Вівторок, 22.08.2017, 16:46
Вітаю Вас Гість | RSS

Кунцівська школа    
ВІРТУАЛЬНИЙ МЕТОДИЧНИЙ КАБІНЕТ

Статистика

Онлайн всього: 2
Гостей: 2
Користувачів: 0

Винниченко.Творчий доробок. «Момент». «Гріх»





Українська література наприкінці XIX — на початку XX ст.

У творчості В. Винниченка дослідники умовно розрізняють три періоди.

Перший період творчості (1901-1906). Тут переважають твори малих форм, насамперед соціально-психологічні оповідання.

Як уже мовилося, Винниченко дебютував 1902 р. в журналі «Киевская старина» повістю, яку він сам називав оповіданням, «Сила і краса» (згодом назву змінив на «Краса і сила»), незабаром побачили світ у різних часописах ще кілька творів, а 1906 р. з'явилася перша прозова збірка «Краса і сила».

Дебют відразу ж перетворився на тріумф. Писаннями молодого прозаїка захоплюються численні читачі, його високо цінують найавторитетніші критики.

В. Винниченко. Український пейзаж. 1939 р.
 

Іван Франко (з рецензії на першу збірку письменника): ««І відкіля ти такий узявся?» — так і хочеться запитати д. Винниченка, читаючи його новели, яких в оцій книжці зібрано сім. Серед млявої, тонко-артистичної та малосилої або ординарно шаблонованої та безталанної генерації сучасних українських письменників раптом виринуло щось таке дуже рішуче, мускулисте й повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом, як саме життя, усуміш, українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що не знає меж своїй пластичній творчості, і відкіля ти взявся в нас такий?»

І все ж у ранніх творах помітне ще тільки накопичення життєвого й творчого досвіду, спостереження поки що переважає над узагальненням, осмисленням. Перед нами постають вихоплені з повсякдення цікаві сцени, епізоди, колоритні постаті з добре знаних авторові середовищ — селянського, солдатського, босяцького, робітничого («Краса і сила», «Біля машини», «Суд», «Голота», «Салдатики», «Темна сила», «Студент» та ін.). До речі, Винниченко завжди намагався писати про те суспільне середовище, яке добре знав, у якому жив, звідси така достовірність, «упізнаваність» у його творах.

Попри певне учнівство перших творів, уже в них проступають деякі прикмети згодом самобутнього Винниченкового стилю.

• Передовсім це відмова від збаналізованих традицій старого народницького романтизму й реалізму. Так, уже в дебютному оповіданні «Краса і сила» бачимо полеміку із заснованою на фольклорних штампах давньою народницькою манерою змальовувати дівочу красу: «То була краса, що виховується тільки на Україні, але не така, як малюють деякі з наших письменників. Не було в неї ні "губок, як пуп'янок, червоних, як добре намисто", ні "підборіддя, як горішок", ні "щок, як повная рожа", і сама вона не "вилискувалась, як маківка на городі"».

Натомість Винниченко віддає перевагу точному реалістичному малюнку, намагаючись залишатись об'єктивним, безстороннім спостерігачем.

Знайдіть в оповіданні «Краса і сила» портрет Мотрі й підтвердіть чи спростуйте на його основі щойно висловлену думку.

Особлива увага до деталей (найчастіше -— портретних), які поступово стають психологічними.

Пригадайте, що вам відомо про сутність і різновиди художньої деталі. Наведіть приклади деталей з уже прочитаних творів Винниченка.

• Серцевинний психологізм. Уже в ранніх творах Винниченка захоплюють спостереження над характером, вдачею героя. Згодом розкриття механізму людської душі стане основним творчим зацікавленням письменника.

Прочитайте початок оповідання «Раб краси». Якими деталями передано психологічний тип заробітчанина-невдахи. Чи згодні ви з думкою, що його тотальний песимізм є наївною формою самозахисту?

Яскравим зразком ранньої творчості Винниченка є оповідання (повість) «Краса і сила» (1902). Уже тут порушено проблему, яку потім письменник досліджуватиме в багатьох творах: людям надзвичайно складно поєднувати протилежні первини.

В оповіданні йдеться про людей, викинутих на дно життя. Серед голодранців і п'яниць, серед люду, що «не боїться ні тучі, ні грому», вирізняються Ілько та Андрій — молоді злодії. Ілько — вродливий, добрий, але безвольний, Андрій, навпаки, — негарний, жорстокий, але завзятий. Міська-сільська дівчина Мотря намагається прихилитися чи до «краси» (Ілько), чи до «сили» (Андрій). Проте і «краса», і «сила» обплутані злодійством і розбишацтвом, тому у фіналі твору вони опиняються за бортом життя: Ілько потрапляє до губернської в'язниці, «звідкіль уже не вертався», а Мотря з Андрієм хоча й побралися, але «виїхали на поселення, куди присудили Андрія за «покушенії на убійство»«.

Окрема сторінка у творчості митця — оповідання про дітей і для дітей. Ранні: «Федько-халамидник», «Кумедія з Костем», «Бабусин подарунок», пізніший цикл «Намисто» — усі вони вражають дивовижним знанням дитячої душі, трепетною любов'ю до дітей і болем за їхню тяжку, нерідко трагічну долю в жорстокому, бездушному світі дорослих.

Пригадайте сюжет оповідання «Федько-халамидник», яке ви читали в 6 класі. На його прикладі проілюструйте три щойно названі риси дитячих творів В. Винниченка.

Прочитайте оповідання «Ой випила, вихилила...» з циклу «Намисто». Яким у ньому постає світ дітей? Чому це оповідання можна назвати психологічним?

Другий період творчості (1907-1920). Приблизно з 1907 р. у творчості В. Винниченка настає другий, якісно новий період. Тепер переважають такі жанри, як психологічний образок (етюд), імпресіоністична новела, етико-психологічна драма, роман. Цей період є найбільш скандальним у творчості письменника. Критики то звинувачують його в пропаганді «вільної любові», еротоманії, то закидають надмірну тенденційність, штучність, «перелицьовану мораль».

Тепер у центрі уваги письменника перебуває революційна інтелігенція, її далеко не завжди світлий, взірцевий духовний світ. Автор ніби поміщає своїх позитивних і негативних персонажів у «моральну лабораторію»: кидає їх у найскладніші ситуації, аби перевірити слушність, правдивість своїх етичних ідей.

В. Винниченко. Яблуні. 1933 р.

У цей час В. Винниченко написав найталановитіші твори, зокрема: драми «Дисгармонія» (1906), «Щаблі життя» (1907), «Великий Молох» (1907), «Базар» (1910), «Гріх» (1919), етюд «Зіна» (1909), новелу «Момент» (1910), романи «Чесність з собою» (1911), «Рівновага» (1912), «Записки Кирпатого Мефістофеля» (1917) та ін.

НОВЕЛА «МОМЕНТ» (1910)

Темою імпресіоністичної новели «Момент» стала історія короткого кохання, що зародилося між молодим революціонером і панною в драматичній, ризикованій для життя ситуації. Історія ця справді психологічно витончена, світла й прекрасна, але й печальна, адже герой новели залишається наодинці з мукою осиротілого щастя, яке спалахнуло було на мить і зникло разом із чарівною панною (звідси й назва — «Момент»), Отже, письменник порушує проблему щастя — наскрізну проблему своєї творчості.

Сюжет, як того й вимагає жанр новели, динамічний і напружений. Герой зустрічається з панночкою в клуні перед спланованим нелегальним переходом через кордон. Панночка так само тікає від переслідування поліції. Герой закохується в дівчину — і читач стає свідком народження й розвитку високого почуття. Молоді люди переживають страшний, екстремальний момент: перебігаючи прикордонну смугу під обстрілом, вони уникають смерті і як переможці святкують радість життя: «Це було торжество двох великих кузьок; це був вихор життя, який замітає все сміття — "не треба", "не можна"; це було щастя крові, мозку, кісток; це було найвище щастя народження, народження не з сліпими, а з одвертими (розплющеними. — Авт.), видющими очима душі».

У творі використано потужний арсенал імпресіоністичних засобів. Кольористика тексту концентрує сонячні барви, лісову зелень, небесну блакить; багатство зорових і слухових образів увиразнює пейзаж, творить тло, на якому розгортаються події в новелі.

Штрихова імпресіоністична техніка передачі вражень головного героя (а розповідь ведеться від першої особи) ніби виплітає малюнок душевного стану закоханого. Усе навколишнє читач «бачить» і сприймає через внутрішній світ героя.

Пригадайте вивчене недавно. У чому суть імпресіонізму, які його стильові риси? Якому з відомих вам творів властиве особливе багатство слухових і зорових образів? Уважно прочитайте новелу «Момент». Які ознаки імпресіоністичного стилю ви в ній помітили?

В. Винниченко. Дівчина з квітами. 1930-і роки
 

Момент щастя — миттєвий: закохані тут же розлучаються навіки, адже щастя, за Винниченком, — це «свободна воля», воля від тягаря й обов'язку, що є наслідком тривалих стосунків. Справжнє щастя — у миттєвому захваті.

У новелі проступає відверте протиставлення усталеної, традиційної моралі з її суворими, а то й пуританськими, приписами і природності, принадності щирих почуттів двох молодих людей. Емоційно звучить у творі піднесений і мінорний водночас апофеоз «великому, прекрасному процесу життя», частка якого і ліс, і бджоли, і пташки, і юнак та дівчина, які ніби розчиняються в зеленому рухливому царстві природи.

І вже в наступних рядках автор ніби протиставляє незайману природу, її прекрасне життя людській моралі як чомусь протиприродному, обтяженому умовностями, лукавістю.

Спалах почуттєвої любові в природі — найвищий момент буття. Людина ж перетворює свято кохання на побутовий елемент щоденного життя. Звідси й оцінка: «Щастя — момент. Далі вже буденщина, пошлість». Ідеальну модель поведінки всього живого в природі Муся окреслює так: «Єсть якісь метелики. Вони вмирають серед кохання». Пропозиція панни скористатися цією моделлю, перенісши її з рівня біологічного на рівень духовний («наше кохання повинно вмерти зараз»), з розумінням сприймається героєм. Муся стає Дамою, а юнак благочестивим, шляхетним лицарем: «Я схопив краї її сукні, поцілував і випустив».

Авторська ідея очевидна: усе, що природне, є прекрасним.

Пригадайте долю митця, зокрема його революційну молодість. Наскільки автобіографічним може бути цей твір?

Як ви думаєте, у новелі йдеться про щастя кохання чи щастя любові (якщо сприймати ці поняття в розумінні Винниченка)?

Деякі сучасники письменника оцінювали «Момент» як надто еротичний чи й аморальний. А яка ваша думка? Чому?

Ван Гог. Стежка в лісі. 1887 р.

Більшість творів другого періоду все ж виразно неореалістичні за стилем. Це, зокрема, один із найвідоміших романів письменника «Записки Кирпатого Мефістофеля» (1917).

У романі автор випробовує доцільність своєї концепції «чесності із собою». Художньо порушує низку морально-етичних проблем, це насамперед кохання, подружнє життя, батьківство. Найдокладніше автор аналізує причини появи й механізм існування нещасливих шлюбів.

Сюжет побудовано на взаємодії трьох любовних трикутників, які об'єднує головний герой — Яків Михайлюк. Саме від його імені й ведеться оповідь, тому події в романі читач сприймає через призму свідомості Михайлюка. Композиційно твір вибудовано за принципом драми, в основі якої окремі сцени, а не розділи.

Кирпатий Мефістофель у романі — сам Михайлюк. У ньому відбувається боротьба двох начал — бісівського і «кирпатого», тобто людяного, навіть дитинного. Наперекір прагненню головного героя бути цільним відбувається розлад між його волею, розумом і почуттями, тому він утрачає щастя.

Стихія, у якій живе Мефістофель, це гра. Михайлюк грається з життям і в життя, сам розробляє сценарії, установлює правила й розподіляє ролі. Він — тонкий психолог, інтелектуал, добрий оратор, іронік. Йому подобається грати з людьми, провокувати їх на певні вчинки, експериментувати, підводити до краю прірви, заохочувати стрибнути. Його роль завжди незмінна — спокусник. «Мені приємно заманити чоловіка на саму гору і зіпхнути його вниз. І той момент, коли в очах, поширених надією й захватом, блискає жах, — є найкращий».

Однак у стосунках із жінками Михайлюк-гравець постає спокушеним, а не спокусником. Спочатку він грається в любов до заміжньої, нещасної в шлюбі жінки Клавдії Петрівни, йому приємно виконувати роль «доброго бога». Аж ось він закохується й сам по-справжньому в дівчину, яка ніби прийшла з його казкових снів, — Білу Шапочку (так її ніжно називає герой). У цей момент Клавдія Петрівна народжує несподівану й небажану для Якова дитину сина Міку. Гра припиняється. Михайлюк має вибирати — кохання чи батьківство. Який вибір зробить герой? Чого це йому коштуватиме? Про це ви довідаєтеся, прочитавши роман.

судження
Василь Пахаренко: «Цьому романові судилося безсмертя. В усі епохи знаходитиме він захопленого, вдячного читача. Бо художньо бездоганно розкриває те, що завжди цікавить, дивує, лякає, — найпотаємніші глибини людської психіки, химерне переплетення в наших душах світлого й темного, Господнього й диявольського, наше нездоланне прагнення до щастя й невміння його вберегти, помітити, коли навіть саме воно горнеться до рук».

Прочитайте роман «Записки Кирпатого Мефістофеля» (адреса в мережі Інтернет: http://ukrlit.org/vynnychenko_volodumyr__kyrylovych/zapysky_
kyrpatoho_mefistofelia/). Підтримайте або заперечте ці міркування. Свою позицію аргументуйте аналізом проблематики й поетики твору. Як ви думаєте, Михайлюк — трагічна чи огидна особистість? «Чесність із собою» допомагає чи заважає йому? Він гідний жалю чи осуду? Краще розібратися з твором вам допоможуть статті науковців, уміщені в книжці: Винниченко В. Записки Кирпатого Мефістофеля. — Черкаси, 2005.

Драматичні твори. Перша п'єса В. Винниченка «Дисгармонія» з'явилася 1906 р., відтоді побачили світ ще 20 драм. Саме Винниченко докорінно оновив, європеїзував український театр, драматургію. Насамперед він став першим послідовним урбанізатором[1] театру: зосередився на міській проблематиці, сюжетах, характерах («Щаблі життя», «Брехня», «Закон», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», «Базар», «Великий Молох», «Гріх» та ін.).


1 Урбані́зм (від латин, міський) — у мистецтві й літературі XX ст. тематика, яка пов'язана зі способом життя сучасного великого міста.

Драматургія Винниченка теж неореалістична.

консультація ●ТЛ

На межі ХІХ-ХХ ст. у європейській літературі з'являється як окреме цілісне явище неореалісти́чна дра́ма (твори Г. Ібсена, С. Пшибишевського, С. Виспянського, Г. Гауптмана, А. Чехова, В. Винниченка).

Основні стильові риси неореалістичної драми.

• Зосередження уваги на боротьбі індивіда із самим собою. Це драма почувань, докорів сумління, неспокою, вагання волі, страху. Тут, — за словами М. Вороного, — постає «страшливий образ кривавого бойовища в душі людини».

• Такий поглиблений психологізм міняє всю структуру п'єси: усуваються широкі монологи (сповіді, розповіді про минуле тощо), переважає діалог, відкидаються мелодраматичні ефекти (криваві сцени; несподівана поява героя-рятівника, який чудодійно допомагає вирішити драматичну ситуацію; зовнішній показний комізм чи трагізм). Натомість поглиблюється внутрішній психологічний конфлікт. Завіса опускається в ту мить, коли драматична колізія досягає найвищого ступеня.

З якими неореалістичними п'єсами ви ознайомилися на уроках зарубіжної літератури? Проілюструйте на їхніх прикладах названі щойно ознаки.

Найбільший інтерес Винниченка-драматурга викликає людина, яка вступає в суперечність з усталеними суспільними й моральними нормами, відстоює, навіть ціною свого життя, власні етичні принципи.

Характерним зразком неореалізму є трагедія В. Винниченка «Гріх».

ТРАГЕДІЯ «ГРІХ» (1919)

Сюжет твору цілком реалістичний, конкретно-життєвий: перед нами доба останніх літ російського царату, Київ. Молода революціонерка Марія Ляшківська, прагнучи врятувати від загибелі у в'язниці свого коханого, Івана Чоботаря, потрапляє в лабети жандармерії, стає зрадницею. Одначе за цією життєвою конкретикою виразно проступає надісторичне, містичне зіткнення Добра і Зла, Гріха і Святості. У п'єсі досліджується два вияви гріха — зовнішній, наносний, відносний (утілений в образі Марії), і внутрішній, постійний, абсолютний (уособлений в образі підполковника жандармерії Сталинського). Відповідно до цього розгорнута композиція твору: у першій дії розкривається природа відносного гріха, у другій — природа гріха абсолютного, третя дія — це смертельне зіткнення Господнього й сатанинського начал і перемога одного з них. Так само дібрано й коло персонажів, аби розкрити різні грані душі двох центральних характерів.

У першій дії ознайомимося з душевним світом Марії. Спочатку видається, що це людина гріховна, морально надломлена: вона зраджувала своєму чоловікові, який на зло їй добровільно пішов на фронт; тепер, мешкаючи в Чоботарів, досить цинічно розігрує наївних Ніну, Олену Карпівну, Михася, святотатствує (хвалиться, що прикурила від лампадки), намагається звабити Ніниного чоловіка.

Однак поступово в ході дії починаємо розуміти, що цей характер значно складніший, і вся гріховність її вдавана, наносна. Марія — неординарна, розумна, розважлива, надзвичайно вольова, енергійна жінка. Тому їй нудно жити в оточенні цих інтелектуально обмежених, надто прив'язаних до побуту, забобонних, по-дитячому беззахисних, безпорадних, пасивних людей. Вона любить їх, мов дітей, і турбується про них (що засвідчать епізоди арешту й ув'язнення), але нудьгує з ними. Вона хоче знайти бодай одну близьку собі за духом особистість. Марія тверезо дивиться на світ і з болем, проте відверто констатує, що люди зреклися відчуття гріха (тобто розрізнення добра і зла). Тому її дратує і смішить наївне жахання Ніни й Олени Карпівни від дрібних, наївних грішків, їхнє «страусяче» непомічання справжньої страхітливої гріховності людського світу.

Від решти Маріїних знайомих дуже відрізняється Іван Чоботар. У повсякденні він вайлуватий, холоднуватий, надто діловитий і офіційний. Однак насправді — як покаже сцена арешту — вдачу цього чоловіка визначають вольовитість, тверезість думки, стриманість, емоційне напруження. Відчуваючи в ньому споріднену натуру, Марія палко, щиро, самозречено кохає Івана.

Лише тепер стає зрозумілою ота хвороблива увага Марії до проблеми гріха: вона понад усе хоче бути разом з Іваном, але це означає переступити межу гріха. Душа розчахується між почуттям і законом, приписом. Марія переконує себе: інші роблять значно страшніші переступи, отже, і я можу зробити цей незначний. Проте щось її зупиняє від вирішального кроку.

У центрі другої дії — психологічний тип підполковника Сталинського, якому вичерпну характеристику дає його ж таки підлеглий, мерзенний «шафовий» шпик Ніздря (що вельми показово): «Хіба це офіцер как офіцер? Це диявол. Верно диявол. Нечистий дух... Тетот не довольний допросом, не довольний тим, що чоловік сидить у тюрмі год, два, три, що, може, здоров'я по'теряв. Йому наплювать. Що йому допрос? Йому душу свою давай... Удушу йому нада залізти, сковирнуть її, обплутать, обснувать, як павукові. От що йому нада».

Отже, Сталинський — людина, у якій переважає, панує гріховне, сатанинське. Це павук (точний символ): він насолоджується від фізичного знищення жертви, а ще більше втішається Сталинський, коли вдається заманути людину в пастку і «сковирнути душу», тобто знищити все добре і наповнити її злом, а отже, цілком поневолити, перетворити на свою маріонетку (як він зробив із Ніздрею).

Подальші події лише підтверджують цю характеристику. Підполковника цікавить не мета слідства (ревкомівська друкарня), а процес боротьби із сильним ворогом. Він насолоджується своїм умінням віднаходити вразливе місце в душі, здавалося б, абсолютно невразимого противника й вдаряти саме туди. Прикметно: Сталинський обирає головним об'єктом свого полювання найстшкішого противника — не Ніну (він відпускає її в той момент, коли треба було ще трохи натиснути, і та б усе розповіла), не Івана (його зламано фізично), а Марію.

Жандарм застосовує щодо Марії випробувану тактику: намагається розворушити її гонор, азарт, зламати волю, але все даремно. Марія настільки впевнена у своїх силах, що навіть не мовчить (як Іван), а відповідає мучителеві з ненавистю і сарказмом. Аж ось слабину знайдено: Сталинський довідується через Ніздрю, що Марія любить Івана. І тоді, удаючись до доказів здорового глузду, штовхає її на шлях компромісу (це тактика всякого зла): задля звільнення хворого Івана жінка згоджується виказати навіть не самих підпільників, а лише місце знаходження друкарського устаткування.

У третій дії бачимо компроміс зі злом, процес боротьби «комахи і павука». Марія «здає» друкарню, потім одного за одним кількох підпільників (зокрема, й наївного, по-дитячому закоханого в неї Михася). Комітетники пильно вишукують серед своїх провокатора, підозрюють одне одного, але Марію — ніхто. Навпаки, її найбільше шанують, до неї всі йдуть радитися.

Найстрашніше для Марії — Іванова ненависть до провокатора. Вона прагне, але ніяк не наважується зізнатися коханому. Якось у жартівливій, натяковій формі розкриває суть трагедії, причини зради і з останньою надією благально запитує, чи міг би він таку людину простити, бодай зрозуміти. Однак Іван рішуче, однозначно відповідає — «ні», бо для нього «інтереси громади важніші».

Після ув'язнення Марія почала поводити себе з Іваном підкреслено стримано й холодно (він, навпаки, став упадати за нею). Очевидно, вона з жахом усвідомлювала, що, занапастивши свою душу, уже не гідна коханого; такою ціною врятувавши йому життя, назавжди втратила його прихильність.

А жандарм продовжує наступ. Якось він заявляється вже прямо додому й пропонує Марії поїхати з ним у Крим на відпочинок (фактично стати його коханкою). З насолодою Сталинський пояснює безвихідь її становища: якщо перестане доносити — арештують Івана, якщо покінчить із собою — він передасть Іванові безсумнівні докази її зради. По цьому Сталинський підсумовує: «Ви — моя, зіронько, з голови до ніг, з душею, з серцем і з тілом, тепер і навіки». Ось наслідок компромісу зі злом — «комаха» цілком у владі «павука».

Назвавши все своїми іменами, Сталинський далі, як не дивно, сам підказує, як вирватися з-під його влади: «Коли б ви видавали нас, своїх ворогів, то вам справді не було б ні тяжко, ні соромно. А в цій муці вашій власній і моя сила над вами. Як не стане тої муки, то не стане й моєї влади. Це ж ясно. От і уявіть собі, що вам це цілком байдуже, що ви переламали так свій світогляд, що ці люди перестали бути для вас своїми, і що зразу виходить: що я для вас моментально стаю нулем. Ну що я вам тоді можу зробити? Арештувати ваших? Арештовуйте собі, мені байдуже. Розкрию? Розкривайте, мені не соромно, не тяжко. Розумієте? Вся моя влада розвіється, як дим».

Після цього Марія реально оцінює ситуацію й робить свій вибір: забезпечивши Іванові та його родині можливість уникнути арешту, відкривши свої почуття до Івана, виклавши в листі до нього всю правду про зраду, вона накладає на себе руки. Отже, усе-таки завдає поразки Сталинському, навіть такою страшною ціною виривається з його пастки, відмовляється йти дорогою зла.

Автор, цілком у традиції неореалізму, не робить однозначних висновків, а ділиться цією надтяжкою місією з читачем (глядачем), уможливлюючи таким способом різноманітність трактувань, оцінок.

Марія намагається дотримуватись основоположної Господньої заповіді любові й виконує найважчий припис християнства — причину всіх своїх душевних мук, трагедій шукає лише в собі, у своїй недосконаїості. не виправдовуючи при цьому себе обставинами. Вона стоїть в одному ряду з Лукашем («Лісова пісня») та Іваном («Тіні забутих предків»). Цей образ в собі ту ж саму трагедію людини, яка не може, не вміє жити за законами духовними, а за законами приземлено-гріховними не хоче, тому обирає смерть. Гріх же, напевне, допускає Іван, — своєю неготовністю зважитися заради любові навіть на гріх (через примітивне, простолінійне уявлення про добро і зло, своїм революційним фанатизмом). Отже, Винниченко ще на зорі XX ст. прозорливо застерігає від тоталітаристської логіки, за якою є тільки чорне і біле, «або — або». Саме ця логіка лягла чорною тінню на XX ст.

Прочитайте трагедію. Чи згодні ви з поданим вище трактуванням твору? Які стильові риси творчості Винниченка виявилися в цій п'єсі? Чи можна «Гріх» назвати екзистенційним твором? Чому?

Третій період творчості (1921-1951). Це період утопічних , соціально-пригодницьких і політично-філософських романів («Поклади золота», «Сонячна машина», «Лепрозорій», «Слово за тобою, Сталіне» та ін.). Психологічні зигзаги тепер замінюються цікавою інтригою. Винниченко розвиває тему перебудови людини й усього світу, хворих на страшну хворобу дискордизму (незгоди, роз'єднаності, дисгармонії). Основні риси творів цього періоду: • переважно складна сюжетність; • гігантські образи; • засоби пригодницько-детективного роману та кіно.

Винниченкова філософія, яка тільки зародилася в перший період творчості, розвинулася в другий, тепер уже оформилася в цілісну систему, що вийшла за межі окремої особистості у світові масштаби.

Один із найвідоміших творів цього періоду — «Сонячна машина» (1924). Це — перший український авантюрно-пригодницький, соціально-утопічний роман. Успіх «Сонячної машини» був неймовірним.

Поет-неокласик, літературознавець 20-х років XX ст. Микола Зеров: «Її читають як ні одну українську книжку, як не читали навіть загальнорекомендованих Коцюбинського та Нечуя-Левицького».

Дослідники порівнюють роман із фантастичними творами Карела Чапека («Війна з саламандрами») та Герберта Уеллса («Машина часу», «Війна світів») і віддають перевагу українському авторові.

Тема роману — переупорядкування суспільства за допомогою унікального винаходу.

Дія відбувається через 40-50 років після Першої світової війни. Ареною подій стає не лише Німеччина, а й увесь світ. Винниченко з гострою сатирою зображає верховода сучасного фінансово промислового капіталу — гумового фабриканта й президента Об'єднаного банку Мертенса та його оточення. Король Німеччини Мертенс скупив усе: уряд і парламент, банки й підприємства, поліцію . і пресу, але йому цього маю, він хоче купити ше й древній аристократичний герб разом з його власницею — родовитою принцесою Елізою. Могутній машині Мертенса, який хоче підім'яти під себе весь світ, протиставлено винахід геніального інженера Рудольфа Штора Сонячну машину, що символізує визволення від усіх економічних, соціальних і політичних форм утиску.

Сюжет роману розгортається двома лініями: боротьба за Сонячну машину та негаразди нерівного, непереборного кохання принцеси Елізи до Рудольфа Штора.

У романі переконливо показано: стаючи над добром і злом, скидаючи всі суспільні обов'язки, одержуючи змогу без жодних зусиль користуватися всіма життєвими благами, людина перетворюється не на вільну й всевладну істоту, а на примітивну жуйну тварину.

Автор роману доводить, що людство врятує не стільки Сонячна машина, як усвідомлення потреби єдності, сумлінної й організованої праці, порив до нового, щасливого життя.

судження
Видатний український літературознавець XX ст., політемігрант Григорій Костюк: «Винниченко у своїх творах, як мато хто з його сучасників, зобразив національну й соціальну неволю українського народу як органічну єдність його трагедії. Він створив галерею безсмертних персонажів, які відчули ганьбу цієї неволі й оголосили їй війну. Він умів схоплювати соціальні конфлікти своєї доби, розкривати її болючі рани, скидати маски з лицемірів і фарисеїв, розкривати брехню, безчесність, нелюдяність, таврувати людські пороки. Він, найбільший наш людинознавець, умів, як мало хто, зобразити людські страждання, оголювати душевні рани, розкривати таємні нестерпні муки людини й бачити такі глибини трагедій і катастроф, яких наша література ще не знала. Він умів у нашому житті, у нашій літературі зосереджувати свою творчу увагу на багатьох вічних загальнолюдських проблемах і тим витягав нашу відсталу літературу на великий світовий тракт».

Порівняйте картини В. Винниченка «Автопортрет» «Портрет дружини», «Дівчина з квітами», «Закуток», «Яблуні», «Український пейзаж» з роботами К. Моне та О. Мурашка. Що між ними спільного?

ЗАВДАННЯ

1. Останні 30 років життя В. Винниченко провів у

  • А Польщі
  • Б Австрії
  • В Німеччині
  • Г Чехії
  • Д Франції

2. Прочитайте уривок («Момент» В. Винниченка)

Ліс ніби помирився з нами й провадив далі своє життя, життя кохання, народження, росту; дуби із співчуттям поглядали на нас згори; оголені берези несміло визирали з-за них і посміхалися білим гіллям.

У цих рядках образність твориться за допомогою

  • А контрасту
  • Б гіперболи
  • В персоніфікації
  • Г алегорії
  • Д інверсії

3. Установіть відповідність

  • Жанр
  • А новела
  • Б повість
  • В роман
  • Г комедія
  • Д трагедія
  • Назва твору
  • 1 «Записки Кирпатого Мефістофеля»
  • 2 «Момент»
  • 3 «Краса і сила»
  • 4 «Гріх»

4. Розкажіть про багатогранну діяльність В. Винниченка.

5. Яку роль відіграв В. Винниченко в розвитку української літератури й історії?

6. На скільки періодів поділяється творчість письменника? Коротко охарактеризуйте особливості кожного періоду.

7. Доведіть, що в новелі В. Винниченка «Момент» поєднано реалістичне змалювання дійсності з імпресіоністичним.

8. Про який «момент» ідеться в однойменній новелі В. Винниченка?

9. Що мають спільного й відмінного реалізм і неореалізм? Яким творам В. Винниченка властива неореалістична манера письма?

10. Чим вразив читачів 20-х років XX ст. роман В. Винниченка «Сонячна машина»? Прокоментуйте його «незвичайну» для української літератури тему.

11. Візьміть участь у дискусії на тему «Що таке щастя?». Погодьтесь із Винниченковим розумінням щастя (за новелою «Момент») або спростуйте його.

12. Проаналізуйте мовновиражальні засоби новели «Момент» В. Винниченка.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1. Із новели В. Винниченка «Момент» виписати в зошит чи на окремий аркуш уривок (два-три абзаци), у якому описано пейзаж. Зафарбувати рядки цього уривка олівцями, добираючи кольори відповідно до барв, які виникають у вашій уяві під час читання. Зіставте свої «імпресіоністичні роботи», проаналізуйте кольорову палітру й сформулюйте висновок.

2. Підготувати невелике повідомлення про Винниченка-політика й громадського діяча або художника (за бажанням).

ЛІТЕРАТУРА

Винниченко В. Намисто. Оповідання. — К.: Веселка, 1989.

Винниченко В. Краса і сила. Повісті та оповідання. — К.: Дніпро, 1989.

Винниченко В. Вибрані п'єси. — К., 1991.

Винниченко В. Публіцистика. — Нью-Йорк; Київ, 2002.

Дзеркало. Драматична поема Лесі Українки «Оргія» і роман В. Винниченка «Хочу!»// Упоряд. В. Панченко. — К: Факт, 2002.

Винниченко В. Записки Кирпатого Мефістофеля // Упоряд. І. О. Кошова; передм. М. Г. Жулинського. — Черкаси: Брама-Україна, 2005. — 264 с.

Вороний М. Драма живих символів. У путах брехні // Твори. — К, 1989.

Жулинський М. Володимир Винниченко // М. Жулинський. Із забуття в безсмертя. — К.: Дніпро, 1990. — С. 128-173.

Історія української літератури XX століття: У 2 кн. Кн. 1 // За ред. В. Г. Дончика. — К„ 1993.

Мороз Л. «Сто рівноцінних правд»: Парадокси драматургії В. Винниченка. — К., 1994.

Гусар-Струк Д. Винниченкова моральна лябораторія // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст. Кн. 1. — К: Рось, 1994.

Костюк Г. Світ Винниченкових образів та ідей // Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст. Кн. 1. — К.: Рось, 1994.

Панченко В. Будинок з химерами. Творчість В. Винниченка 1900-1920-х рр. у європейському літературному контексті. — Кіровоград, 1998.

Ковальчук О. Щастя як проблема буття. Психологічний аналіз оповідання Володимира Винниченка «Момент» // Дивослово. — 2003. — № 3. — С. 56-57.

Кошова І. У полоні слова. Інтерпретації художніх текстів: Навчальний посібник. — Черкаси: Видавець Чабаненко Ю. А., 2008. — 134 с.

Панченко В. «Бо я — українець»: Літературний портрет Володимира Винниченка. — К: Веселка, 2008. — 37 с.

http://uk.wikipedia.org/wiki/Винниченко_Володимир_Кирилович

http://www.ukrlib.com.ua/bio/printout.php?id=339

http://lib.misto.kiev.ua/UKR/TVIR/VINNICHENKO/vinnichenko204.txt

 




Переглядів: Счетчик посещений Counter.CO.KZ

Пошук
Календар
«  Серпень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031
Реклама

Copyright Кунцівська ЗОШ I-III ступенів © 2017