Четвер, 13.12.2018, 20:00
Вітаю Вас Гість | RSS

Кунцівська школа    
ВІРТУАЛЬНИЙ МЕТОДИЧНИЙ КАБІНЕТ

Статистика

Онлайн всього: 4
Гостей: 4
Користувачів: 0

Словничок юного мовознавця


СЛОВНИЧОК ЮНОГО МОВОЗНАВЦЯ

А

Абза́ц (нім. Absatz — уступ) — 1) відступ у початковому рядку тексту; новий рядок; 2) частина тексту від одного відступу до іншого, для якої характерна змістова єдність.

Абреві́ція (лат. abbreviatio — скорочення) — спосіб творення складно-скорочених слів (абревіатур), зокрема об’єднання скорочених основ, скорочених основ і слів тощо, здебільшого на ґрунті словосполучень.

Адвербіаліза́ція (від лат. adverbiumum — прислівник) — перехід у прислівники або вживання у прислівниковій функції інших частин мови.

Ад’єктива́ція (від лат. adjektium — прикметник) — перехід у прикметники або вживання у прикметниковій функції інших частин мови.

Актуаліза́ція (від лат. actualis — дійсний, сучасний) — реалізація потенційних властивостей мовних одиниць у мовленні, їхнє використання відповідно до мети висловлення і характеру мовленнєвої ситуації.

Актуа́льне членува́ння ре́чення — залежно від комунікативного спрямування та інформативної мети висловлення, змістовий поділ речення на дві частини: тему (дане, відоме) і рему (нове, ядро повідомлення).

Акцентоло́гія (від лат. accentus — наголос і грец. logos — слово, вчення) — розділ мовознавства, який вивчає природу та функціонування наголосу і пов’язаних із наголосом мовних явищ.

Алего́рія (грец. allegoria — інакомовлення; від alios — інакший і agoreio — говорю) — один з видів передавання абстрактного поняття або судження через конкретний художній образ.

Алітера́ція (від лат. ad — до, при, біля і littera — літера) — повторення однакових або подібних за звучанням приголосних звуків або звукосполук у вірші, строфі, реченні для підсилення виразності.

Аналіти́зм (від грец. analysis — розклад, розчленування) — типологічна ознака мовної структури, яка виявляється в роздільному вираженні основного (лексичного) і додаткового (морфологічного, синтаксичного, словотвірного) значень слова.

Ана́фора (грец, anaphora — піднесення) — стилістична фігура, утворювана повторенням певних слів, звуків чи синтаксичних конструкцій на початку, наприклад, віршованих рядків, строф або речень.

Антонімі́я (від грец. anti — проти і ányma — ім’я) — тип значеннєвих відношень лексичних одиниць (антонімів), що передають протилежні значення.

Асоно́нс (від лат. assono — відгукуюсь) — повторення однакових голосних у рядку, строфі, фразі художнього тексту.

А́фікс (від лат. affixus — прикріплений) — загальна назва всіх морфем (суфіксів, префіксів, закінчень та ін.), крім кореня; службова морфема.

Б

Бажа́льне (оптати́вне) ре́чення — речення, що виражає значення бажальності.

В

Вале́нтність (від лат. valentia — сила) — здатність дієслова й інших слів у ролі присудка, зумовлених їхніми значеннєвими і граматичними властивостями, визначати кількість іменникових членів речення у функції діяча, носія стану, об’єкта дії, адресата дії, знаряддя тощо.

Варіа́нтність (від лат. varians (variantis) — змінний) — видозміна, паралельність функціонування різновидів мовної одиниці (фонеми, морфеми, слова, синтаксичної конструкції), які не порушують принципу її тотожності.

Вербаліза́ція (від лат. verbum — слово, дієслово) — перехід у дієслова або вживання в дієслівній функції інших частин мови.

Ви́гук — специфічна частина мови, особливий клас незмінних слів, які нерозчленовано виражають емоційні й емоційно-вольові реакції мовців на навколишню дійсність.

Ви́словлення — одиниця мовлення, побудована за законами відповідної мови; речення, яке розглядають стосовно його комунікативної організації.

Відмінко́ва грама́тика — метод опису змісту речень як системи семантико-синтаксичних валентностей, тобто через зв’язки дієслова і його еквівалентів із ролями іменників, зумовленими значеннєвими і граматичними особливостями дієслівних і вживаних у функції дієслова компонентів речення.

Відмі́нок — 1) граматична категорія іменних частин мови (іменника, прикметника, числівника, займенника), яка виражає їхні синтаксичні зв’язки і семантико-синтаксичні відношення до інших слів у реченні; 2) один зі складників цієї категорії (конкретний відмінок).

Відмі́нювання — словозміна іменних частин мови (іменників, прикметників, числівників і займенників), а також дієприкметників.

Відокре́млення — змістове та інтонаційне виділення в реченні другорядних членів речення для надання їм більшої синтаксичної самостійності.

Вста́влені компоне́нти (слова́, словосполу́чення, ре́чення) — мовні одиниці, що передають додаткові, побіжні повідомлення і переривають основне висловлення за допомогою інтонації вставленості.

Вста́влені компоне́нти (слова́, словосполу́чення, речення) — мовні одиниці, які виражають ставлення мовця до висловлюваної ним думки і стосуються значень можливості, впевненості, сумніву та ін.

Г

Германі́стика — 1) сукупність наукових дисциплін, пов’язаних із вивченням мов, літератури, історії, матеріальної і духовної культури германомовних народів; 2) галузь мовознавства, яка стосується дослідження германських мов.

Гіпе́рбола (грец. hyperbole — перебільшення) — стилістична фігура, пов’язана з перебільшенням розміру та кількості предметів, інтенсивності вияву ознаки й перебігу дії для надання зображуваному більшої виразності.

Головни́й член односкла́дних ре́чень — єдиний головний член речення, співвідносний з присудком або підметом.

Головні́ чле́ни ре́чення — члени речення (підмет і присудок у двоскладному реченні, головний член односкладних речень), які формують його синтаксичний центр.

Грама́тика (грец. grammatiké, від grópho — літера, написання) — 1) будова мови, тобто система морфологічних одиниць, категорій і форм, синтаксичних одиниць і категорій, словотвірних одиниць, категорій і способів словотворення; 2) розділ мовознавства, що вивчає таку будову з її складниками — морфологією, синтаксисом і словотворенням.

Грамати́чна катего́рія — загальне граматичне значення як родове поняття і система протиставлених один одному рядів граматичних форм з однорідними значеннями в ролі видових понять.

Грамати́чна фо́рма — мовна форма, спеціалізована на регулярному виражені граматичного значення.

Грамати́чна фу́нкція — роль, призначення граматичних одиниць у мові і мовленні.

Грамати́чне зна́чення — узагальнене мовне значення, яке притаманне словам, словоформам, синтаксичним конструкціям і регулярно виражається в мові.

Гра́фіка (грец. graphiké, від grópho — пишу, малюю) — 1) сукупність усіх друкованих і рукописних знаків певної писемності; 2) розділ мовознавства, що досліджує співвідношення писемних знаків і фонем.

Д

Двоскла́дне ре́чення — речення з двома головними членами — підметом і присудком.

Дерива́ція (від лат. derivatio — відведення, утворення) — творення одних мовних одиниць (дериватів, похідних) на ґрунті інших, вихідних.

Ди́скурс (від лат. discours — мовлення, розмова) — зв’язний текст разом із позамовними (прагматичними, соціокультурними, психологічними) та іншими чинниками.

Діале́кт (від лат. diólectos — говір, розмова, наріччя) — різновид національної мови, вживаний як засіб спілкування мовцями, пов’язаними тісною територіальною, соціальною або професійною спільністю.

Діалектоло́гія (від грец. diólectos — говір, розмова, наріччя і logos — слово, вчення) — розділ мовознавства, що вивчає територіальні різновиди мови, діалекти.

Діало́г (грец. diólogos — розмова двох) — одна з двох форм мовлення, коли мовець і слухач перебувають у безпосередньому мовленнєвому контакті і весь час міняються ролями.

Дієвідмі́нювання — словозміна дієслова за особами, числами, часами, способами, а в минулому часі та умовному способі — також за родами.

Дієприкме́тник — віддієслівне граматичне утворення, якому властиві ознаки дієслова і прикметника.

Дієприкметнико́вий зворо́т — синтаксична конструкція, яка складається з дієприкметника й залежних від нього слів.

Дієприслі́вник — незмінне, похідне від дієслівних часових форм граматичне утворення, якому притаманні ознаки дієслова і прислівника.

Дієприслівнико́вий зворо́т — синтаксична конструкція, що складається з дієприслівника і залежних від нього слів.

Дієсло́во — центральна (разом із іменником) частина мови, що вказує на динамічну ознаку (дію, процес), виражає її в граматичних категоріях виду, часу, способу, особи, валентності тощо і функціонує в реченні переважно як присудок.

Додаток — другорядний член речення, що означає предмет, на який спрямована або якого стосується дія, процес, стан чи ознака, і виражений формами непрямих відмінків іменника.

Другоря́дні чле́ни ре́чення — члени речення, в типових виявах синтаксично залежні від головних членів двоскладного речення (підмета і присудка) чи єдиного головного члена односкладного речення.

Е

Епі́тет (від грец. epitheton — прикладене, додане) — художнє, образне означення, що підкреслює характерну ознаку предмета чи явища.

Етимоло́гія (грец. etymologia, від etymon — істина і lógos — слово, вчення) — 1) походження слова чи морфеми; 2) розділ мовознавства, що вивчає походження слів та морфем.

Етноні́міка (від грец. ethnos — народ і опу́та — ім’я, назва) — розділ лексикології, який вивчає назви народів, народностей, племен.

Ж

Жарго́н (від франц. jargon) — різновид мовлення, використовуваний переважно в усному спілкуванні окремою соціальною групою людей.

Зага́льне мовозна́вство — наука про теоретичні проблеми мови взагалі, її особливості, закономірності функціонування, методи дослідження мови, мовні універсали, принципи класифікації мов світу та ін.

З

Займе́нник — частина мови, що вказує на особу, предмет, ознаку, але не називає їх.

Запере́чення — лексико-граматична категорія, яка вказує на відсутність зв’язку між певними явищами дійсності і передавана лексичними, словотворчими, синтаксичними і фонетичними засобами.

Запере́чне ре́чення — речення, у якому наявне заперечення якоїсь ознаки чи явища дійсності.

Запози́чення — слово або його окреме значення, фразеологізм, синтаксична конструкція, морфема, звук, перенесені з однієї мови до іншої.

Західнослов’я́нські мо́ви — підгрупа слов’янських мов, яка охоплює чеську, словацьку, польську, лужицьку у варіантах верхньолужицькому і нижньолужицькому, а також колишню полабську мови.

Зверта́ння — інтонаційно виділений компонент речення, що називає істоти або персоніфіковані предмети, яким адресовано мовлення.

Зв’я́зка — службове дієслово, яке в іменному складеному присудку виконує роль показника граматичних категорій часу, способу, особи, числа, роду.

І

Іме́нник — центральна (разом із дієсловом) частина мови, яка означає предмети і сприймані як предмети явища, має незалежні (порівняно з прикметником) граматичні категорії відмінка, числа й роду і виступає в реченні в типових для нього (іменника) синтаксичних функціях підмета й додатка.

Інве́рсія (від лат. inversio — переставлення, перевертання) — зміна звичайного (прямого) порядку слів у реченні на стилістично мотивований.

Інтер’єктива́ція (від лат. interjection — вигук) — перехід у вигуки або вживання у функції вигуків інших частин мови.

К

Керува́ння — вид підрядного зв’язку, за якого головне слово вимагає від залежного певної відмінкової або прийменниково-відмінкової форми (переважно іменника).

Ключові́ слова́ — 1) слова з високою частотністю, які позначають важливі для суспільства сфери життя; 2) слова, яким належить визначальна роль у змістовій і звуковій організації поетичного тексту; 3) слова, що стосуються основних, найважливіших понять якогось тексту.

Когніти́вна лінгві́стика (пізньолат. cognitivus — пізнавальний) — мовознавчий напрям, у якому функціонування мови розглядане як різновид пізнавальної діяльності, а пізнавальні механізми та структури людської свідомості досліджувані через мовні явища.

Координа́ція (від лат. co... — префікс, що означає об’єднання, спільність, сумісність, і ordinatio — упорядкування, узгодження) — форма предикативного зв’язку, специфіку якого становить взаємозв’язок, взаємозалежність головних членів речення — підмета і присудка.

Ко́рінь — головна й обов’язкова для кожного слова морфема, що функціонує як носій його лексичного значення і повторюється у всіх граматичних формах і споріднених словах.

Культу́ра мо́ви — опанування норм усної і писемної літературної мови, а також уміння використовувати мовно-виражальні засоби залежно від мети й обставин спілкування.

л

Лексе́ма (від грец. lexis — слово, вислів) — слово як сукупність усіх його форм і значень.

Ле́ксика (від грец. lexikos — словесний, словниковий) — словниковий склад, сукупність слів якоїсь мови чи діалекту.

Лексикогра́фія (від грец. lexikós — словесний, словниковий і grôpho — пишу), словникарство — розділ мовознавства, пов’язаний із практикою і теорією створення словників.

Лексиколо́гія (від грец. lexikós — словесний, словниковий і loges — слово, вчення) — розділ мовознавства, що вивчає словниковий склад, лексику мови.

Лінгві́стика (від лат. lingvia — мова), мовознавство — наука про мову, її природу, будову, функціонування, тобто про мову взагалі, і про всі мови світу як індивідуальних її репрезентантів.

Лінгві́стика те́ксту — напрямок лінгвістичних досліджень про правила побудови зв’язного тексту, його категорії, комунікативні різновиди тексту, текстоутворювальні функції мовних одиниць та ін.

Літерату́рна мо́ва — основна, унормована, наддіалектна, загальноприйнята в писемній і усній практиці форма національної мови, якій притаманні більша відшліфованість, поліфункціональність, стильова і стилістична диференціація.

Літо́та (від грец. litotes — простота) — зворот мови, протилежний перебільшенню (гіперболі) і побудований на применшенні якої-небудь ознаки предмета, характеру дії тощо; заміна будь-якого вислову іншим, рівнозначним, але у формі заперечення.

М

Мета́фора (грец. metaphord — перенесення) — зворот мови, троп, що ґрунтується на вживанні слів чи висловів у переносному значенні і слугує одним із засобів посилення мовної виразності та образності.

Мо́ва — найважливіший засіб спілкування, вираження думок, почуттів, волевиявлень людей.

Мо́влення — реалізація мовної системи, єдиний об’єктивний вияв мови.

Мода́льність (від лат. modus — спосіб, міра) — граматична категорія, яка виражає відношення змісту висловлення до дійсності або суб’єктивну оцінку висловлюваного.

Моноло́г (від грец. monos — один і logos — слово, мовлення) — одна з двох типологічних форм мовлення, усне або писемне розгорнуте мовлення однієї особи, яке не розраховане на безпосередню словесну реакцію слухача (слухачів).

Морф (грец. morphé — форма, вигляд) — мінімальна значуща одиниця тексту, конкретний лінійний репрезентант морфеми як узагальненої одиниці мови, один з формальних її різновидів, установлюваний за поділу текстового слова.

Морфе́ма (від. грец. morphé — форма, вигляд) — мінімальна одиниця мови, формально неподільна в межах слова, родове поняття, що охоплює такі видові поняття, як корінь, префікс, суфікс, флексія та ін.

Морфе́міка — 1) морфемна будова мови, сукупність морфем мови та їхні типи; 2) розділ граматики, який вивчає поділ слова на морфеми, їхню формальну і функціональну класифікацію, типи морфемосполук, морфемну варіантність тощо.

Морфоло́гія (від грец. morphé — форма, вигляд і loges — слово, вчення) — 1) граматична будова слова; система притаманних мові морфологічних одиниць (частин мови, морфем), категорій і форм, а також правил їхнього функціонування; 2) розділ граматики, що вивчає внутрішню граматичну будову слова і граматичні класи слів (частини мови).

H

Напівпредикати́вність — синтаксична категорія ускладненого простого речення, яка вказує на додаткове повідомлення і здебільшого передавана дієприслівниковими і дієприкметниковими зворотами з їхнім змістовим та інтонаційним вирізненням — відокремленням.

Непо́вне ре́чення — мовленнєва видозміна повного речення з одним або кількома лексично не вираженими головними і другорядними членами речення.

Непряма́ мо́ва — один із різновидів передавання чужої мови, синтаксично структурований як складнопідрядне речення.

Нумераліза́ція (від лат. numeralis — числовий, numorus — число) — перехід деяких прислівників або іменників у числівники.

О

Обста́вина — другорядний член речення, який характеризує дію, процес, стан, ознаку або вказує на умови, за яких відбувається подія чи явище.

Однорі́дні чле́ни ре́чення — члени речення, що перебувають в однакових семантико-синтаксичних відношеннях з одним із членів речення і поєднуються сурядним зв’язком.

Односкла́дне ре́чення — просте речення з одним головним членом, співвідносним з присудком або підметом.

Озна́чення — другорядний член речення, що вказує на ознаку предмета і синтаксично підпорядковується іменникові.

Окли́чне ре́чення — розповідне, питальне, спонукальне або бажальне речення, вимовлене з емоційно-експресивною інтонацією.

Онома́стика (від грец. onomastiké — мистецтво давати імена) — 1) сукупність власних назв; 2) розділ мовознавства, що вивчає власні назви, їхню будову, системну організацію, функціонування і походження.

Орфогра́фія (грец. orthographia, від orthós — правильний і grópho — пишу) — 1) система загальноприйнятих правил передавання мовлення (слів та їхніх форм) на письмі; 2) розділ мовознавства, що вивчає й опрацьовує систему правил написання слів та їхніх форм.

Орфое́пія (orthoépeia, від orthós — правильний і épos — мовлення) — 1) сукупність вимовних норм національної мови; 2) розділ мовознавства, що вивчає вимовні норми національної мови.

П

Пері́од (від грец. periodos — кружний шлях, обертання) — розгорнуте, багатокомпонентне просте або складне речення, гармонійно побудована синтаксична конструкція, якій притаманні єдність теми, повнота і динамізм змісту.

Пита́льне ре́чення — речення, яке містить питання, виражене за допомогою питальних слів (часток, займенників, прислівників) або питальної інтонації.

Південнослов’я́нські мо́ви — підгрупа слов’янських мов, до якої належать болгарська, сербська, хорватська, македонська і словенська мови.

Пі́дмет — головний член двоскладного речення, який вказує на носія ознаки (дії, процесу, стану тощо) і перебуває в предикативному зв’язку з іншим головним членом — присудком.

Підря́дність, підря́дний зв’язо́к — синтаксичний зв’язок, який вказує на граматичну залежність одного компонента від іншого в реченні чи словосполученні.

По́вне ре́чення — речення, в якому лексично виражені всі необхідні члени речення.

Повнозна́чні слова́, самості́йні слова́ — слова, які називають предмети та ознаки або вказують на них, а також виконують роль членів речення.

Полігло́т (від грец. poliglótios— багатомовний) — особа, яка володіє багатьма мовами.

Порівня́ння — зображення описуваного через інші явища, яким органічно властива відповідна ознака.

Право́пис — сукупність загальноприйнятих правил передавання мовлення на письмі, які охоплюють орфографію та пунктуацію.

Предикати́вний зв’язо́к — взаємозв’язок між підметом і присудком, який формує граматичну основу простого двоскладного речення.

Предикати́вність (від лат. praedicativus — стверджувальний) — комплексна синтаксична категорія, яка виражає відношення повідомлювального до дійсності і структурує речення як комунікативну одиницю.

Пре́фікс (від лат. praeficus — прикріплений спереду) — афікс, що стоїть перед коренем чи перед іншими префіксом і слугує для творення слів або їхніх граматичних форм.

Прийме́нник — незмінне службове слово, яке вказує на підрядний зв’язок іменників (або їхніх еквівалентів) у непрямих відмінках і їхні семантико-синтаксичні відношення до інших слів у реченні чи словосполученні.

При́кладка — різновид означення, виражений іменником і узгоджений з опорним іменником переважно у формі відмінка.

Прикладна́ лінгві́стика — напрям у мовознавстві, орієнтований на опрацювання методів розв’язання практичних завдань із використанням мови.

Прикме́тник — частина мови, яка стосується непроцесуальної ознаки предмета, виражає її в синтаксично залежних словозмінних граматичних категоріях роду, числа й відмінка і виконує в реченні типову для нього (прикметника) синтаксичну роль означення.

Приляга́ння — вид підрядного зв’язку, за якого головне слово (або граматична основа речення) не вимагає від залежного слова певних граматичних форм, поєднуючись із ним змістом.

Прислі́вник — незмінна повнозначна частина мови, яка називає ознаку ознаки (дії, процесу, стану, якості) і спеціалізована на вираженні синтаксичної функції обставини.

При́судок — головний член двоскладного речення, який виражає предикативну ознаку предмета і перебуває в синтаксичному взаємозв’язку з іншим головним членом речення — підметом.

Прономеналіза́ція (від лат. ргопотеп — займенник) — перехід у займенники або вживання в займенниковій функції інших частин мови.

Просте́ непоши́рене ре́чення — просте речення, до складу якого входять головні члени речення.

Просте́ поши́рене ре́чення — просте речення, до складу якого, крім головних членів, входять другорядні члени речення.

Просте́ ре́чення — речення, яке містить один граматичний центр, структурований головними членами речення — підметом і присудком у двоскладному реченні або тільки одним головним членом в односкладному реченні.

Пряма́ мо́ва — дослівно відтворений чужий вислів зі збереженням його граматичних, стилістичних та інтонаційних особливостей.

Пунктуа́ція (від лат. punctum — крапка) — система правил про вживання в писемному мовленні розділових знаків.

Р

Ре́ма (від грец. rhéma — сказане, слово, вислів) — компонент актуального членування речення, який стосується ядра повідомлення, нового у висловлені.

Ре́чення — основна синтаксична одиниця, що позначає ситуацію або взаємопов’язані ситуації, вказує на стосунок повідомлюваного до дійсності, характеризується неперервністю синтаксичних зв’язків і семантико-синтаксичних відношень, а також є відносно завершеною одиницею спілкування та вираження думки.

Рито́рика (грец. rhetoriké — ораторське мистецтво) — наука про способи побудови художньо виразного мовлення, наука красномовства.

Розповідне́ ре́чення — речення, у якому повідомляють про якийсь факт дійсності, явище, подію.

Романі́стика — 1) комплекс гуманітарних дисциплін, які вивчають матеріальну і духовну культуру романомовних народів; 2) розділ мовознавства, що стосується вивчення романських мов і діалектів.

Руси́стика — 1) галузь філософії, яка стосується вивчення російської мови, літератури, фольклору; 2) наука про російську мову в її історії та сучасному стані.

С

Сема́нтико-синтакси́чне (змістове́) відно́шення — відношення, яке відображає стосунки предметів і явищ дійсності, указує на значеннєві (змістові) стосунки поєднаних певним синтаксичним зв’язком синтаксичних одиниць (членів речення, речень).

Синоні́міка (грец. synónymia — однойменність) — 1) розділ лексикології, що вивчає синоніми; 2) сукупність синонімів певної мови; 3) тип значеннєвих відношень морфем, слів, фразеологічних одиниць і синтаксичних конструкцій, який виявляється у їхньому збігу за основним значенням і наявності різних змістових відтінків та стилістичного забарвлення.

Си́нтаксис (грец. syntaxis — побудова, порядок) — 1) граматична будова синтаксичних одиниць (речень, словосполучень, текстових утворень) і правила їхнього творення та функціонування; 2) розділ граматики, який вивчає граматичну будову синтаксичних одиниць, їхні функції й особливості вживання.

Синтакси́чний зв’язо́к — граматичний зв’язок слів, членів речення і частин складного речення, що виражає специфіку їхнього поєднання.

Синтети́зм (від грец. synthesis — з’єднання, складання) — типологічна ознака мовної структури, яка виявляється в об’єднанні в межах одного слова кількох морфем (лексичних, словотвірних, словозмінних).

Складне́ багатокомпоне́нтне ре́чення — речення з трьох і більше предикативних одиниць, співвідносних із простими реченнями.

Складне́ безсполучнико́ве ре́чення — складне речення, частини якого об’єднані в одне змістове і граматичне ціле інтонаційно, без сполучників і сполучних слів.

Складне́ ре́чення — синтаксична конструкція, утворена поєднанням щонайменше двох співвідносних із простим реченням частин на основі сполучникових зв’язків підрядності й сурядності і безсполучникового зв’язку.

Складне́ ре́чення з підря́дністю і суря́дністю — складне багатокомпонентне речення, яке утворене з трьох і більше поєднаних підрядним і сурядним зв’язком частин.

Складне́ синтакси́чне ці́ле (надфра́зна є́дність) — відрізок мовлення з двох і більше речень, об’єднаних спільністю теми і змістовою завершеністю в композиційно-синтаксичну конструкцію.

Складнопідря́дне ре́чення — різновид складного речення, дві або більше частин якого поєднано підрядним зв’язком.

Складнопідря́дне ре́чення з неоднорі́дною супідря́дністю — конструкція, у якій підрядні частини різного типу залежать від того самого члена речення головної частини, чи від усієї головної частини або підрядні частини будь-яких типів підпорядковані різним членам речення головної частини.

Складнопідря́дне ре́чення з однорі́дною супідря́дністю — конструкція, у якій усі підрядні частини одного типу залежать від головної частини в цілому або від якогось одного члена речення головної частини.

Складнопідря́дне ре́чення з послідо́вною підря́дністю — конструкція, у якій лише перша підрядна частина перебуває в безпосередньому зв’язку з головною частиною, а кожна наступна підрядна частина синтаксично залежна від попередньої підрядної частини.

Складносуря́дне ре́чення — різновид складного речення, частини якого поєднані сурядним зв’язком і виступають як синтаксично рівноправні.

Славі́стика — сукупність наукових дисциплін про мови, літературу, фольклор, історію, матеріальну і духовну культуру слов’янських народів.

Сленг (англ. slang — жаргон) — жаргонні слова чи вислови, характерні для людей певних соціальних прошарків і професій.

Словни́к — 1) словниковий склад мови, лексика; 2) довідкова книга про розташовані в певному порядку мовні одиниці (слова, морфеми, словосполучення, фразеологічні одиниці і под.) з інформацією про їхнє значення, вживання, будову, походження тощо чи з перекладом їх на інші мови.

Сло́во — основна за структурою і значенням одиниця мови, яка слугує для найменування предметів і їхніх властивостей, а також явищ і відношень, і якій притаманна сукупність значеннєвих, фонетичних і граматичних ознак, специфічних для кожної мови.

Словосполу́чення — 1) синтаксична конструкція, утворювана поєднанням двох чи більше повнозначних слів на основі підрядного або сурядного зв’язку; 2) у шкільній практиці закріплено трактування цієї одиниці як синтаксичної конструкції з підрядним зв’язком між повнозначними словами — головним і залежним компонентами.

Словотві́р, дериватоло́гія — розділ граматики, що вивчає творення і будову похідних слів.

Словотво́рення, дерива́ція — творення похідних слів за словотвірними правилами і типами.

Слов’я́нські мо́ви — група споріднених мов індоєвропейської сім’ї, що поширена на теренах Європи і Азії і складається з трьох підгруп — східнослов’янської, західнослов’янської і південнослов’янської.

Службо́ві слова́ — слова, що виражають різні семантико-синтаксичні відношення між словами, реченнями й частинами речень, різні відтінки суб’єктивної модальності, а також не функціонують як члени речення.

Соціолінгві́стика — галузь мовознавства, що вивчає соціальну природу мови, її суспільні функції, закономірності функціонування мови в суспільстві, вплив соціальних чинників на мову, роль мови в житті суспільства.

Сполу́чник — незмінне службове слово, яке виражає синтаксичні зв’язки частин у складному реченні або слів і семантико-синтаксичні відношення між ними.

Сполу́чні слова́ — займенникові слова, які виступають у функції підрядних сполучників, указуючи на залежність підрядної частини у складнопідрядному реченні (зовнішня функція), і функції члена речення у складі підрядної частини (внутрішня функція).

Сполу́чуваність — закономірності поєднуваності мовних одиниць (фонем з фонемами, морфем з морфемами, слів зі словами, речень з реченнями), властивість цих одиниць поєднуватися для творення одиниць вищого рівня.

Спо́соби словотво́рення — різновиди словотворення залежно від засобів використовуваних для виражання словотвірного значення похідного слова і в найзагальнішому плані належних до морфологічного і лексико-семантичного способів, які можна диференціювати на менші угруповання: афіксальний і безафіксний способи, абревіацію, осново складання, словоскладання та ін.

Стве́рджувальне ре́чення — речення, у якому стверджують наявність предмета мовлення (думки).

Стилі́стика — 1) розділ мовознавства, що вивчає закономірності структурування суспільно зумовлених різновидів мови — функціональних стилів, мовні одиниці з погляду експресивно-стильового забарвлення, вибір мовних засобів відповідно до стильових і стилістичних норм; 2) стилістична система мови.

Стиль (від лат. stilus, stylus — загострена паличка для письма, манера письма) — функціональний різновид літературної мови із закріпленою сферою її функціонування й відмінностями від інших різновидів тієї ж мови у виборі мовних засобів (лексичних, морфологічних, синтаксичних, фонетичних та ін.).

Субстантива́ція (від. лат. substanti— іменник) — перехід до класу іменників або вживання в іменниковій функції інших частин мови.

Суря́дність, суря́дний зв’язо́к — синтаксичний зв’язок між граматично рівноправними компонентами у словосполученні, простому та складному реченнях.

Су́фікс (від лат. suffixus — прикріплений) — афікс, який розташований у слові після кореня або іншого суфікса перед закінченням і надає йому (слову) нового значення або відтінку.

Східнослов’я́нські мо́ви — підгрупа слов’янських мов у Східній Європі, до складу якої входять українська, російська та білоруська мови.

Т

Текст (від лат. textum — зв’язок, поєднання, тканина) — об’єднана змістовим зв’язком послідовність речень, основними характеристиками якої є зв’язність і цілісність.

Те́ма (від грец. théma — те, що покладено в основу) — компонент актуального членування речення, вихідний пункт повідомлення, дане, відоме; те, стосовно якого щось стверджують у відповідному реченні.

Те́рмін (від лат. terminus — межа, рубіж) — слово або словосполучення, ще позначає чітко окреслене поняття певної галузі науки, техніки тощо.

Терміноло́гія (від лат. terminus — межа, рубіж і грец. logos — слово, вчення) — 1) сукупність термінів якоїсь галузі науки, техніки, мистецтва або всіх термінів відповідної мови; 2) розділ лексикології, що охоплює терміни різних галузей знань.

Транспози́ція (середньолат. transpositio — переставлення, від лат. transponere — переставляти) — використання однієї мовної форми у функції іншої.

Троп (від грец. trópos — поворот, зворот) — слово або вислів, ужиті в переносному, образному значенні.

Тюрколо́гія — сукупність гуманітарних дисциплін, які стосуються вивчення мов, історії, літератури, фольклору, культури тюркомовних народів.

У

Узага́льнювальне сло́во — при однорідних членах речення слово, що передає загальне значення однорідних членів і є родовим поняттям до них як видових понять.

Узго́дження — вид підрядного зв’язку, за якого вибір граматичної форми залежного слова зумовлений граматичними формами головного.

Україні́стика — у широкому розумінні галузь філології, об’єктом якої є вивчення української мови, літератури, фольклору; у вузькому значенні терміна — наука про українську мову в її історичному розвиткові і у сучасному стані.

Ф

Фле́ксія (від лат. flexio — згинання), закінчення — словозмінний афікс, що виражає у словоформах української мови граматичні значення відмінка, числа, роду, особи, часу і способу, а також антаксичні відношення слова до інших слів у реченні та словосполученні.

Фоне́ма (від грец. phonema — звук, голос) — одиниця звукової будови мови, яка слугує для творення і розрізнення значущих мовних одиниць — морфем і слів.

Фоне́тика (від грец. phonetikós — звуковий, голосовий) — 1) розділ мовознавства, що вивчає звукову будову мови; 2) звукова будова мови.

Фоноло́гія (від грец. phone — звук і logos — слово, вчення) — 1) розділ мовознавства, який вивчає функціональні властивості фонем — одиниць звукового ладу мови для творення й розрізнення морфем, слів та їхніх форм; 2) фонологічна система мови.

Фразеоло́гія (від грец. phrósis, род. в. phróseos — вислів, зворот і logos — слово, вчення) — 1) розділ мовознавства, що вивчає фразеологічну систему мови в її сучасному стані й історичному розвитку; 2) сукупність фразеологізмів (фразеологічних одиниць мови).

Функціона́льна лінгві́стика — низка лінгвістичних шкіл і напрямів, яким притаманне вивчення мови в дії і правил функціонування мовних одиниць та категорій.

Ч

Части́ни мо́ви — класи слів, виділювані на ґрунті спільності їхніх синтаксичних, морфологічних і значеннєвих ознак.

Ча́стки — незмінні службові слова, які надають реченням або членам речення додаткових змістових, емоційно-експресивних чи модальних відтінків.

Числі́вник — частина мови зі значенням кількості.

Чле́ни ре́чення — мінімальні синтаксичні одиниці, які виконують у реченні формально-синтаксичні і семантико-синтаксичні функції, передавані повнозначними словами або сполуками слів.


Переглядів:


Пошук
Календар
«  Грудень 2018  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31
Реклама

Copyright Кунцівська ЗОШ I-III ступенів © 2018