П`ятниця, 24.11.2017, 22:27
Вітаю Вас Гість | RSS

Кунцівська школа    
ВІРТУАЛЬНИЙ МЕТОДИЧНИЙ КАБІНЕТ

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

О. Кобилянська. Творчий доробок. Повість «Земля»





Українська література наприкінці XIX — на початку XX ст.

Творчий доробок

Виступивши в середині 1890-х років як українська письменниця, Кобилянська започаткувала новий, модерністський етап вітчизняної прози. її улюблений стиль — неоромантизм, у деяких творах переважала поетика символізму. Протягом майже півстоліття Ольга Юліанівна створила десятки оповідань, нарисів, новел, повістей, критичних і публіцистичних статей, перекладів, спогадів, залишила значне за обсягом листування.

Кобилянська зосередила увагу на розкритті душевного, психічного світу інтелігенції й селянства — двох верств, які становили тоді основу української нації.

• Перша й одна з провідних тем її творчості — душа жінки-інтелігентки, її боротьба з консервативним міщанським середовищем за рівноправність із чоловіками, за гідне людське життя.

• Модерністське осмислення духовних основ селянського життя бачимо в повістях «Земля», «В неділю рано зілля копала», оповіданнях «Банк рустикальний», «На полях», «У св. Івана», «Час», «Некультурна», «Вовчиха».

• Жах, антилюдська сутність війни разюче, психологічно тонко розкриті в оповіданнях і новелах «Юда», «Лист засудженого вояка до своєї жінки», «Назустріч долі», «Зійшов з розуму» та ін.

Розглянемо докладніше деякі основні твори письменниці.

Повість «Людина» (1894) написана під безпосереднім впливом зачинательки українського феміністичного руху Наталі Кобринської. Саме їй письменниця присвятила цей твір. Олена Ляуфлер, головна героїня повісті, начитавшись усіляких книжок, лякала матір страшними словами: «соціалізм, натуралізм, дарвінізм, питання жіноче, питання робітниче...» Її батько, цісарсько-королівський лісовий радник, і мати не схвалюють прагнень дочки бути високоосвіченою людиною. Підтримує Олену лише Стефан Лієвич — молодий лікар, який, навчаючись деякий час у Швейцарії, захопився новими ідеями, зокрема й ідеєю емансипації жінок.

Молоді люди мали побратися через два роки, після повернення Стефана з практики. Несподівана смерть нареченого від тифу підкосила Олену. Її брат, надія батьків, картярством і пияцтвом довів родину до зубожіння. Батька через розтрату доручених йому грошей вигнали зі служби. Він бачить вихід із скрутного матеріального становища лише в Олені, яка має одружитись із заможним паном К. Однак дівчина чинить цьому опір: вона не кохає пана К., уважає, що «подружжя без любові... — це брудні відносини». Олена бере на себе всі турботи, пов'язані з утриманням родини. Живучи в «нужденному пустому селі», орендуючи землю в старшої сестри, Олена погоджується на заміжжя з лісником Фельсом, якого насправді не кохає, хоч і сподівається, що любов, «наколи походить від симпатичних осіб, викликає і в нас настрій, подібний до любові». Отже, вона йде на компроміс: задля родини жертвує собою і своїми переконаннями.

Олена Ляуфлер — це тип нової жінки, внутрішньо багатої, інтелігентної, гордої, спроможної на виклик суспільству. Власне, вона — тип самої Кобилянської. У цьому переконують щоденники письменниці. Осип Маковей назвав повість «криком розпуки», адже твір передає глибину страждань розважливої дівчини, яка живе в путах міщанської моралі. І батько-пияк, і обмежена честолюбними мріями мати, і брат-гуляка, і батькові приятелі-чиновники — усі намагаються (свідомо чи несвідомо) утримати Олену в лабетах усталених суспільних норм, адже, на їхню думку, жінка повинна бути доповненням і прикрасою чоловіка. Героїня ж намагається довести, що вона також — людина, цілісна самодостатня особистість, яка має право на свободу і щастя.

Тема «Людини» знайшла своє продовження й глибше вираження в повісті «Царівна» (1895). Новизну цього твору І. Франко вбачав у розкритті інтиму «не на інтригах і любовних пригодах, а на психічній аналізі буденного життя пересічних людей». Твір написано у формі щоденника героїні Наталки Веркович. У такий спосіб авторці вдалося глибоко дослідити внутрішній стан освіченої дівчини ніби зсередини. Як і в «Людині», Кобилянська вдається до протиставлення Наталки, її мрій, прагнень і діяльності агресивному обивательському суспільству.

О. Новаківський. Дзвінка. 1930-1931 рр.

Оповідання «Природа» (1895) автобіографічне, адже написане на основі вражень від мандрівок у гори. Сюжетну основу твору становлять зустрічі міської панночки й гуцульського легеня на тлі пишної карпатської природи. Письменниця через заглиблення в психіку молодих людей показує відмінності між ними: дівчина обтяжена умовностями виховання, а хлопець справжній і чистий, його душа нічим не спотворена серед дикої карпатської природи. В одноманітному житті гуцула набагато більше змісту, аніж у порожній метушні містечкових паничів.

Новела «Некультурна» (1897) розповідає про «чудову жінку, вірну, чисту дитину природи, що, мов сестра смерек», серед яких жила. Гуцулка Параска ніколи не сумує, навіть коли тижнями взимку серед снігів не бачить людей. Проживши кілька десятків літ у самотності, не здобувши ніякої освіти, працює по господарству, при цьому зберігає силу духу й зовнішню привабливість. Героїня вражає читача внутрішньою красою, «повною вічної молодості, що пробивалася дотепер однаково сильно в кождім її слові, у погляді її мудрих блискучих очей, у кождім руху її стрункої постаті, а найбільше в живих рухах її голови, що все прибрана кокетливо в червоно-квітчасту хустку». Параска виявляє дивовижну силу духу перед ударами долі. Невсипуща праця, внутрішня рівновага й краса Гуцульського краю створювали душевний світ цієї «некультурної» трудівниці. Параска не здійснила ніякого особливого подвигу, але своєю внутрішньою, моральною красою, цільністю натури зуміла подолати рутину буденщини.

Леся Українка (про новелу): «Я не вмію розказати Вам, яке чудове вражіння справила вона на мене! Які типи, які пейзажі!»

До найвідоміших творів О. Кобилянської належить повість «В неділю рано зілля копала» (1909). Вона побудована на сюжеті популярної в народі пісні Марусі Чурай про Гриця, який покохав двох дівчат і помер перед самим весіллям від трунку. Непостійність Грицька, роздвоєність його почуттів у ставленні до гордої Тетяни і м'якої, ніжної Настки — це ті причини, що привели хлопця до передчасної смерті. Сподівання Тетяни не справдилися, і вона, оберігаючи свою любов, намагаючись подолати те лихо, що «в ніч сховалось», мимо своєї волі стала причиною загибелі Гриця.

Важливу роль у повісті виконує й історія життя матері Грицька — циганки Маври. Завдяки цьому образу Кобилянській удалося розкрити морально-етичні норми, якими жив циганський табір. Отже, у творі переплелося життя двох народів — гуцулів і циган, у цьому й полягає новизна в інтерпретації відомого мотиву Марусі Чурай.

За характером зображення персонажів, змалювання пейзажів твір поєднує неоромантичне звучання з імпресіоністичною поетикою. Хоча повість за способом зображення й епічна, проте в ній виразно звучать також ліричні (емоційність поведінки персонажів) і драматичні (внутрішні монологи, діалоги, полілоги) ноти.

Ольга Кобилянська прагнула побачити інсценізацію своєї повісті, тому звернулася до Лесі Українки з проханням, щоб вона взялася за це. Леся Українка розпочала роботу над лібрето[6] опери, але закінчити її не встигла. Проте повість «В неділю рано зілля копала» пізніше була поставлена на сценах театрів Києва, Чернівців, Москви, Петербурга й інших міст і мала великий успіх.

Останнім великим твором письменниці став ідеологічний роман «Апостол черні» (1936). У Радянському Союзі цей твір був заборонений як націоналістичний, перевидати його вдалося лише в 1994 р.

Центральні образи роману Кобилянська замислила як ідеал, зразок високої духовності й справжнього патріотизму для української інтелігенції, для всього нашого народу. Офіцер Юліян Цезаревич і його дружина й товаришка Дора, Ольга Альбінська, священик Іван Захарій і годинникар-філософ Максим Цезаревич не є якимись «надгероями», вони звичайні люди з притаманними їм чеснотами й вадами, але з надзвичайно великим бажанням і готовністю служити Богові й Україні. Персонажі роману вже виросли з гасла «бути самому собі ціллю» («Царівна»), вони прагнуть бути вартісними для своєї нації в її змаганнях за державність. Моральна сила їхнього духу настільки велика, а національна свідомість такою мірою розвинута, що вони здатні уможливити прихід «полудня» не лише для себе і своєї родини, а й для всього народу.

Роман завершується прикметною тезою. Повернувшись із фронту, Юліян Цезаревич на запитання дружини: «А Україна?» — твердо відповідає: «Вона є. І як ми самі її не запропастимо, то сповняться слова старого Гердера[7], що пророчив нам ролю нової Греції, завдяки гарному підсонню, веселій вдачі, музиці та родючій землі». Ці слова звучать в устах письменниці палким закликом до читачів узяти за взірець світонастанову героїв роману, самим стати справжніми, дійовими громадянами, своїх дітей виховати не лише для себе, а й «для України», щоб знову здобути державну незалежність, «вибороти собі свою украдену батьківщину».


6 Лібре́то — літературний текст великого музично-вокального твору (опери, оперети та ін.).
7 Йоганн Готфрід Гердер (1744-1803) — видатний німецький письменник і мислитель, який, зокрема, пророкував Україні велике майбутнє.

ПОВІСТЬ «ЗЕМЛЯ» (1902)

До вершинних творів О. Кобилянської належить повість «Земля», написана на основі реальної трагедії братовбивства, що сталася восени 1894 р. в селі Димці неподалік від Чернівців, куди письменниця часто виїжджала на відпочинок. Кобилянська була особисто знайома з родиною Жижіянів (у повісті — Федорчуків), до якої належали брати. Дворічне життя в Димці дало авторці змогу глибше пізнати й осягнути селянську душу.

Повістю «Земля» О. Кобилянська започаткувала символізм як модерністську течію в українській літературі.

консультація ●ТЛ

Символі́зм (З фр. symbolisme — знак, розпізнавальна прикмета) — течія модернізму, основним принципом якої є художнє осягнення за допомогою символів сутності явищ, що знаходяться за межею чуттєвого сприймання. Вони сприймаються як знак індивідуального інтуїтивного уявлення митця про світ.

Ознаки символізму:
  • заміна думок, понять відповідними знаками — символами, що мають прихований смисл («смерть» символісти замінюють словом «ніч», а «молодість» — «ранком» тощо);
  • бунт проти надто консервативної суспільної моралі;
  • естетство — захоплення витонченою поетичною формою й іноді недооцінювання змісту;
  • культ екзотичних і заборонених суспільною мораллю тем;
  • увага до позасвідомого, містичного з метою вирватися за межі буденного життя.

Сутність течії полягає в цілеспрямованій спробі символізувати зовнішні, матеріальні вияви світу з метою в такий спосіб пізнати його внутрішній зміст. Може, найвичерпніше розкрив специфіку світосприймання символістів добре знаний на початку XX ст. історик і теоретик літератури, який входив до групи «Українська хата», Андрій Товкачевський: «Звичайно ми блукаємо по світі, але душа наша лишається холодною, ми не помічаємо ні краси, ні таємничости в тих речах, які бачимо під собою і над собою. Речі видаються нам немовби замороженими і цілий світ — нерухомим, неживим, як у стереоскопі. Але бувають моменти, коли в нас мовби розвиднюється в душі. Ми із зачудуванням дивимося навколо себе — і не впізнаємо того світу, який так довго споглядали Ми немов набуваємо нові органи зору і слуху. Нерухомі, раніш мертві речі починають виявляти якесь дивне життя, ми чуємо якісь таємні голоси, бачимо незримий, таємничий зв'язок усіх речей між собою, бачимо в речах присутність чогось невидимого, невідомого і вічного. Світ набуває в наших очах незнаного перед тим значення: кожна річ, зокрема, стає символом, емблемою, видимим знаком невидимого і вічного».

А. Бокотей. Сидимо (кольорове скло). 1992 р.

Символізм розвинувся на перетині класичного романтизму і натуралізму. Предтечею символізму став американець Едгар По. Погляди По успадкував і розвинув француз Шарль Бодлер, творчість якого ви будете вивчати на уроках зарубіжної літератури. Саме його можна вважати родоначальником символізму.

В українську літературу символізм прийшов через австро-німецьку й польську літератури. Фундатором цього стилю у вітчизняному письменстві стала Ольга Кобилянська (повість «Земля»), До найпомітніших українських символістів належать також П. Карманський, Б. Лепкий, О. Олесь (у деяких творах, як-от у драматичній поемі «Над Дніпром»), М. Вороний. Водночас треба наголосити, що український символізм був надто тісно переплетений із неоромантизмом, так що іноді практично неможливо визначити, який із двох стилів переважає в тому чи тому творі.

Проблематика. Образи. Ольга Кобилянська розробляє в повісті на українському ґрунті біблійний мотив про Каїна й Авеля — братовбивство як першозлочин.

Пригадайте біблійну історію про Каїна, а також як трактує цей мотив І. Франко в поемі «Смерть Каїна».

В. Микита. Ягня. 1969 р.

Отже, тема повісті — трагедія братовбивства, що сталася в селянській родині Федорчуків.

Уже сам факт розробки авторкою біблійного мотиву свідчить про те, що в основі твору морально-етична проблематика, заглиблення у філософську й навіть містичну царину, притчева атмосфера, наскрізна знаковість (символічність).

Провідна ідея повісті — пошук причин братовбивства, тобто першогріха, зла у світі. Ця надідея розкривається у двох основних проблемах твору: людина й земля та доля людини. Окреслимо докладніше кожну з них.

Перша проблема. Ольга Кобилянська поглиблює, конкретизує уже на той час досить розроблену ідею про те, що селянин перебуває під владою землі. Письменниця розширює діапазон — не лише селянин, а й кожна людина; крім того, виокремлює два різновиди такої влади — духовну та матеріальну.

Аби жити із землі, успішно господарювати на ній, селянин має прийняти її закони. Найголовніші з них:

  • любов як життєва настанова;
  • необхідність керуватись і знаннями, і вірою;
  • життя найвища краса і самоцінність;
  • сумлінна праця священний моральний обов'язок, єдиний засіб і виправдання буття людини.

Саме за цими законами живуть Івоніка й Михайло, вони перебувають під духовною владою землі. Причому духовна й матеріальна влада землі в їхніх душах зрівноважена: люблячи землю, молячись на неї, милуючись нею, вони дбають і про зиск, і про збагачення зі своїх ґрунтів.

П. Мартинович. Портрет селянина Ф. Мигаля. 1880 р.

Однак рівновага між двома владами землі в душі хлібороба часом порушується, тоді зиск стає головною його метою. Така настанова приносить у світ дисгармонію: Докія нівечить життя своїй доньці, видавши заміж за багатого нелюба; Марійка через свою скнарість мимохіть стає однією з причин трагедії Михайла й Анни; спричиняється до лиха й Рахіра, прагнучи поживитися федорчуківською землею.

Ще страхітливіша духовна катастрофа настає тоді, коли людина цілком зрікається влади землі над собою, пориває з нею зв'язок. Тоді вона пориває і з мораллю, утрачає совість (здатність розрізняти добро і зло), витісняє Бога зі своєї душі. Такою людиною виступає в повісті Сава. Властиво, Сава повторює комплекс Каїна: ним також керують гординя і заздрість. Розкриваючи цей образ, Кобилянська досліджує природу каїнізму. Сава — абсолютний бунтар, його головна мета — цілковита свобода, незалежність від усього — від батьків, дому, землі, людей. До світу в цілому Сава налаштований вороже, надто ж до тих моральних настанов, що зазіхають на його егоїстичну вседозволеність. Сава затято долає в собі відчуття гріха (наприклад, він гордиться, що не боїться гріха кохатися з двоюрідною сестрою Рахірою, навмисне робить це, кидаючи виклик табу, заборонам).

Куди ж веде така життєва позиція? Зрікаючись влади землі, ширше — влади любові над собою, Сава прагнув вибороти абсолютну свободу, а знайшов абсолютну неволю, став безвідмовним знаряддям у пазурах князя тьми, утратив здатність собою володіти, розпоряджатися. Наприклад, побачивши під час весняної оранки зайця, парубок блискавичним рухом машинально убив його грудкою, а потім викинув геть. На батькове запитання: «Пощо ти вбив зайця?» — не міг нічого відповісти, бо «в дійсності не знав, пощо вбив його; якесь «щось» у нім приказало йому те вчинити».

Значить, не жадоба землі — причина братовбивства, а, навпаки, зречення влади землі. На погрозу матері позбавити його спадку, Сава якось відповідає: «Чи я жадаю від вас землі?.. Я не жадаю від вас ані крихітки землі! Держіться вашої землі, а я зроблю, що мені схочеться!» Отже, не земля, а якраз оте «щось», що «приказало» Саві вбити зайця, підштовхнуло його і до братовбивства.

Епілогові сцени повісті разюче засвідчують духовну смерть братовбивці. Пристрасний потяг до Рахіри минув, бо тепер (після законного одруження) це вже не гріх, не долання заборони; батьки й люди загалом відсахнулися від нього. А головне — сам він «немає спокою», «ходить, як зблуджений», тобто відчуває смерть своєї душі, отже, безцільність свого існування.

Друга проблема, досліджена в повісті, — фатум, влада долі над людиною. Авторка наголошує, що кожна людина проходить по життю лише тим шляхом, який їй накреслено згори, і як би не старалася, що б не робила, не зможе звернути з цього шляху. Все-таки зречення влади землі — лише зовнішня, очевидна причина трагедії, глибинна, визначальна — доля. Це одразу підтверджує епіграф, узятий із писань норвезького містика Юнаса Лі: «Кругом нас знаходиться якась безодня, що її вирила доля, але тут, у наших серцях, вона найглибша». Кобилянська підкреслює вплив спадковості на характер людини. Проте тільки доля вирішила, що Михайло вдався в Івоніку, а Сава — у Марійку, а не навпаки; чи так само Анна — у «чесного ґазду» батька, а не в лиху, потворну тілом і душею матір.

Мріючи про своє щастя, Михайло якось згадує народну мудрість: «Що має бути, те не мине його!» Усім наступним ходом подій ця мудрість підтверджується. І то доля часто засвідчує свою волю певними символами, треба лишень уміти їх розгадувати. Так, саме в ту мить, як Михайло вперше наважився запросити Анну на танець, стихла музика — обірвалася струна. А коли того ж вечора Петро повів Анну до танцю, «голос скрипки неначе навіки злучив їх з собою». Так доля показала, з ким судилося бути Анні в парі.

Саме в день свого святого Михайло мусить лягти в землю — і лягає. І ніщо не може зрушити цього присуду, навіть сутінки й священний звичай не хоронити небіжчиків після заходу сонця. Даремно благає Івоніка навколішках суддів, аби дозволили підождати з похованням до світанку. Йому відмовляють не люди, а сама доля. Так мусило статися і так сталося.

З якою ж метою посилаються людині удари долі? Авторка підводить до думки: для того, аби людина приборкала свою гординю, навчилася скорятися волі Божій, якщо та навіть незбагненна, визначила в житті головне й зосередилася на ньому, відкинувши другорядні, а то й хибні вартості, узялася спокутувати свої гріхи (що й спричинили фатум).

Ось Івоніка Він майже одразу після трагедії визнає себе грішним, а значить, змиряється з карою, знаходить душевну рівновагу й далі чинить мудро (починаючи з того, що мовчить на суді, не звинувачує і не виправдовує Саву перед людьми, примушує сина-братовбивцю пам'ятати про злочин і при тому жаліє, любить його).

Інша річ — Марія. Вона всіляко противиться долі — упадає у відчай, ремствує, лютиться, винуватить усіх, окрім себе й Сави, тобто не хоче визнати гріха. Наслідок: коли доля зробила їй подарунок (Анна принесла онука), Марія не оцінила, не зрозуміла цього (засліплена образою за те, що Анна звинувачувала Саву) і в такий спосіб власноруч убила живу пам'ять про Михайла, його продовження, рід. Лише пекучі чоловікові слова відкривають Марії очі, вона усвідомлює нарешті свій гріх.

Визнання власної вини робить Івоніку й Марію мудрими. Вони чинять саме те, що тільки й може зняти з їхнього роду гріх, зупинити фатум, — тяжко працюють для того, щоби наймати служби Божі й відбувати посмертні обіди — «дбати за Михайлову душу... і за свою, і Савину провину благати Бога». Отже, це шлях молитви, духовного очищення через самозречення й добротворення.

судження
У 2008 р. була надрукована книжка українського літературознавця з Австралії Марка Павлишина «Ольга Кобилянська: Прочитання». Один із розділів цієї праці починається з інтриги: «Коротко кажучи: не можна бути впевненим, що смерть Михайла в «Землі» являє собою випадок братовбивства, хоча літературознавство протягом ста років є в цьому одностайним». Наведемо аргументи, якими оперує дослідник повісті.

• Немає незаперечних доказів, які б довели вину Сави, так само, як немає фактів, котрі б зняли з нього підозру. У нього є алібі, ате його підтримують тільки недостовірні свідки: Рахіра, кохана Сави, і її батьки. З іншого боку, повість змушує читача завважити, що їхня недостовірність є рисою, приписаною їм як частина загальної негативної думки про них, котра існує в селі.

• Речові докази Сави неоднозначні. На його штанях є краплі крові, походження яких залишається нез'ясованим. Імовірність Сави як свідка зменшується, коли він змінює своє пояснення щодо крові. Спочатку він твердив, що кров потрапила туди, коли він «ще здавна» застрелив зайця. Коли лікар звертає увагу на те, що кров свіжа, хлопець відповідає, що вона від качки, яку він тримав між ногами, коли різав. Однак не виключено, що Сава каже правду: що в різний час він міг убити і зайця, і качку. Немає доказу, що кров належить людині, не те що Михайлові. Крім цього, не знайдено зброї, якою вчинено вбивство. Єдина рушниця, до якої Сава має доступ, батькова — і та, як виявляє слідча комісія, іржава й давно не вживана.

• 3 одного боку, повість ретельно показує, що не відомо, хто вбив Михайла. З іншого боку, читачеві не менш ретельно показано групу людей, котрі без достатніх підстав переконані у вині Сави. їхня впевненість випливає з припущення, що людський характер не змінюється... Ми чимало дізнаємося в повісті про Саву, але того, що ми знаємо про його минуле, включно зі змістом його думок, переказаних його ж голосом аж до моменту вбивства, не досить, аби дізнатися, убивав він чи ні.

Дослідник підсумовує: «Традиційні прочитання «Землі», які майже без винятку ґрунтувалися на тому чи тому варіанті реалістичної естетики, зосереджували увагу передовсім на темі причин і наслідків і бачили повість як пояснення соціальних або психологічних коренів відомого вчинку конкретної людини. Наше прочитання, натомість, за центральну тему повісті визнає непрозорість людських дій. Повість підтримує світогляд, засвідчений і іншими творами письменниці, згідно з яким учинки людей не підлягають знаним законам».

Перевірте за текстом повісті аргументи науковця. Чи переконливим видається вам таке трактування? Чому?

Символістська поетика. Як бачимо, проблематика твору ґрунтується на інтуїтивізмі й цілком скерована за межу суто раціонального світосприймання, у психо-містичну царину.

Проте найпоказовіша прикмета, що засвідчує належність «Землі» саме до символізму, — наскрізна знаковість, закодованість смислу. Повість дослівно оповита, мов разком намиста, низкою деталей, які мато назвати просто символічними — вони містичні, через них у нашому світі виявляється світ потойбічний.

Передовсім символи виступають знаками долі-фатуму, насування біди (уже згадувані обрив струни на весіллі, заблукані Савині очі та його пристрасть до вбивств; злощасні граблі, якими Марія прохромила ногу, через що не змогла піти на прощу; музики, які, ідучи в бік сусіднього лісу, роздражнили собаку Сойку).

У кульмінаційних сценах символічні деталі частішають, переплітаються, вливаються одна в одну, стають промовлянням Бога до людини, сповіщають містичний, вищий сенс того, що діється. І чутливіші, одухотвореніші герої сприймають їх.

Кілька разів у мертвого Михайла починає іти кров: зразу — коли вперше до нього підходить Сава, потім — коли Марія накинулася з прокльонами й бійкою на Анну. Вочевидь, це крик його душі, докір братові й печаль за тим, що Сава занапастив себе смертним гріхом; у другому ж випадку — плач за коханою, жалість до неї, намагання подати знак матері, аби одумалася. Це розуміє Анна, прошепотівши мертвому коханому, перш аніж знепритомніти: «Капає... капає кров... віджила, коли мене твоя мати сукою прозвала». Це розуміє білоголова бабуся: «Його кров ще жива, і його душа ще тут блудить».

Аннина ж душа опредмечується в хустці: коли дівчину виводили з хати, її хустка зачепилася за клямку й задержала її, а далі поволоклася за нею, мов похоронна хоругва. Тобто душа Анни не хоче відступати від душі милого, умирає, покидає цей світ разом з його душею.

Найбільше ідейне навантаження мають три ключові символи повісті — сусідній ліс, теля, місяць і зорі.

О. Анд. Фатальність. 1990 р.

Неподалік від сусіднього лісу мешкає Рахіра, а якраз у її домі заражається гріхом Сава. Сава дуже любить цей ліс. Чому? Бо «все, що в лісі роблено, не було гріхом». Отже, сусідній ліс — символічне втілення его, сліпого інстинкту, а саме це визначало натуру Сави, власне, сусідній ліс — його стихія. Кобилянська (як згодом і Володимир Винниченко в трагедії «Гріх») натякає, що саме втрата здатності відчувати, розпізнавати гріх і є першозерниною зла, сатанинством. Тому Анна так жахається сусіднього лісу, інтуїтивно відчуває небезпеку, що з нього чигає. Аж тепер стає зрозуміло, що то під час першого побачення з коханим дівчині привиділася подоба самого князя тьми: «Тут щось нечисте... на тебе й на мене, Михайле... Я се виділи тепер! Щось престрашного... закривавлені, вогняні шмати... з двома розжареними, несамовитими очима, що зближалися до нас у шаленій скорості».

Висвітлюється в такий спосіб і рушій Рахіриної й Савиної поведінки.

Умирає в муках мале теля, що, граючись, випадково поранилося. Це було Савине звіря, він любив його, доглядав. Так виявляється смерть чистої, світлої душі Сави, котрий уже твердо вирішив убити брата. Тому й відсахнулося від хлопця в передсмертну хвилину теля «з виразом дикого, відражаючого перестраху» в очах, — душа, згасаючи, помітила наближення Каїна, першогрішника. На смерть душі братовбивці натякає ще одна деталь, уже на похороні: «Одна свічка, що горіла в головах умерлого, впала, покотилася саме до ніг Сави і тут згасла».

В. Кравцевич. Янгол, що сидить. 1999 р.

У кульмінаційних сценах зумисне підкреслюються астральні символи. В ніч оплакування й похорону Михайла надзвичайно ясно сяє місяць. Символіка цього образу багатогранна. Опинившись у місячному світлі. Івоніка відчуває, що «великий гріх впав уже на його дім». Тут сяйво місяця натякає на позасвідому, містичну царину, де й кореняться причини, заховані пояснення трагедії. Не випадково Івоніка в цей момент «кинувся до землі, знявши руки вгору, і почав молитися, і бити поклони». А ось небеса під час похорону: «Місяць заллявся світлом, аж жевріючи, виринув перший на глибину, а за ним вирушили всі до одної зорі. Прибравшися у весь блиск срібла, здавалося, дрижали ненастанно з якогось зворушення і, дрижачи, мерехтіли всім багатством своєї пишноти до тихої землі».

Астральні деталі тут свідчать про присутність Всевишнього при похованні праведника. Адже зорі — світло серед темені — символізують Дух. Місяць — це місце, де очищаються душі праведників, перш аніж полинути до Сонця (Бога). Сяєво, краса й спокій небес засвідчують, що Михайлова душа вливається у Вічну Гармонію.

Отже, удаючись до символічних деталей, Кобилянська робить успішну спробу проникнути в надраціональні, позасвідомі обшири духовного світу.

судження
Ольга Кобилянська (з листа до О. Маковея): «А я блукаю, як сновида, броджу білими хмарами своїх мрій, і падаю з них, і волочу за собою поламані крила. 1 хоч серце й голова болить, та я все гляджу на небо і чекаю, аби крила загоїлися і знову... і знов...»

У цих словах уся Ольга Юліанівна. Тут же головний секрет її художнього слова, яке кожному чутливому, прихильному читачеві дає крила краси, мрії, віри й сили духу.

ЗАВДАННЯ

1. Прочитайте уривок з повісті О. Кобилянської «Земля»

А відтак, коли настане весна — за три місяці вона вже настане, — буде земля його надармо вижидати. Розстелиться чорна й широка, як море, голубе небо буде сміятися, а його не буде.

Займенники, виділені в тексті, указують на

А Івоніку
Б Саву
В Михайла
Г Петра
Д Тодорику

2. У наведеному вище уривку використано

А порівняння, персоніфікацію, синекдоху
Б персоніфікацію, метонімію, інверсію
В епітети, порівняння, уособлення
Г символ, епітет, паралелізм
Д паралелізм, символ, оксиморон

3. Установіть відповідність

Героїня
1 Марійка
2 Домніка
3 Анна
4 Рахіра
Характеристика
А Їй вічно все щось не в смак. Ходить, як та хмара, але на те не дивиться ніхто, ніхто її балакань не слухає. На те вона жінка, аби язик у неї не стояв за зубами та аби день і ніч стогнала.
Б На гулянку ходила зрідка й називала всіх хлопців прямо смаркачами. І диво! Помимо її краси й розуму, по— мимо незвичайної старанності, з якою завсіди одягалася, не викликувала подиву й симпатії в мужеській половині сільських мешканців.
В Була се слабосильна, ще доволі молода жінка з ніжними рисами обличчя, на якім за першим поглядом було пізнати, що тяжка, ненастанна праця й жура, що гнітила її, надали їй п'ятно старості.
Г Середнього росту, з темним, як шовк, волоссям... на око ніжна, таїла в собі силу та вабила до себе, мов музика, гармонією жіночності.
Д ...на неї ні один порядний хлопець на селі не глядить, її ніхто порядний за жінку не візьме. Вона погана волошка... Чоло волоссям заросло, а очі, як у чортиці або як у голодної собаки!

4. Прокоментуйте епіграф: «Ольга Кобилянська була великою письменницею, бо час нічого не заподіяв її творам, а тільки утвердив їх у нашому народі».

5. Яка тема у творчості О. Кобилянської стала новаторською в українській літературі на зламі XIX й XX ст.?

6. Поясніть основні образи-символи в повісті «Земля».

7. Твір «Земля» великий за обсягом. Чому літературознавці кваліфікують його не як роман, а як повість? Аргументуйте свою відповідь.

8. Охарактеризуйте образ лісу. Яку роль відіграють пейзажі в повісті? Аргументуйте свою відповідь прикладами з тексту твору.

9. Які ознаки детективу наявні в повісті «Земля»?

10. Якими художніми засобами письменниця досягає глибокого психологізму в повісті «Земля»?

1 1. Візьміть участь у дискусії на тему: «Чи можна бути впевненим, що смерть Михайла в повісті «Земля» — випадок братовбивства?»

12. На думку літературознавця радянської доби О. Бабишкіна, «злочин Сави... пояснюється впливом хижацьких законів капіталістичного суспільства»[8]. Зіставте цю думку з поданим вище судженням М. Павлишина. Чия позиція, на ваш погляд, переконливіша? Свою відповідь аргументуйте.


8 Бабишкін О. Творчість Ольги Кобилянської // О. Кобилянська. Твори в трьох томах. — К„ 1956. — Т. 1. — С. 36.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1. Виписати цитати, які характеризують Івоніку, Михайла й Саву. Вказати слабкі й сильні сторони характерів кожного з цих героїв.

2. Дослідити мову оповідача в повісті «Земля», зосередивши увагу на діалектній та іншомовній лексиці, а також на своєрідній будові речень (за бажанням).

ЛІТЕРАТУРА

Кобилянська О. Слова зворушеного серця. Щоденники. Автобіографії. Листи. Статті та спогади. — К„ 1982.

Кобилянська О. Повісті, оповідання, новели. — К.: Наукова думка, 1988.

Гузар З. Вивчення творчості Ольги Кобилянської. — К.: Радянська школа, 1978. — 103 с.

Врублевська В. Ольга Кобилянська. Роман-біографія // Вітчизна. — 1988. — Ч. 3.

Гундорова Т. Решта теїапсЬоІіса. Стать і культура в тендерній утопії Ольги Кобилянської. — К, 2002.

Врублевська В. Шарітка з Рунгу. Біографічний роман про Ольгу Кобилянську. — К: Академвидав, 2007. — 512 с.

Семчук Д. Вивчення творчості Ольги Кобилянської в школі. — Тернопіль: Мандрівець, 2008. — 168 с.

Павлишин М. Ольга Кобилянська: Прочитання. — X.: Акта, 2008. — 358 с.

Пахаренко В. Основи теорії літератури. — К.: Генеза, 2009. — С. 220-229.

 




Переглядів: Счетчик посещений Counter.CO.KZ

Пошук
Календар
«  Листопад 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930
Реклама

Copyright Кунцівська ЗОШ I-III ступенів © 2017