П`ятниця, 18.08.2017, 20:10
Вітаю Вас Гість | RSS

Кунцівська школа    
ВІРТУАЛЬНИЙ МЕТОДИЧНИЙ КАБІНЕТ

Статистика

Онлайн всього: 2
Гостей: 1
Користувачів: 1
Nicolaj

Володимир Винниченко. Життєвий шлях





Українська література наприкінці XIX — на початку XX ст.

Перекажіть мій, так би мовити, скромний заповіт людям... Скажіть їм: нема більшої, нема почеснішої, нема великодушнішої і прекраснішої мети та сенсу існування як окремих людей, так і цілих націй, як творення щастя. Не сили, не могутності, не панування, не розкошування, а щастя. Розумієте? А колегам моїм, письменникам і митцям, перекажіть, що немає вищої, цікавішої теми для їхніх творів, як щастя.
В. Винниченко

Володимир Кирилович Винниченко є однією з найбільш значних, популярних і водночас суперечливих, трагічних постатей у нашій літературі й історії національно-державного відродження. Він — письменник-романіст, автор новел і драматичних творів, філософ, публіцист, художник. Крім того, В. Винниченко — визначний політик і державний діяч. Він не лише мистецьки зобразив свою добу, а й був активним її творцем. Винниченкові, за словами академіка М. Жулинського, судилося долею бути «розіп'ятим на хресті політики та літератури». З думкою про возвеличення нашої нації, піднесення України на рівень європейських держав В. Винниченко писав свої твори, боровся за державну незалежність, прожив понад три десятки років у вигнанні на чужій землі і помер у забутті. Повернення в Україну його імені означало не лише відновлення історичної справедливості, а й збагачення культурної скарбниці нашого народу.

Проте й досі далеко не всі твори майстра видані в Україні, досі його доробок залишається до кінця не прочитаним, не осмисленим.

Життєвий шлях письменника

Володимир Винниченко народився 26 липня 1880 р. в місті Єлисаветграді (нині — Кіровоград).

Батько письменника замолоду був безземельним селянським наймитом. Він переїхав до міста й одружився з удовою Євдокією Павленко, яка мала трьох дітей, спільною дитиною був у них тільки Володимир.

Змалку хлопчик мав добру пам'ять. Рано навчився читати, і сталося це непомітно для батьків. Можливо, першим «букварем» для нього були принесені братом (робітником друкарні) афіші, з яких він, граючись, вирізав літери і клеїв на стінку, запитуючи в дорослих, що то за буква. Сусідських дітей «тримав... трохи в терорі, бо був дуже сильний для свого віку й вольовий, упертий».

Володимир дуже любив батьків. Саме їхня тяжка доля заронила в хлопцеву душу ненависть до гнобителів, до суспільної несправедливості, до приниження людської гідності. Так закладались основи його майбутніх революційних, соціалістичних переконань.

Володимир Винниченко (із щоденника): «З дитинства, з того часу, як поміщик Бодіско бив мого батька в себе в економії, як обдурив його, як визискував, як вигнав у землянку в полі, де я пас череду, — з того моменту мрію про той час, коли можна буде схопити Бодісок і, нарешті, визволити з-під них усіх батьків працюючих, усіх обдурених».

Спочатку хлопчик навчався в початковій школі, а згодом у Єлисаветградській чоловічій класичній гімназії. Це був доволі демократичний навчальний заклад, у якому здобували освіту не тільки діти дворян і чиновників, а й міщан, цеховиків, навіть селян. У різний час у гімназії навчалися польський поет Ярослав Івашкевич, Нобелівський лауреат фізик Ігор Тамм, творець ракетної установки «Катюша» Георгій Лангемак.

Гімназійне начальство, учителі, а за ними й учні зустріли простого малого українця насмішками. Його українська вимова, простий одяг та інші ознаки пролетарського походження викликали ворожість: «Мы тебя учим не на свинопаса, а на чиновника».

Усвідомлення свого становища не пригнічувало хлопця, але викликало в нього протест та дієву реакцію: бійки з учнями, розбивання шибок у вчителів. У старших класах він узяв участь у революційній організації, написав бунтарську поему, за яку одержав тиждень «карцеру», згодом його виключили з гімназії. Мусив заробляти на шматок хліба наймитуванням у поміщицьких маєтках. Те бідування стало першою життєвою школою й матеріалом для майбутніх творів: «Біля машини», «Народний діяч», «Суд», «Голод» та ін.

Попри скруту, Володимир не залишив навчання. Він продовжував готуватися до матури (атестата зрілості) і склав іспит екстерном у Златопільській гімназії.

У 1900 р. Винниченко вступає на юридичний факультет Київського університету. У цей час — на зламі століть — національно-культурницький рух різко політизуеться. Молодь уже не задовольняється етнографізмом і просвітницькою роботою. Виникають українські політичні партії, що висувають демократичні гасла й вносять до своїх програм ідею автономності України. Модними стають соціалістичні гасла, а в українських партіях вони поєднуються з національно-визвольними прагненнями. Головною постаттю в революційних процесах стає студент, про це один історик дотепно зауважив: «На політичну сцену виходить тип революційного юнака з «Комуністичним маніфестом» в одній кишені й з «Кобзарем» — у другій».

Прилучившись до студентської громади, Володимир увійшов до новоствореної Революційної української партії, симпатії якої були на боці європейської соціал-демократії. У лютому 1902 р. Винниченка заарештували й відправили до Лук'янівської в'язниці. Певна річ, з університету відрахували, а восени забрали на військову службу. Тут він продовжував революційну роботу, але чергового арешту не став чекати іі утік з батальйону, щоб податися в Галичину. То була перша еміграція письменника. Відтоді він став професійним революціонером.

В. Винниченко

Паралельно з пропагандистською роботою, арештами, тюрмою й солдатчиною Винниченко займався літературною діяльністю. Восени 1902 р. він надрукував своє перше оповідання «Сила і краса» в журналі «Киевская старина» — так відбувся дебют Винниченка-прозаїка.

У Львові Володимир налагоджує зв'язки з галицькими партіями, пише брошури й листівки, які сам нелегально доставляє в Наддніпрянщину. Його знову заарештовують і ув'язнюють аж на два роки.

З 1906 р. виходять друком одна за одною п'ять книжок його оповідань. Ім'я Винниченка стає популярним, про нього позитивно відгукується критика.

Леся Українка: «Тільки талант міг створити ці живі фігури, ці природні діалоги й, зокрема, цю широку картину ярмарку».

Михайло Коцюбинський: «Кого в нас читають? Винниченка. Про кого скрізь ідуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Про Винниченка. Кого купують? Знов Винниченка».

І в еміграції, і після повернення додому письменник, крім оповідань, створює низку психологічних драм («Дисгармонія», «Брехня», «Гріх», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», «Великий Молох») і романів («Чесність з собою», «Рівновага», «Божки», «Записки Кирпатого Мефістофеля»), Ці твори були новаторськими, незвичними в тодішньому літературному процесі, тому й сприймалися неоднозначно, вони провокували суперечки, словом, були помітними.

Негативну критику Винниченко сприймав дуже болісно, і був момент, коли він відреагував категорично й, можна сказати, екстравагантно: ладен був писати по-російськи, тим паче, що в російських виданнях його твори в той час охоче друкували.

Володимир Винниченко (у листі до М. Коцюбинського). «Пишу зараз велику повість по-російському. Надокучила мені сльозливо-розсерджена критика українська. Надокучили всякі перепони і цензури моральної поліції всяких добродійних дурнів і лицемірів. Хай їм біс! Коли випихають, то я й упиратись дуже не буду».

Друзі переконали Винниченка відмовитися від цього імпульсивного рішення.

Михайло Коцюбинський (у листі до Винниченка): «Хіба ж Ви пишете для критики? Хіба для Вас таку велику, таку рішучу вагу має те, що скаже той або інший?.. Ви маєте найкращого читача, якого можна мати, — молодь!»

Патріот і меценат Є. Чикаленко виплачував молодому письменникові значну стипендію, аби лише той залишився в рідній літературі. Поступово популярність перевищила неприйняття. Романи Винниченка користуються небаченим попитом, драматичні твори з успіхом ставляться в театрах Києва, Харкова, Москви, їх перекладають і ставлять у Західній Європі.

В. Винниченко. Портрет дружини

До початку Першої світової війни Винниченко перебував в еміграції. Час від часу нелегально приїздив в Україну, інколи — разом із Розалією Ліфшиць, з якою одружився в 1911 р. (вона була студенткою Сорбоннського університету й готувалася стати медиком). З 1914 р. письменник перебуває на нелегальному становищі в Москві й на батьківщині.

Закономірно, що після березневої революції 1917 р. саме Винниченко — авторитетний революціонер з 17-літнім стажем — очолив перший уряд Української Народної Республіки (УНР) — Генеральний секретаріат. Саме він був автором майже всіх декларацій та Універсалів УНР — блискучих зразків європейської демократії. Трохи згодом, після повалення гетьманату П. Скоропадського, Виниченко, уже разом з Петлюрою, ще раз очолюватиме уряд УНР — Директорію.

Якраз у цей бурхливий період разюче й фатально для України й для нього самого виявляться суперечності його світогляду. Все життя він самовіддано обстоював два ідеали: національний і соціальний (розвиток національної мови, культури, українську демократичну державність і визволення гнобленого народу, соціальну справедливість). Такими близькими, взаємопов'язаними вони здаються. Однак і Винниченкові, і всьому нашому народові доля судила жертвувати одним заради іншого, а в результаті втратити і те, і те.

В. Винниченко. Автопортрет. 1929 р.

Улітку 1917 р. Винниченко від імені уряду веде в Петрограді важкі переговори з Тимчасовим урядом з метою домогтись автономії для України бодай у межах федеративного союзу з Росією. Заради цього відмовляється навіть від національних збройних сил. Проте росіяни категорично проти. Захопивши владу шляхом перевороту в жовтні, Володимир Ленін спочатку підступно визнає Центральну раду, але вже в грудні віроломно починає війну проти України. Ми ж практично не мали жодних сил для оборони (хоча ще влітку українське військо нараховувало понад 300 тисяч вояків). З іншого боку, проводячи соціалістичну політику, Винниченко та інші керівники Центральної ради налаштували проти себе представників багатших верств українського суспільства.

Одне слово, унаслідок зовнішньої інтервенції та помилок уряду Україна втратила незалежність. 22 січня 1918 р. УНР ще встигла проголосити цілковитий суверенітет, але вже було пізно. На початку лютого до Києва вдерлися російські більшовицькі війська й почали безглузде варварське бомбардування беззахисного міста, ріками текла кров, загарбники вбивали киян за українське слово, вишивану сорочку, портрет Шевченка. Кілька разів протягом 1918-1919 рр. удавалося витіснити зайд зі столиці й України, але вони поверталися знову і знову. Трагедію довершили роз'єднаність політичних українських сил, голод і холод, масові епідемії.

Володимир Винниченко (із щоденника): «Завтра має бути урочисте проголошення з'єднання Західньої і Східньої Українських республік у єдину Українську Народню Республіку. Завтра ж роковини з дня проголошення самостійности України. А тим часом большевики взяли Харків, Чернігів і вчора зайняли Полтаву. Днів через сім-десять вони можуть бути в Києві. Бідні українці не можуть без жаху думати про цей час і зарані розбігаються, куди хто може. Завтра ж Трудовий конгрес. Боялися, що буде большевицький, а він, здається, буде правіший за Директорію. Але що з того, коли і Директорію, і його знесе дика люта хвиля варварів з півночі. Вони дужчі за нас, вони мають такого великого і дужого товариша в боротьбі, як голод».

Л. Борисенко. Розум і серце

Навчившись на тяжких помилках, Директорія відкидає лівий популізм, відтак Винниченко ображено іде у відставку і виїздить за кордон. Тут створює тритомну мемуарно-публіцистичну працю «Відродження нації», у якій аналізує перипетії становлення української державності. Сумнівається в собі, побоюється, що державник переміг у ньому соціаліста, критикує радикальні дії Петлюри. Навіть намагається створити Українську комуністичну партію (як альтернативу проросійській комуністичній партії більшовиків України). У цей час більшовики спокушають Винниченка казками про нібито їхні наміри здійснити «українізацію» та «соціальне визволення трудящих», сподіваючись скористатися його популярністю, пропонують увійти в їхній уряд. 1920 р. він хоч з осторогою, але таки вирішує повернутися.

Володимир Винниченко (із щоденника): «І знову для мене та сама трагедія, що протягом майже двох років стільки разів роздирала мене. Іти з російськими большевиками — душити своїми руками свою націю, самого себе. Іти з петлюрівщиною, реакцією, — душити революцію, душити самого себе, душити те, що я вважаю добрим для всієї людськости».

Проте навчений гірким досвідом, Винниченко вирушає зразу не в Україну, а в Москву, на переговори з кремлівськими вождями. Кількох місяців вистачило мудрому, досвідченому політикові, щоб зрозуміти суть нового комуністичного режиму. Під гаслами інтернаціоналізму ведеться політика відновлення тієї ж «єдиної-неділимої» імперії, нібито суверенний український уряд у Харкові слухняно виконує розпорядження з Москви. Замість соціального визволення запроваджений ще гірший гніт.

Володимир Винниченко (із щоденника): «Яка ж різниця між комуністом і контрреволюціонером? Адже люди бачать, що комуністи-комісари беруть хабарі, крадуть, п'ють, розкошують, живуть, як «буржуї», а робітники працюють, бідують, голодують. Де ж та рівність і справедливість? Яка ж різниця між комуністом-комісаром і царським приставом, околоточним і т. д.? Навіщо ж битися, голодувати, коли за царських приставів робітникам і бідним жилося принаймні краще, легше, тепліше, ситніше? Де та рівність, коли в соціалістичній Росії так само панує нерівність, коли один має «кремльовський» пайок, а другий — голодний, коли один має все, а другий — нічого? Що ж таке в такому разі комунізм?»

В. Винниченко. Паща. 1936 р.

Розчарований, Винниченко відмовився від роботи в маріонетковому уряді й виїхав за кордон, уже назавжди.

Відтоді жодних прокомуністичних ілюзій він уже не мав. Більше того, задовго до Другої світової війни, одним з перших заявив про небезпеку для світу комуно-фашистської чуми.

Правда закрила Винниченкові-людині дорогу на Батьківщину, де панувала кривда. Однак Винниченко-письменник залишався найпопулярнішим автором в Україні ще майже 15 років. Як і раніше, його книжки видавалися багатьма видавництвами й величезними накладами. Досить лише сказати, що протягом 1926-1928 рр. побачило світ зібрання творів Винниченка у 28 томах.

У 1933 р. Винниченко написав відкритого листа до комуністичних московських вождів, у якому звинуватив їх в організації геноциду проти українського народу, у «відновленні старої тюрми народів». За це сталінська влада назвала письменника «старим вовком української контрреволюції», його гонорари, які доти надходили з УСРР, було скасовано, видання творів припинено, усі книжки вилучено з бібліотек і знищено, навіть згадувати його ім'я заборонялося. Так тривало понад півстоліття.

Винниченко залишається без засобів до існування, у самотності (більшість українців-емігрантів мають його за зрадника), але знаходить сили жити. Допомагають вірна дружина, творчість і давня селянська працьовитість. Винниченки на останні гроші купують занедбану садибу в містечку Муже́н, неподалік від м. Канни на півдні Франції. Лагідно іменують своє скромне обійстя — «Закуток». Самотужки ремонтують будинок, розводять сад і город. Розраховують лише на власні сили: дітей у родині не було. Більшість часу у Володимира Кириловича забирає фізична праця. Однак його самодисципліна вражає: кожного дня він присвячує кілька годин для творчості.

Творчий доробок майстра величезний. Протягом свого життя Винниченко написав понад 100 оповідань, п'єс, сценаріїв, статей і памфлетів, тритомний історико-політичний трактат «Відродження нації», двотомну філософську працю «Конкордизм», 14 романів (11 з них — за кордоном), 40 записних книжок «Щоденника» (від 1911 до 1951р.), майже 10 романів і досліджень залишилися в начерках.

Його п'єси «Брехня», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», «Закон», «Гріх» перекладалися європейськими мовами й ставилися в театрах багатьох країн. Так само неодноразово перекладали його романи. На екранах Німеччини в 1922 р. демонструвався фільм «Чорна Пантера». П'єси Винниченка постійно ставили і в українських та російських театрах (до початку 1930-х років), зокрема, такі геніальні режисери, як Микола Садовський і Гнат Ю́ра, Лесь Курбас. З драматургом співпрацювали Костянтин Станіславський і Володимир Немирович-Данченко.

Митець захоплювався не тільки літературною творчістю, а й малярством. Створив майже сто картин. Акварельні й олійні пейзажі, портрети, натюрморти й графічні композиції не раз експонувались у Франції та за її межами. Їх художню досконалість визнавали видатні художники, зокрема Поль Сіньяк і Пабло Пікассо.

В. Винниченко. Закуток. 1930-і роки

Під час окупації Франції фашистами Винниченко категорично відмовився з ними співпрацювати, за це перетерпів арешт і ув'язнення в концтаборі.

Помер великий письменник і мислитель 6 березня 1951 р. у своїй оселі.

Розалія Ліфшиць (дружина Винниченка): «Він помер несподівано, у тихий вечір весняний, під квітучим деревом... Ми поховали його на Муженському кладовищі, де він буде лежати до того часу, поки Україна не зможе прийняти його до себе».

Величезний архів митця довгий час зберігався в Колумбійському університеті (США). Після відновлення незалежності 1991 р. за заповітом дружини його було перевезено в Україну.

Стиль. Володимир Винниченко започаткував в українській літературі гаку течію модернізму, як неореалізм. Хоча іноді в його неореалістичному письмі зблискують і неоромантичні, імпресіоністичні чи символістські елементи (новели-етюди «Промінь сонця», «Зіна», «Момент», малярська спадщина).

консультація ●ТЛ

Класичний реалізм трансформувався в модернізм не лише через імпресіонізм, а й безпосередньо через розвиток стильової течії, яку іменують неореалі́змом. Цей стиль розробили митці, які експериментували як модерністи, проте зберегли реалістичний тип художнього мислення.

Новий стиль в основному успадкував арсенал зображально-виражальних засобів класичного реалізму. Це зосередження на повсякденній сучасності, точно відтвореній суспільно-побутовій атмосфері, соціально злободенній проблематиці, зображенні суспільних типів тощо.

Однак неореалізм якісно розширив свої художні можливості. Його визначальні ознаки такі:

1. Цілковите зосередження на психологізмі, дослідженні неповторного внутрішнього світу героя. В літературі переосмислюється концепція особистості. На місце активних бунтарів (Микола Джеря, Чіпка Варениченко) — особистостей героїчних — приходять звичайні люди, але наділені складною душевною організацією, невичерпним внутрішнім світом. Об'єктом зображення у творі стають відчуття, думки, рефлексії (рефлексія — самоаналіз, роздуми людини над власним душевним станом).

2. Класичний тип перетворюється на характер. Типовий персонаж у реалізмі був збірним образом певного суспільного середовища й психологічного типу, індивідуальність героя обмежувалася. Характер же визначається насамперед його власною суб'єктивною, неповторною сутністю (не він залежить від середовища, а середовище від нього).

3. Неореалізм цікавить насамперед проблема боротьби двох протилежних «Я» в душі людини, відчуження особистості в суспільстві. Однак якщо неоромантики йдуть міфологічним та естетичним шляхом ( «Мойсей» І. Франка, «Лісова пісня» Лесі Українки, «По дорозі в Казку» О. Олеся), то неореалісти вдаються до естетизації повсякденної життєвої дійсності.

4. Якщо неоромантик показує естетико-гуманістичний ідеал як мрію чи ілюзію, то неореаліст наближає конкретну життєву реальність до ідеалу, а ідеал — до реальності.

5. Психологічні чи соціальні суперечності у творах цього стилю виступають як вияви понадчасового, метафізичного зіткнення добра і зла, світла і темряви.

6. Зазвичай автори не пропонують читачам простих однозначних розв'язків психологічних конфліктів, намагаються об'єктивно представити позицію кожної зі сторін. Найчастіше твір закінчується тоді, коли в читача (глядача) виникає найбільше запитань. У такий спосіб неореалісти намагаються залучити читача до «співтворчості», змушують думати, аналізувати.

Неореалізм виявився у творчості таких видатних зарубіжних письменників, як К. Гамсун, А. Чехов, І. Бунін, В. Набоков, М. Горький, Е. Хемінгуей, В. Шукшин, Ч. Айтматов. В українській літературі неореалістичну традицію В. Винниченка продовжили В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович, І. Сенченко, Гр. Тютюнник, В. Барка та ін.

Світогляд письменника. Головною метою творчості для Винниченка було дослідження найпотаємніших глибин людської душі, отже, пізнання сенсу життя. Як соціаліст, він завжди стояв на позиціях атеїзму. Тому для нього єдиною таємницею й цінністю залишалася психіка людини.

Бурхлива капіталізація межі ХІХ-ХХ ст. спричинила руйнування старої, патріархально-міщанської моралі, нерідко виявляючи її показну, лицемірну сутність. Натомість з'явився вибір: повна аморальність («мораль грошей» — що вигідно, те й морально) або пошук-якоїсь нової моралі.

У цій ситуації Винниченко насамперед висунув для себе й для інших концепцію «чесності із собою». Її суть: «Будь чесним із собою, тобто: не ховай від себе самого правди, не лукав сам із собою, не бреши сам собі; збрехавши собі, обдуривши себе, ти будеш здатний до злочину».

Слідуючи цій концепції, він у багатьох творах • психологічно тонко і водночас нещадно викривав безглуздя й штучність старої святенницької моралі; страхітливо-бридку аморалізацію людини капіталізмом (це сп'яніння від раптового скасування заборон); • здійснював болісний, часом суперечливий пошук нових моральних підвалин.

У вертепі аморальності межі століть єдиною світлою плямою вважалися революціонери, передові інтелігенти. Цей ідеальний образ склався в уяві багатьох, а насамперед у їхній власній. Винниченко побачив у цьому форму нового революційного святенництва. Тому розвінчав і цей видимий ідеал, незважаючи на те, що й сам був його часткою, бо з найбезжальнішою чесністю ставився передовсім до себе.

Володимир Винниченко: «Я почував себе моральним злочинцем — доводилося із-за конспірації брехати своїм товаришам, бути нечесним із найближчими людьми, робити часто несправедливі й брутальні вчинки. Я побачив, що більшість моїх товаришів теж не святі, що їхнє щоденне й партійне життя не відповідають високим взірцям революціонерів попередніх часів. Так з'явилася п'єса "Дисгармонія" (додамо: й багато інших творів "Базар", "Гріх", "Закон", "Брехня", "Записки Кирпатого Мефістофеля". — Авт.)».

Як ви думаєте, чи варто і чи легко людині бути «чесною із собою»? Чому? Чи не підштовхує це до аморальності?

Така викривальна відвертість шокувала й обурювала багатьох, насамперед тих же передових інтелігентів.

Щиро кажучи, письменникові краще вдалося розвінчання аморальності, аніж формування нової моралі. І все ж ця позитивна програма теж проступає в його творах, зокрема в щоденнику, у філософській праці «Конкордизм».

Винниченко вважає, що це має бути мораль, яка дасть змогу особистості вільно розвиватися. Людина повинна вирватися з пут будь-яких зовнішніх законів (церкви, батьків, суспільства), а слухатися веління тільки власного «Я».

Основою людського життя, за Винниченком, є любов. До речі, він чітко розрізняє два, здавалося б, ідентичні поняття — кохання і любов.

Володимир Винниченко: «Кохання приходить зразу, в один момент і може одійти з такою ж раптовістю і несподівано. Любов приходить помалу, із стражданнями, з буденними клопотами і одходить трудно, з муками, зі смертю. Кохання любить тільки себе і для себе. Кохання є цвіт, з якого виростає рідкий овоч — любов. Тисячі кохань обсипаються безплідними, усихають, не встигши розквітнути до зерна любові».

Любов дає людині шанс на щастя. Щастям Винниченко вважав зрівноваження різних первин, граней людської душі. Звідси й назва його трактату «Конкордизм» (від латин, concordia — погодження, згода).

Володимир Винниченко: «Багатство, сила, здоров'я, кохання, розум і т. д. самі в собі, ні кожне зокрема, ні навіть всі разом, коли вони не погоджені між собою, щастя не дають. Тільки дієва рівновага цих цінностей та погодженість їх між собою і з силами ззовні дає той стан, який ми можемо з цілковитим правом назвати щастям. І, з іншого боку, розлад цих сил між собою, всередині нас або із силами, що поза нами, неодмінно дає те, що ми звемо нещастям».

Наскільки переконливими видається вам таке трактування кохання, любові, щастя? Свою позицію умотивуйте власними життєвими спостереженнями й висновками.

Світосприймання Винниченка цілком уписується в традицію екзистенційного мислення. Саме його ідеї атеїстичного екзистенціалізму згодом продовжили всесвітньо відомі французькі філософи Жан-Поль Сартр і Альбер Камю.

консультація ●ТЛ

Екзистенціалі́зм (від латин, existeпtia — існування) — це світоглядово-мистецька система, що зосереджує увагу на індивідуальному існуванні та самовираженні людини.

Ця концепція виявляється у двох взаємопов'язаних аспектах — філософському та естетичному (мистецькому).

• Філософський аспе́кт. Світ, на думку екзистенціалістів, для людини в цілому незбагненний. Однак є один різновид буття — це наше особисте існування (екзистенція). Саме через нього відкривається доступ до буття. Основна властивість екзистенції — стан свободи. Обов'язковою передумовою свободи є можливість вибору. Отож людина як єдина вільна істота постійно перебуває в ситуації вибору. Необхідність робити вибір — найтяжче випробування, бо передбачає величезну відповідальність перед собою і людством. Найголовніший вибір, який доводиться робити людині, — це вибір між справжнім і несправжнім існуванням. Тяжіння до всього речового, минущого — побутового комфорту, тілесних насолод, багатства, слави — спричиняє несправжнє існування.

Проте людина завжди має шанс розпочати справжнє існування. До цього підштовхують так звані межові ситуації, коли відбувається розрив звичного плину життя — невдачі, хвороби, втрата близької людини, страх власної смерті. Під впливом межової ситуації (духовної кризи) людина переживає екзистенційний страх, бо перед нею раптом відкривається моторошна безодня буття (незбагненність світу).

І людина усвідомлює всю потворність, протиприродність, марноту, тобто несправжність свого попереднього існування, свою неминучу смертність, постає перед необхідністю вибору свого ставлення до смерті.

Отже, людина відчуває муки вільного вибору, задумується над питаннями: навіщо жити? як жити? Так починається справжнє існування (реалізується екзистенція людини). Справжнє існування фактично полягає в подоланні людиною силового поля матеріального світу (земного, відносного, тимчасового буття), у рухові до свободи. Якраз усі ці ідеї сконцентровано у вислові Г. Сковороди: «Світ ловив мене, але не піймав».

• Мистецький аспект. Більшість екзистенціалістів є водночас філософами і письменниками, бо, на їхнє переконання, «мислять тільки образами, хочеш бути філософом — пиши романи».

Екзистенційні мотиви — відчуження особистості від світу, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті, розчинення людини в масі, пошуки прихованого сенсу буття, пошук істини, Бога — помітно переважають у творчості багатьох видатних письменників світу. Серед них — росіянин Ф. Достоєвський, австрійці Ф. Кафка, Р. Рільке, німці Е. Ремарк, Т. Манн, французи Ж. П. Сартр, А. Камю, С. де Бовуар, Е. Йонеско, американці Ф. Фіцджеральд, Д. Селінджер, Е. Хемінгуей, японець Кобо Абе та ін.

Корені українського екзистенціалізму надзвичайно глибокі — адже українцям доводилося протягом століть жити в умовах постійного екзистенційного вибору між життям і смертю (як в особистому, так і в національному вимірах). Отож екзистенційні мотиви проймають наш фольклор (особливо козацькі, чумацькі пісні, балади), творчість Г. Сковороди, М. Гоголя, Т. Шевченка, В. Винниченка, А. Тесленка, В. Підмогильного, Т. Осьмачки, В. Барки, Вал. Шевчука, С. Процюка, О. Забужко, Ю. Андруховича, К. Москальця, І. Андрусяка та багатьох інших митців.

Наскільки переконливим видається вам такий світогляд? Які його твердження викликають сумнів чи заперечення? Наведіть приклади екзистенційних ідей у творах раніше вивчених українських і зарубіжних письменників.

 




Переглядів: Счетчик посещений Counter.CO.KZ

Пошук
Календар
«  Серпень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031
Реклама

Copyright Кунцівська ЗОШ I-III ступенів © 2017