Понеділок, 21.08.2017, 19:36
Вітаю Вас Гість | RSS

Кунцівська школа    
ВІРТУАЛЬНИЙ МЕТОДИЧНИЙ КАБІНЕТ

Статистика

Онлайн всього: 2
Гостей: 2
Користувачів: 0

Огієнко. Наглядна таблиця... ч.1

ІВАН ОГІЄНКО

НАОЧНА ТАБЛИЦЯ
МИЛОЗВУЧНОСТІ
УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
Для школи й самонавчання

Частина 1
 

Передмова науковця

Однією з методичних перлин І. Огієнка є «Наглядна таблиця милозвучності української мови» для школи і самонавчання — додаток до шкільного підручника, написаного автором.

У таблиці напрочуд докладно професор І. Огієнко зіставляє мову народну й літературну, говори Великої України і Галичини, давню українську мову і сучасну, а також українську літературну мову з іншими слов’янськими та романо-германськими мовами.

За задумом методиста, «Наглядну таблицю...» учні повинні були прикріпити вдома до стіни. Тож, готуючи завдання, а то й мимоволі зводячи на неї погляд, діти щодня мали б змогу запам’ятати, відтворити й застосувати певні правила. Потребу в цьому стимулював би написаний ученим підручник.

Звичайно, таблицю можна було використовувати і на уроці як додаток до підручника.

На наш погляд, застосування «Наглядної таблиці...» в сучасному навчальному процесі можна значно розширити:

1. Таблиця використовується у вигляді роздаткових карток (їх 81). На уроці, користуючись кожен своєю карткою, учні роблять повідомлення, доповнюють наведені в картках приклади своїми власними, вводять подані приклади до речень, словосполучень тощо.

2. Кожна з роздаткових карток належить до однієї з груп: перша група стосується голосних звуків (40 правил), друга група — приголосних (41 правило). Отже, карток може бути 40: з одного боку — правило милозвучності, що стосується ролі голосних, а на звороті — правило щодо приголосних звуків. На одній з карток з одного боку буде вміщено 2 правила: І. Огієнко їх пронумерував — 70 і 70а.

3. Зміст карток використовується на машинних носіях: комп’ютерному, як кодограма, слайд тощо.

Звичайно, не кожне правило милозвучності, не всі наведені в таблиці приклади повною мірою відповідають сучасній українській літературній нормі. Однак у процесі наукового редагування ми вирішили не вилучати ті форми, що стали (а може, ще стануть!) джерелом наступних трансформацій, живого життя живої мови. На наш погляд, кожен учень матиме нагоду переконатися, що українська мова не завмерла в своєму розвитку, вона живе, змінюється, збагачується. Це може стати важливим стимулом для розвитку фонематичного слуху, формування потреби вслухатися в народну вимову, відзначати для себе незвичні, досі не знані особливості народного творення мови.

Готуючи таблицю до друку, ми прагнули наблизити текст до вимог сучасної української правописної норми і водночас не порушити основних засад задуму автора. Цим пояснюється і часткова зміна її назви: «Наочна таблиця милозвучності...» З технічних причин у ній не наводяться приклади, надруковані латинською, давньогрецькою та церковнослов’янською графікою. Тільки деякі з них подані українськими буквами. Опущені також посилання на параграфи і сторінки шкільного підручника.

Сподіваємось, що методичний посібник великого педагога і методиста І. Огієнка стане в пригоді і нашим сучасникам — учителям і учням, зокрема допоможе оволодіти мистецтвом мовної милозвучності.

СЕРГІЙ БОЛТІВЕЦЬ

Народе мій! В слові твоєму іскриться і сила й м’якість, дотеп і потуга, і все, чим може вгору дух підняться...

Іван Франко.

За своєю милозвучністю українська мова займає чільне місце не тільки серед мов слов’янських, але й серед мов європейських. Українська мова за своєю гнучкістю надзвичайно придатна до віршування. Милозвучність народної української мови значно більша, ніж мови літературної. Вчімося ж мови й від народу!

Українське слово

Слово рідне, орле скутий,
Чужинцям кинуте на сміх,
Співочий грім батьків моїх,
Дітьми безпам’ятно забутий!..

О слово рідне! Шум дерев,
Музика зір блакитнооких,
Шовковий спів степів широких,
Дніпра між ними левій рев...

О слово, будь мечем моїм!
Ні, сонцем стань, вгорі спинися,
Осяй мій край і розлетися
Дощами судними над ним!..
Олександр Олесь.

Українська мова надзвичайно милозвучна фонетично.

Г о л о с н і  з в у к и  ( г о л о с і в к и ,  с а м о з в у к и )

Українська мова не любить роззіву, тобто збігу голосних звуків чи то в слові, чи в словах поруч.

Придих. Роззів

1. Українська мова не любить, щоб слово розпочиналося з твердих голосних звуків (а, е, и, і, о, у), а тому приставляє до них придих, тобто приголосні звуки в, й, г.

Придиха цього українська мова набула собі ще з доісторичних часів.

Придих у народній українській мові частіший і ясніший, ніж у мові літературній, в якій на письмі його часто й не зазначують.

2. Придиха в звичайно приймають звуки о та у, рідко и: вогонь, візьму, воскрес, вода, вона, воно, вони, вугілля, вуж, вуздечка, вузький, вузол, вулиця, вуса, вухо, вуй (дядько); звикати, видра, (пор. санскр. идрас або литовськ. идра), високий, виграш, вулик і т. п.

Коли слово розпочинається з о, що знаходиться в закритім складі (тобто в складі, який закінчується на приголосний звук), то це о переходить в і й обов’язково приймає придиха в: він, від, вікно, вівтар, вільха; віспа, вісім, вівторок, навіщо; завіщо, у вічі, вірменський і т. п.

У народній українській мові придих в значно частіший, ніж у мові літературній: возеро, воко, ворел, вокописько, вогірки, вокріп, вулан, ворати, вонучки, вохотно, вопівночі, візувіт (єзуїт) і т. п.

3. Придиха й приймають усі тверді голосні звуки: янгол (ангел), юшка, юрба, йолоп, яблуко, ящірка, явір, ягня, (пор. латинське «агнус», церковнослов’янське «агнець»), є (латинське «ест»), як (церковнослов’янське «аки»), Йосип, Якилина, Яким, Юстина, Юліан, Яків.

У мові народній придих й частіший, ніж у літературній: юлиця, Яндрій, якурат, йой (у Галичині, на Великій Україні — ой), Іван, іден, їдна.

4. Запозичені до мови нашої чужі слова, що розпочинаються з е, ми звичайно українізуємо, тобто додаємо з початку їх придиха й і пишемо є: Євангелія, єзуїт, єретик, єпископ, Єгипет, Єрусалим, Євген, Євфрат, єпархія, єпархіяльний.

Тільки нових чужих слів, не так давно запозичених, наша мова ще не встигла українізувати, тому що вимовляємо й пишем на початку їх е: евакуація, еволюція, егоїзм, екватор, екзамен, екскурсія, енергія, етика, епоха, естетика і т. п. Ще й досі інколи вживають Европа, европейський, але треба Європа, європейський (або европський). Взагалі краще було б кожне початкове е українізувати.

Інші голосні звуки на початку чужих слів ми або українізуємо, додаючи до них придиха, або, частіше, лишаємо незмінними.

5. Придиха г приймають звуки а, у, о: Ганна, гарбуз, гармата, галун, гарапник, гарфа (від «арфа»), гаспид, горобець, гострий, горіх, гураган, гусениця.

У літературній українській мові придих г рідкий, у народній — дуже частий: га, Гандрій, Гамерика, гозеро, Гумань, гулиця, гура.

7. Українська мова не любить роззіву (латинське «хіатус» — зяюче провалля), тобто збігу голосних звуків, і оминає його вставкою між голосними приголосних в, й, г. Наприклад:

а). вставка в: павук, павутиння, осавула, живуть, давати, Іван, умивати;

б). вставка й: Україна, моє, Азія;

в). вставка г: встигати, нагострити.

Це оминання роззіву наша мова знає ще з доісторичної доби. В мові народній воно частіше, ніж у літературній: навука, візувіт (єзуїт), Ларивон, патривот і т. п. :

8. Не терплячи роззіву, українська мова завжди по голоснім звуці вживає ї, є, я, ю (тобто, йі, йе, йа, йу), а не і, е, а, у: троїстий, Україна, поїхав, стоїть, питає, дає, стояти, добрую.

З тієї ж причини ненаголошений у по голоснім звуці завжди переходить на в: навчати, повчити, навчитель, заввага, перевтома, завмерти, перевчити, навмисне, завтра, невже, невтомний, також навколо.

Наголошений же у по голоснім звуці приймає придиха в, але в літературній мові цього звичайно не додержуються: навука, навушник.

10. Звуки і(ї), коли знаходиться по голоснім і сам творить окремий склад, може мінятися на й: «Так ідучи молився Мойсей» (І. Франко); «Се Ізрайля дванадцять колін» (І. Франко). Так само: прийменник, займенник, наймит, війна (воїн), найкращий і т. п.; так із краи, раи, гнои, змеи (або змии) стало: край, рай, гній, змій. Проте скорочувати слово Україна на Украйна (як то буває в мові московській) в літературній українській мові не прийнято.

Чергування у—в, і—й

11. Українська мова не любить збігу голосних звуків у словах, що стоять поруч, тобто в кінці попереднього слова та на початку подальшого, й оминає такий збіг (хіатус, або роззів) різними способами.

Мова наша любить, щоб по закінченні на голосний попереднього слова подальше слово розпочиналося з приголосного, а по закінченні на приголосний — щоб розпочиналося з голосного.

Звука й вважаємо за приголосний: рай і пекло.

12. Прийменники в та у чергуються між собою: якщо попереднє слово закінчиться на голосний звук; вживаємо в, а як на приголосний — у: Вона в хаті. Він у хаті. Темно в хаті, як у домовині. Заглядав всім у душу й питав.

Це чергування набула собі наша мова ще з доісторичної доби.

14. Ненаголошені початкові у та в чергуються між собою: якщо попереднє слово закінчиться на голосний звук, вживаємо в, а як на приголосний — у: «У неділю вранці рано поле вкрилося туманом», «Він уранці встає, йому Бог подає», «Задзвонили в усі дзвони по всій Україні», «Вони вже убогі, уже голі» (Т. Шевченко), «Не знає ніч, що діялось учора» (Л. Глібов), «Сором недбалим усім» (Б. Грінченко).

Так само чергуються: умілий — вмілий, учений — вчений, учитель — вчитель, удова — вдова, удівець — вдівець і т. п.

15. Коли початкове у наголошене, то воно не змінюється на в, але приймає придиха в: вузлик, вухо, вулиця, вугілля, вуса, вулик, вузький; в народній мові частіше: вумний, вуста, Вутреня і т. п.

16. Початкове у в чужих словах у нашій мові ніколи не чергується з в: універсал, університет, убікація, (від латинського «скрізь» — поширення. — С. Б.), Угорщина, Уран, Уругвай, узурпатор і т. п.

Є окремі слова, які ми звикли вживати переважно в одній якійсь формі — з у або з в (інколи з різним значенням): увага, уважний, угода, умова, уряд, урядовий, упадок, уклад, утиск, ухвала, вражати, вражіння (враження. — С. Б.), взагалі і т. п.

17. У словах Україна, український початкове у — ненаголошений префікс, а тому він може змінюватися на в: «На Вкраїні й для Вкраїни будем жити й помремо» (В. Самійленко), «На вкраїнських нивах буйне жито колосисте на славу вродило» (Ол. Кониський), «Повій, вітре, на Вкраїну» (С. Руданський).

Але при дипломатичних зносинах або при перекладах на чужі мови початкового у в слові Україна ніколи не змінюємо на в.

П р и м і т к а  С . Б о л т і в ц я. Це ж правило стосується й інших власних назв, які не можна змінювати в офіційному вживанні, проте допустимо — в інших стилях мовлення.

Наприклад: Інститут удосконалення вчителів. У родовому, давальному і місцевому відмінках префікс у не змінюється на в: Інституту удосконалення вчителів.

18. Сполучник і, а також початкове ненаголошене і по голоснім звуці попереднього слова змінюється на й: «Я й ти», «Він і я»; «Бо вже й не плачу й не сміюсь» (Т. Шевченко), «Поборов, та й випросив» (Номис), «Багатого й шило голило, а нас і бритва не бере» (Номис), «Старче Йване! Та не відізвавсь» (І. Франко), «А по таборі пострах ішов, по народі йшов клекіт глухий» (І. Франко), «Плугатарі з плугами йдуть, співають ідучи дівчата» (Т. Шевченко), «Хто ймя Твоє знає» (П. Куліш).

19. Інколи у та в, і та й чергуються не тільки з вимог попереднього слова, але й з вимог початку подальшого слова: коли воно розпочинається з двох або більше приголосних, тоді вживаємо у, і, а не в, й: страждання й утома, або: страждання і втома, тобі і всім, ухвала, ускладнювати, Україна, український.

Інколи, особливо між голосним і приголосним сусідніх слів, замість і вживаємо та: «Тільки думи та спомини, та пісні зостались» (Дума).

На початку речення, по знаках розділових і по паузі звичайно вимовляємо у, і (а не в, й): «Удосвіта встав я» (П. Куліш), «Упала, а вони регочуться: удає, кажуть, удає» (Марко Вовчок), «Увечері посумую, а вранці поплачу» (Т. Шевченко), «І піде він валиться, і скакати, і биться» (І.Франко), «Козаків лягло чимало, а татар — утроє» (Дума).

20. У поезії інколи, з вимог ритму, не додержують законів чергування у з в та і з й; при читанні таких місць робимо невеличку паузу перед у чи і. Наприклад: «Що повиснути має колись, те і в морі не втоне» (І. Франко), «Я убогий родивсь. Так, я вбогий, родивсь» (Б. Грінченко).

У к р а ї н с ь к а  м о в а  п р а г н е  д о  к о р о т к и х  с л і в .

Зникнення або з’явлення голосних з початку слова

21. Українська мова не любить довгих слів (порівняйте церковнослов’янське: днесь непреподобноделообразная мати) і прагне до їх скорочення.

Коли багатоскладове слово розпочинається ненаголошеними звуками о, е, і, що самі творять окремий склад, то ці голосні з початку слова часто відпадають.

22. Початковий ненаголошений звук о у багатоскладовому слові, коли він сам творить окремий склад, відпадає: около — коло, огород — город, огірок — гірок, Опанас — Панас, Овдокія — Докія, Олександр — Лександер, Олесь — Лесь, омана — мана (обман).

Так само: Кулина, Настя і т. п.

24. Початковий нєнаголошений звук е в багатоскладовому слові, коли він сам творить окремий склад, відпадає: Єкатерина — Катерина, Єлизавета — Лизавета; в народній мові частіше: Євангелія — Вангелія, екзамен — кзамен, Єрусалим — Русалим, єпитрахиль — питрахиль і т. п.; в Галичині: єсли — сли.

26. Коли слово розпочинається з двох приголосних, що утруднюють вимову (особливо з початковим р або л), тоді на початку слова з’являється ненаголошений і: іржа, іржавий, іржати, ірига, Ірпінь, імла, в імлі, імховий (моховий, від слова «імшедь» — мох. — С. Б.), ішов і т. п. Так само вівторок, вільгота. «Коли б вернувсь ізнов той день, чи знов би ти співала тих пісень» (П. Куліш).

30. З вимог милозвучності прийменника з вживаємо також і в формі із або зо:

а) по голоснім попереднього слова вживаємо з: «Вийшли батько з хати»;

б) по приголоснім вживаємо із: «Вийшов брат із хати», «Почуй із ранку голос трудний, я з ранку до Тебе явлюся» (П. Куліш), «Не водою заливсь дніпровою наш Низ, — то з народних із сліз береги розійшлись» (О. Кониський);

в) перед словом, що розпочинається з двох або більше приголосних (між якими були колись голосні), інколи вживаємо зо (в Галичині зі): зо мною, зо всім, зо всіма, зо дна, зо сну і т. п.

Літературна мова цього зо (в Галичині зі) вживає не часто (скоріше: з собою, із сестрою).

«Перевести з собою», «Чи я не отряс назавше пил їх із своїх чобіт» (І. Франко), «Товкли тебе з усіх боків, із всієї сили» (Дума), «Серце Господь тобі дав із твердого кришталю» (Леся Українка), «Город із стома церквами», «Із города, із Глухова» (Т. Шевченко).

Зникнення або з’явлення голосних у кінці слова

31. В українській мові слово часом може губити кінцевий голосний, якщо подальше слово розпочинається з голосного звука; коли ж подальше слово розпочинається приголосним, то цього зникнення не буває. Так постають у нашій мові подвійні форми, які надають їй особливої гнучкості, дуже придатної для віршування.

32. Українська літературна мова знає подвійне закінчення для дієслів 1-ї особи множини: звичайне й частіше -мо і рідше -м.

Наприклад: «Та гей, бики: зоремо поле, посієм яреє зерно» (С. Руданський), «Хоч у недолі й нещасті звікуєм, долю онукам дамо» (Б. Грінченко).

Про зелені садки, про пахучі квітки
Ми, бувало, під кобзу співаєм;
А тепер мовчимо, мов сном вічним спимо,
1 охоти до співу не маєм.
П. Куліш.

Так само скорочується мо в м і в формі нумо: «Нумо дуба благати, нум березу благать» (І.Франко).

33. У 3-й особі однини теперішнього часу дієслів першої відміни кінцеве ненаголошене є (з «єть»), коли стоїть по звуці а або я, часто відпадає. Наприклад, у Франка знаходимо: грима, заляга, здійма, загляда, ляга, рида, розвіва, розмовля, слуха і т. п.

«І рука якась незрима розпуска барвисті пасма, розпускає, порядкує» (І.Франко).

Ці скорочені форми частіше вживаються у віршах, рідше в прозі, але постійно: бознащо (Бог знає що), катма, чортма (кат має, чорт має, а не ми. — С. Б ), нема, рідше — немає. У Шевченка: «Нема на світі України, немає другого Дніпра».

34. У 2-й особі множини дієслів наказового способу по приголоснім буває звичайно закінчення -іть, але інколи й -іте (по голоснім завжди -йте: «Кайдани порвіте, волю окропіте» (Т. Шевченко), «Не гасіте ж святого огню» (І.Франко), «Думайте, читайте» (Т. Шевченко), «Назвіте голосно своєю. Розженіте над землею непереможню, темну ніч» (М. Старицький).

Інколи й у 2-й особі однини буває дві форми на і на -и: дозволь — дозволи, посидь — посиди.

«Бережись і не крив сам душею своєю» (І. Франко).

35. Дієслова в українській літературній мові мають два види закінчень: звичайне й частіше -ти і рідше скорочене -ть. Наприклад, у Франка:

Силу рукам дай, щоб пута ламати,
Ясність думкам — в серце кривди влучать.
Дай працювать, працювать, працювати,
В праці сконать.

Закінчення -ти по приголосному ніколи не скорочується в -ть (як то буває в мові московській): нести, плести, вести, пекти, сікти, бігти.

36. Займенникова часточка ся в дієсловах по голоснім звуці або по двозвуку з в та й в кінці, а також по нь та ль може скорочуватись у сь (але може бути і в повній формі): корись, старайсь, поравсь, посуньсь.

«О Єгово, я слізно моливсь; так ідучи молився», «1 жахнувсь Авирон і поблід; і піднявся завзятий Датан» (І. Франко), «Геть укрилась килимами, огорнулася лугами» (М. Старицький).

Коли подальше слово розпочинається з голосного, то ся частіше скорочується на сь, а коли з приголосного — не скорочується: оженивсь я собі на біду, або: оженився собі на біду; заходивсь убогий, або: заходився вбогий.

Слова якийсь, котрийсь, чийсь, хтось, щось, десь (хтосе, щосе) ліпше не вживати з я на кінці.

38. Часточок би, же вживаємо тільки по приголоснім звуці: взяв би, приніс би, він же, от же. Але по голоснім це би, же обов’язково скорочується на б, ж: взяла б, принесла б, вона ж, ти ж. «Пішов же він додому», «Пішла ж вона додому»; «Засни ж і ти, перо, засни» (Л. Глібов), «Плач же, серце», «Умер би, орючи на ниві, нічого б на світі не знав, не був би в світі юродивим, людей і горя б не прокляв» (Т. Шевченко).

Слово щоби скорочується в щоб. «Щоб у сю хвилю» (І. Франко).

40. Прислівники знову, чому, позаду, попереду, відсіля, відтіля, лише, межи, хоча, досита, навічи можуть губити свій кінцевий голосний: знов, чом, позад, поперед, відсіль, відтіль, лиш, між, хоч, досить, як, навіч.

Слова тут, тепер інколи вживаються і в повній формі на -а: тута, тепера (старе тепере, топерьво).

«Аж тута в путах» (І. Франко), «Бо ж тепера весна золотая» (Леся Українка).

Частина 1
 

Переглядів:


Пошук
Календар
«  Серпень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031
Реклама

Copyright Кунцівська ЗОШ I-III ступенів © 2017