Вівторок, 22.08.2017, 03:29
Вітаю Вас Гість | RSS

Кунцівська школа    
ВІРТУАЛЬНИЙ МЕТОДИЧНИЙ КАБІНЕТ

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Михайло Старицький. Життєвий шлях





Література 70-90-х років XIX ст.

Я вірю в Божу силу людської душі. Вона підніметься й над внутрішнім падінням і над зовнішнім гнітом. Проб'є час — і все чесне, добре, сповнене високих намірів, стане на чолі й під яскравим сяйвом дня піде до владнославних — любови, свободи і правди.
М. Старицький

Вірші цього письменника стали славнозвісними народними піснями (згадаймо хоча б «Ніч яка, Господи, місячна, зоряна...»), його історична проза пробуджувала національну пам'ять багатьох поколінь українських патріотів, його п'єси («За двома зайцями», «Циганка Аза») досі залишаються неперевершеними шедеврами не тільки театру, а й кіно. Однак великий і різногранний творчий спадок Михайла Старицького й досі недостатньо вивчений, досі чекає вдумливих і виважених дослідників.

Життєвий шлях письменника

Михайло Петрович Старицький народився 14 грудня 1840 р. в селі Кліщинцях Золотоноського повіту на Черкащині у дворянській сім'ї. Батько, Петро Іванович, — відставний уланський ротмістр[1]. Мати, Настасія Захарівна, походила зі славного роду козацьких старшин Лисенків, які героїчно боролися за Україну в часи Хмельниччини. Важливу роль у формуванні Михайла Старицького як ерудованої й творчої особистості відіграв його високоосвічений дід Захарій Лисенко: у своєму маєтку він зібрав чудову бібліотеку, де були твори зарубіжних класиків, передплачував журнали «Отечественные записки» й «Современник», добре знав французьку мову, зачитувався Вольтером. Уся родина говорила чистою українською мовою, любила народні пісні. Дитячі роки майбутнього митця проходили в діда, про якого Михайло Петрович на все життя зберіг дуже теплі спогади.

Коли Михасеві йшов п'ятий рік, помер батько, а на дванадцятому — і мати. Сиротою опікувався материн брат, Віталій Лисенко, — батько геніального українського композитора Миколи Лисенка. Михайло й Микола були троюрідними братами й «зразу ж зійшлися душа в душу». В інтелігентній, високоосвіченій, творчій родині Лисенків Михайло прилучився до музичної культури, пройнявся любов'ю до народних пісень, які тут часто й прекрасно співали, мав змогу читати рідну й зарубіжну літератури, зокрема заборонені вірші Т. Шевченка.


1 Ро́тмістр — у дореволюційній російській кавалерії й жандармерії — офіцерський чин, що відповідав чинові капітана в піхоті й інших військах.

Дуже вплинуло на хлопця спілкування з Олександром Лисенком (дядьком по матері), який свого часу, усупереч волі родичів, одружився із селянкою, був переконаним демократом і ревнителем національного відродження.

За рік перед смертю мати віддала Михайла до «благородного пансіону» Полтавської гімназії в другий клас. Цей заклад уважався одним із найкращих в Україні. Тут, тоді ще поза класами, а нерідко і в класах, панувала рідна мова, — як згадуватиме письменник пізніше. Хлопець наполегливо займався самоосвітою, багато читав, почав писати вірші. На цей же час припадає і захоплення Старицького театром. «Наталку Полтавку», «Москаля-чарівника», «Сватання на Гончарівці», які ставив аматорський гурток, він до кінця життя згадував як найкраще з усього ним баченого.

Вищу освіту Михайло здобував спочатку в Харківському, потім у Київському університеті (на юридичному факультеті). Ще студентом (1861) він одружився із сестрою Миколи Лисенка, Софією. Так з'єдналися два видатні українські роди. У київському колі національно свідомого студентства, інтелігенції Старицький робить остаточний вибір — вирішує присвятити своє життя Україні, рідній культурі.

Працюючи в Сєдлеці й Кишиневі, письменник мав дві іпостасі — викладача гімназії Івана Левицького й майстра красного письменства Івана Нечуя. Свою літературну працю він приховував навіть від батька, щоб поберегти його, хворого священика, від хвилювань за долю сина. І це незважаючи на те, що в батькові, як писав сам Нечуй, «була вже українська ідея». Саме від нього письменник уперше довідався, що це «московщина заїдає наш язик і національність». Батько так і помер, не знаючи, що його син — уже знаний український письменник, автор опублікованих поза межами імперії повістей (у львівській «Правді»).

У 1871 р. Михайло став організатором Товариства українських сценічних акторів, яке взялося за постановку драм рідною мовою. Для репертуару потрібні були нові твори, тому письменник створює оригінальні драми. Так були написані лібрето до народно-побутової оперети «Чорноморці» за мотивами п'єси Я. Кухаренка «Чорноморський побит на Кубані між 1794 та 1796 роками», музична комедія (згодом — лірико-комічна опера) «Різдвяна ніч» за повістями М. Гоголя з циклу «Вечори на хуторі біля Диканьки», оригінальний водевіль «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка». Ці театральні дійства в супроводі чудової музики М. Лисенка мали величезний успіх у глядачів, а вистави «Різдвяної ночі» в міському оперному театрі в 1874 р. стали тріумфальною подією в культурному житті Києва.

Старицький також перекладає українською казки Андерсена і видає їх власним коштом, наступного року — байки Крилова, повість «Сорочинський ярмарок» Гоголя, потім «Пісню про царя Івана Васильовича, молодого опричника та відважного крамаренка Калашникова» Лермонтова, «Сербські народні думи і пісні».

Письменник плекає мрію про піднесення театрального життя в Україні. Він був переконаний, що сцена — це «могутній орудок до розвитку самопізнання народного». За творами М. Гоголя він пише літературні тексти до опер «Утоплена» і «Тарас Бульба» М. Лисенка. Остання стала шедевром українського оперного мистецтва XIX ст.

М. Старицький
і М. Кропивницький.
70-і роки XIX ст.

Щоб пожвавити українське літературне життя, Старицький видає два випуски альманаху «Рада» (1881, 1883), у яких, крім власної драми «Не судилось», публікує дві перші частини роману Панаса Мирного «Повія», повість І. Нечуя-Левицького «Микола Джеря», твори П. Куліша, Олени Пчілки, Б. Грінченка, І. Карпенка-Карого та інших. Іван Франко, високо оцінюючи зміст альманаху та його значення в літературному процесі, писав: «Се був мов перший весняний грім по довгих місяцях морозу, сльоти та занепаду».

На наступне десятиріччя (1883-1893) припадає найяскравіша сторінка діяльності Старицького як організатора театру й драматурга. Письменник продає свій маєток, бере антрепризу[2] над трупою М. Кропивницького і, забезпечивши ЇЇ фінансування за власний кошт, починає мандрівне життя керівника й режисера першої об'єднаної української професійної трупи. Незважаючи на труднощі в театральному житті (акторам не дозволяли в'їжджати до Києва, забороняли ставити вистави в столичній губернії, на Поділлі, Волині, Чернігівщині), М. Старицький мужньо боровся з перешкодами, їздив із колективом по всій Російській імперії, витратив на театр усі гроші за проданий маєток. Трупа гастролювала у Варшаві, Мінську, Вільно (тепер — Вільнюс), Астрахані, Тбілісі...


2 Антрепри́за — утримування приватною особою театру чи будь-якого видовищного закладу

У 1891 р. М. Старицький дебютує як прозаїк повістю «Осада Буші», а згодом з'явилися «Заклятая пещера», «Розсудили», низка оповідань. Через обмеження українського слова, відсутність української періодики М. Старицький змушений був писати прозові твори російською мовою.

Тривала напружена праця, тягар мандрівного життя знесилюють митця фізично, а соціальна незахищеність театральної трупи — матеріально. У 1893 р. через хворобу він покидає театр. Зважаючи на понад тридцятилітню літературну й громадську діяльність письменника й клопотання діячів вітчизняної культури, Петербурзька академія наук призначила йому в 1897 р. персональну пенсію «За літературні праці рідною мовою».

Людмила
Старицька-Черняхівська
Вероніка
Черняхівська

У 1903 р. Михайло Петрович з усією палкістю натури взявся за альманах «Нова рада». На жаль, видання вийшло друком уже після смерті письменника. У цьому ж році Старицький виступав на відкритті пам'ятника І. Котляревському в Полтаві, де познайомився з письменниками М. Коцюбинським, В. Стефаником, Г. Хоткевичем. Це був останній публічний виступ майстра.

Митець відійшов у вічність 27 квітня 1904 р. Похований на Байковому цвинтарі в Києві.

Комуно-імперська влада не пробачила Старицькому і його родині самовідданої любові до України, патріотичної творчості, яка будила національну й людську гідність. Протягом багатьох десятиліть доробок письменника замовчували, а його чесне ім'я шельмували. У 1941 р. заарештували й відправили в товарному вагоні на заслання до Казахстану доньок Михайла Петровича — Оксану (у заміжжі Стешенко) і Людмилу Старицьку-Черняхівську, яка також була талановитою письменницею. Літня, немічна Людмила Михайлівна не витримала каторжного переїзду — померла у вагоні, її тіло викинули з потяга, місце поховання залишилося невідомим. Оксана Михайлівна загинула вже на засланні. Багаторічне ув'язнення в концтаборах відбула й онука митця — актриса й перекладачка Ірина Стешенко, у 1938 р. було заарештовано й розстріляно іншу його онуку — поетесу й перекладачку Вероніку Черняхівську, ще один онук — бібліограф Ярослав Стешенко — загинув у концтаборах.
 




Переглядів: Счетчик посещений Counter.CO.KZ

Пошук
Календар
«  Серпень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031
Реклама

Copyright Кунцівська ЗОШ I-III ступенів © 2017