отже, естетичні завдання письменства поступалися захисним, бо наріжним стало питання національного самозбереження. Зрозуміло, що в цей період у літературі переважає селянська тема. У сучасного читача може скластися думка, що тогочасне вітчизняне письменство висвітлювало лише соціальну нерівність і селянський побут. Це не зовсім так, адже навіть у цей час з'являються художньо довершені, психологічно глибокі твори про місто («Хмари», «Дві московки», «Бурлачка» І. Нечуя-Левицького, «Повія» Панаса Мирного), пригодницькі, історичні за жанром («Облога Буші» М. Старицького, «Князь Єремія Вишневецький» І. Нечуя-Левицького), гумористичні («За двома зайцями» М. Старицького) та ін.

Товариство «Просвіта». м. Львів

В останній третині XIX ст. м. Львів стає центром культурної, освітньої і наукової діяльності. У 1868 р. тут засновано товариство «Просвіта», у 1873 р. — Наукове товариство імені Шевченка. Культурно-освітню роботу пожвавлюють численні драматичні й музичні гуртки, бібліотеки. У Львові виходять друком — журнали «Правда», «Зоря», газета «Діло», у яких видають свої твори письменники обох частин України.

За найактивнішої підтримки І. Франка й М. Павлика виходять друком часопис «Громадський друг», збірники «Молот», Дзвін», журнали «Жнтє і слово», «Світ». У Женеві видатний науковець, професор Михайло Драгоманов видає п'ять випусків збірника «Громада» (1878-1882) і два номери журналу з такою ж назвою. Де були перші українські позацензурні видання.

У Східній Україні з величезними труднощами вдалося дістати дозвіл на публікацію лише кількох альманахів: «Луна», «Рада», «Нива», «Степ», «Складка». Твори українських письменників також з'являлися в журналі «Киевская старина».

Літературний процес 70-90-х років XIX ст. характеризується інтенсивним розвитком прози. У цей період розквітає талант Івана Нечуя-Левицького й Панаса Мирного, збагачують українську літературу своєю творчістю Михайло Старицький, Борис Грінченко, Олександр Кониський, Олена Пчілка, Наталя Кобринська, Михайло Павлик, а наприкінці 70-х років XIX ст. заявляє про себе як прозаїк Іван Франко.

На поетичній ниві найпомітнішими ліриками були Іван Франко, Павло Грабовський, Яків Щоголів. У 1887 р. побачила світ збірка громадянської лірики І. Франка «З вершин і низин», вона стала після «Кобзаря» Т. Шевченка другим найвизначнішим явищем в українській поезії.

Від початку 80-х років XIX ст. знову пожвавилося театральне життя: у Харкові, Києві, Полтаві, Кременчуці з ініціативи Михайла Кропивницького іі Миколи Садовського було дано кілька українських вистав акторами російської трупи Г. Ашкаренка. А 1882 р. Марко Кропивницький створив у Єлисаветграді українську професійну трупу, до складу якої ввійшли Марія Заньковецька, брати Тобілевичі — Микола Садовський, Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський, а також їхня сестра Марія Садовська-Барілотті. Ця професійна трупа дістала назву Театр корифеїв[4] . До цієї справи багато сил доклав і відомий український драматург Михайло Старицький, який за власний кошт придбав гардероб і декорації для театру.


4 Корифей (грец. вождь, ватажок) — найвизначніший діяч у певній галузі науки, літератури, мистецтва.

А. Куїнджі. Вечір в Україні. 1878-1901 рр.

На зміну романтизму (П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, В. Забіла, М. Петренко, М. Шашкевич) у художній літературі, малярстві й інших видах мистецтва приходить реалізм. Хоча попередній напрям «здавався» неохоче: у письменстві аж до 90-х років XIX ст. продовжувала існувати, щоправда в затінку, школа «пізніх» романтиків: Я. Щоголів, Л. Глібов, С. Руданський, О. Стороженко. Крім того, майже в усіх реалістів знаходимо щиро романтичні твори або мотиви: оповідання «Максим Тримач» Марка Вовчка, роман «Князь Єремія Вишневенький» І. Нечуя-Левицького, історичні драми М. Старицького, Б. Грінченка тощо. Зрештою, уже та обставина, що митець, попри всі перешкоди, писав українською, засвідчувала його національну романтику.

До речі, зауважимо: коли у Франції ще наприкінці 20-х років XIX ст. реалізм був започаткований Бальзаком, у Росії досягнув розквіту вже в другій половині 40-х років, то в Україні він з'явився лише на межі 50-60-х років XIX ст.

консультація ●ТЛ

Що таке реалізм? Первісно (з XVIII ст.) слова «реаліст», «реалізм» у повсякденному мовленні означали тверезий, практичний тип мислення на противагу ідеалістичному, мрійливому. Наприкінці 20-х років XIX ст. термін «реалізм» починає вживати французька критика щодо «нової школи» в літературі на відміну від «літератури ідей» (класицизму) та «літератури образів» (романтизму). Суть реалістичної манери письма точно розкрив один із найвизначніших її майстрів — І. Нечуй-Левицький: «Реалізм чи натуралізм у літературі потребує, щоб література була одкидом правдивої, реальної жизні, похожим на одкид берега в воді, з го́родом чи селом, з лісами, горами і всіма предметами, котрі знаходяться на землі. Реальна література повинна бути дзеркалом, у котрому б одсвічувалася правдива жизнь, хоч і тонка, похожа на мрію, як сам одсвіт[5]».

П. Мартинович.
У волосного писаря.
1878-1901 рр.

Новий напрям — послідовна протилежність романтизму. На кожну тезу попереднього стилю він відповів антитезою. Письменники-реалісти зосередилися на найзлободенніших (хоч і прозаїчних) проблемах повсякдення, досить глибоко й різнобічно дослідили матеріальну грань світу та людину як суспільну й біологічну істоту, але й виявили традиційне впадання в крайнощі, вузьке світорозуміння. Якщо романтик зосереджував основну увагу на внутрішньому світі людини (а відтак — і на інтимному, родинному, духовному, містичному), то для реаліста стає визначальною проблема взаємин людини й суспільного середовища, впливу соціально-економічних обставин на формування характеру особистості.

Звідси визначальні ознаки реалізму:

  • пізнавальне, аналітичне сприйняття й розуміння світу (дійсності) замість інтуїтивно-чуттєвого, характерного для романтиків;
  • пояснення формування характеру, вчинків героя насамперед через його соціальне походження та становище, а також через умови повсякденного життя;
  • увага до вивчення людської душі, але заглиблення в психологію обмежене, оскільки реалісти вважали душевний світ героя наслідком його походження, виховання, суспільно-побутового оточення;
  • прагнення до об'єктивності й достовірності відображуваного, а звідси правдивість у зображенні деталей, перевага епічних, прозових жанрів у літературі, ослаблення натомість ліричного струменя мистецтва;
  • принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється в цьому стилі за критерій художності, за саму художність;
  • типізація, тобто знаряддям дослідження й відтворення світу стає тип (у романтизмі ним був символ). Тип це образ, у якому поєднано найхарактерніші вияви певної групи явищ.

До найвидатніших зарубіжних письменників-реалістів належать: французи О. де Бальзак, Е. Золя, Р. Роллан; англієць Ч. Діккенс; росіяни Ф. Достоєвський, Л. Толстой; американець Марк Твен та ін.

Я. Левченко.
Село взимку.
1900-і роки

Які стильові риси реалізму ви помітили на картинах П. Мартиновича «У волосного писаря» і П. Левченка «Село взимку»?


5 Нечуй-Левицький І. Сьогочасне літературне прямування // Історія української літературної критики та літературознавства: Хрестоматія. Книга друга. — К., 1998. — С. 215.

Письменства різних націй збагатили цей напрям своїми неповторними варіантами. Який же український варіант реалізму? Реалістичний тип світосприймання надто чужий нашій літературі, емоційній, романтичній українській душі. Тому наш реалізм вирізнявся специфічними емоційно-сентиментальними рисами.

У вітчизняній літературі другої половини XIX ст. найяскравіше представлений побутово-просвітницький реалізм. Його видатні творці — Марко Вовчок, А. Свидницький, Панас Мирний, І. Нечуй-Левицький, І. Карпенко-Карий, М. Кропивницький, М. Старицький, Б. Грінченко, а також І. Франко й М. Коцюбинський у своїй ранній творчості. Представники цієї течії в основному досліджували родинні, виробничі, соціальні стосунки героїв, зосереджувалися на морально-етичній проблематиці. Показуючи кричущі вади суспільства, вони наголошували, що шлях до порятунку — це духовне вдосконалення, освіченість, культура, добропорядність. Яскравою ознакою течії є, зокрема, етнографізм — особливо докладне змалювання національного колориту українського народу — побуту, звичаїв, обрядів і вірувань.

У 80-90-х роках XIX ст. частково простежується ще одна течія революційний реалізм. Її представники відкидали еволюційний розвиток суспільства, духовне вдосконалення людини як необхідну передумову соціально-економічних, політичних змін. Натомість вони цілком підпорядковували свою творчість пропаганді значення економіки, провідної ролі пролетаріату в суспільстві, ідеї пролетарського інтернаціоналізму, насильницької збройної зміни суспільного ладу, фізичного знищення панівних верств. Послідовними революційними реалістами були П. Грабовський та М. Павлик, також І. Франко, Леся Українка (у деяких ранніх творах).

Досить помітно утвердився в українській літературі натуралізм[6]. Натуралісти намагалися через використання здобутків природничих наук пізнати й відтворити істинну, реальну картину буття. Писання натуралістів нагадували клінічні документи, історії спадкових хвороб, протоколи судової експертизи. Це були спроби перетворити художній твір на точну копію факту. Основним засобом у цьому стилі став опис. Як слушно спостерегла Леся Українка, за правдою факту натуралісти не бачили художньої узагальненої правди й перебували під гіпнозом факту.

Найвиразніші риси натуралізму.

  • «знижене» трактування традиційних сюжетів;
  • зумисна вульгарність стилю автора й мови героїв;
  • непричетність, байдужість автора до зображуваної дійсності;
  • потужний і гострий сатиричний струмінь;
  • широка панорама сучасного життя в його технічних, побутових, професійних аспектах;
  • підкреслення повної залежності характеру, вчинків героя від його генетичних коренів і фізіологічно-інстинктивних особливостей;
  • розкриття найтемніших «фізіологічних» сторін людської душі.

Ознаки натуралістичного стилю помічаємо в романах Панаса Мирного «Повія», прозовому бориславському циклі І. Франка та ін.


6 Натуралізм (від латин, natura) — природа.

Пригадайте трагікомедію і. Карпенка-Карого «Сто тисяч», яку ви вивчали у 8 класі, й оповідання М. Гоголя «Вечір проти Івана Купала», з яким ви ознайомилися в 9 класі. Який із цих творів романтичний за стилем, а який — реалістичний? Відповідь обґрунтуйте якомога докладніше.

мистецький контекст

Першим теоретиком реалізму вважається французький художник Гюста́в Курбе́ (1819-1877), який у передмові до каталогу виставки своїх творів під назвою «Реалізм» (1855) обґрунтував програмові засади напряму. Курбе не обмежувався простою імітацією реальності, він намагався осягнути істинну природу речей. Художники-реалісти почали зображати простих робітників, селян, бідноту й жебраків, що суперечило тодішнім уявленням про справжнє мистецтво. Не випадково цей стиль набув поширення в Європі після бурхливих соціально-політичних подій 1848 р. Гюстав Курбе — учасник Паризької комуни. Улюблені мотиви художників-романтиків (любов до екзотики, одухотвореність і прагнення до прекрасного) тепер витіснялися реаліями повсякдення. Курбе писав свої роботи в темних і сумних тонах. Найвідоміші твори митця: «Жінки, що просіюють зерно», «Похорон в Орнані», «Каменярі».

Аполло́н Мокри́цький (1810-1870) — український і російський живописець, академік Петербурзької академії наук. Народився в м. Пирятині, тепер Полтавська область. Малювати навчався в Ніжинському ліцеї. Потім виїхав до Петербурга, де став вільнослухачем Академії мистецтв. Був учнем О. Венеціанова та К. Брюллова. Працював в Україні, пізніше поїхав до Італії. В 1851-1870 рр. — професор Московського училища живопису, скульптури та архітектури. Анатолій Мокрицький був другом Тараса Шевченка, брав активну участь у викупі поета з кріпацтва.

А. Мокрицький. Портрет дружини. 1853 р.
Г. Курбе. Жінки, що просіюють зерно. 1854 р.

Порівняйте яскраві зразки романтизму й реалізму в образотворчому мистецтві — роботи А. Мокрицького «Портрет дружини» і Г. Курбе «Жінки, що просіюють зерно». Які ознаки відповідних напрямів ви помітили в них?

 




Переглядів: Счетчик посещений Counter.CO.KZ

Пошук
Календар
«  Жовтень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031
Реклама

Copyright Кунцівська ЗОШ I-III ступенів © 2017