П`ятниця, 18.08.2017, 20:02
Вітаю Вас Гість | RSS

Кунцівська школа    
ВІРТУАЛЬНИЙ МЕТОДИЧНИЙ КАБІНЕТ

Статистика

Онлайн всього: 2
Гостей: 1
Користувачів: 1
Nicolaj

Волощук, 6. Астрід Ліндгрен. Mio, мій Mio







Літературна розминка
1. Розгляньте кадри з мультфільмів і назвіть зображених на них героїв.
2. З яких стрічок ці кадри?


3. Укажіть авторку творів, за якими було знято мультфільми. Розкажіть про одного із зображених персонажів.

Напевне, важко переоцінити популярність, яка випала на долю шведської письменниці Астрід Ліндгрен. Її називали «чарівницею зі Швеції» та «Андерсеном нашої доби». Її нагороджували численними національними й міжнародними преміями, орденами та медалями. Зокрема такими, як Золота медаль до Премії імені Г.К. Андерсена, орден Усмішки та орден Нільса Гольгерсона — того самого Нільса, який подорожував зі зграєю диких гусей.

Астрід Анна Емілія Ліндгрен народилася 14 листопада 1907 р. в шведському містечку Віммербю. Батько її орендував землю в місцевого священика й працював на ній до сьомого поту. Мати була йому вірною помічницею. Взаємини батьків назавжди залишилися для письменниці взірцем справжньої любові. Закохавшись одне в одного ще в дитинстві, вони зберігали своє почуття все життя.

М.Александерсон. Пам'ятник А. Ліндгрен у Стокгольмі

У вісімнадцять років Астрід перебралася до Стокгольма, де влаштувалася секретаркою у видавництво. Робота була не надто цікавою, тож після одруження вона без вагань присвятила себе домашнім клопотам і вихованню дітей. Розважаючи малечу, Ліндгрен вигадувала всілякі веселі історії, а згодом почала записувати й публікувати їх. Так дбайлива матуся перетворилася на всесвітньо відому авторку понад тридцяти п'яти книжок.

Успіх прийшов до письменниці після виходу книжки «Пеппі Довгапанчоха». На хвилі популярності Ліндгрен стала редактором дитячого видавництва «Рабен і Шегрен», у якому друкувала свої твори. Слідом за бешкетницею Пеппі прихильність читачів здобули Калле Блюмквіст, Карлсон, Mio, брати Лев'яче Серце та інші персонажі, створені фантазією цієї чудової письменниці. Її твори перекладено багатьма мовами. Хтось підрахував, що, якби всі видання Ліндгрен покласти одне на одне, вони утворили б піраміду, у сотні разів вищу за Ейфелеву вежу...

Український мотив
В Україні над творами Ліндгрен працювала майстриня перекладу Ольга Сенюк. На початку 1990-х років вона особисто відвідала казкарку в Швеції. Тоді Ольгу Дмитрівну здивувала скромність помешкання легендарної письменниці: у робочому кабінеті — майже нічого, крім стола, у сусідній кімнаті — її численні книжки, видані різними мовами. Та найбільше вразили перекладачку сердечність і простота пані Ліндгрен. На згадку про зустріч письменниця подарувала гості з Києва своє фото з написом «Для Ольги від Астрід Ліндгрен». І принагідно завжди передавала в Україну щирі вітання...

Казкарка брала активну участь у громадському житті своєї країни. Вона відверто виступала з критикою помилок уряду, протестувала проти жорстокого поводження зі свійськими тваринами, рішуче обставала за найслабкіших членів суспільства, і насамперед дітей. Зокрема, у промові, виголошеній з приводу отримання однієї з численних нагород, Ліндгрен закликала покласти край насильницьким методам у вихованні підростаючого покоління.

Про значущість суспільної діяльності письменниці свідчить хоча б те, що під впливом її виступів у Швеції відбувалися певні політичні зміни, впроваджувалися нові закони, розгорталися широкі дискусії в пресі. Для своїх співвітчизників Астрід Ліндгрен була одним з найбільших авторитетів.

Літературна кухня
Чим можна пояснити успіх книжок А. Ліндгрен?

«Чи могли б Ви написати книжку для дорослих?» — якось запитали в Астрід Ліндгрен. «Ні, не змогла б, — відповіла вона. — Я не хочу писати для дорослих. Я волію писати для читачів, здатних творити дива. А дива творять діти, коли читають книжки. Вони беруть наші жалюгідні думки й слова і вдихають у них життя...». Це — слова письменниці, яка справді знала, розуміла й любила дітей.

Твори Ліндгрен цікаві не лише захопливими пригодами. Кожна її книжка прочиняє двері у світ дитячої душі, сповнений радощів і тривог, сподівань і розчарувань. Саме тому юні читачі впізнають у героях Ліндгрен самих себе, разом з ними долають перешкоди й осягають закони буття. При цьому авторка не приховує, що в людському житті чимало сумного. Часом її персонажі стикаються з нуждою і хворобами, несправедливістю і злом. Нерідко вони почуваються розгубленими й навіть безпорадними. Однак їм завжди вдається знайти сили для того, щоб гідно витримати випробування. У цьому виявляється та чарівлива суміш щирості, мудрості й світлої віри в дитину, яка притаманна всім творам шведської письменниці.

Перевірте себе

1. Розкажіть про життя Ліндгрен.

2. У чому виявлялася активна громадянська позиція письменниці?

3. Стисло схарактеризуйте твори Ліндгрен. Які з них вам найбільше до душі?

4. Розгляньте фото пам'ятника Ліндгрен у Стокгольмі (с. 227). Яку думку втілив скульптор у своїй роботі?

MIO, МІЙ MIO
(Уривки)

Оповідь ведеться від особи головного героя — сироти Бу Вільгельма Ульсона, якого всі називали просто Буссе. Матір він втратив відразу після народження, про батька ж ніхто нічого не знав. Зовсім маленьким Буссе всиновили тітка Едля й дядько Сікстен. Однак вони сприймали хлопчика як тягар і постійно допікали йому докорами. Почуваючись самотнім і нещасливим, Буссе над усе мріяв знайти рідного батька. Єдиною його розрадою був приятель Бенко, який мав пречудового тата.

Одного вечора продавчиня Лундін, яка завжди добре ставилася до Буссе, подарувала йому яблуко й попросила вкинути в поштову скриньку листівку. Саме тієї миті в житті хлопчика розпочалися дивовижні події...

Він у дорозі і день і ніч

(...) Я пішов до поштової скриньки за квартал від ятки. І коли вже мав опустити в неї картку, помітив, що вона світиться, ніби горить. Атож, літери, які написала тітка Лундін, яскріли, мов жарини. Я не втримався і прочитав картку. На ній було написано:

Кадр з кінофільму «Mio, мій Mio» (режисер В. Грамматиков,
1987 p.)

«Королю Країни Далекої.

Той, кого ти так довго шукаєш, у дорозі. Він у дорозі день і ніч і несе в руці знак — осяйне золоте яблуко».

Я нічого не втямив. Але мене чомусь обсипало морозом, і я квапливо вкинув картку до скриньки. Хто в дорозі день і ніч? І хто несе в руці золоте яблуко?

Та ось я глянув на яблуко, яке мені дала тітка Лундін. І побачив, що воно золоте. Воно золоте, сказав я сам до себе. У мене в руці було осяйне золоте яблуко.

Я мало не заплакав. Власне, не заплакав, а мало не заплакав. Бо відчув себе дуже самітним. Я пішов до парку Тегнера й сів на лавку. Там не було ні душі. Усі люди вечеряли вдома. (...) Тільки я сидів надворі в темряві. Сидів сам. Сам із золотим яблуком і не знав, що з ним робити.

Поки що я обережно поклав його біля себе на лавку. Поблизу стояв ліхтар, і світло падало на мене й на яблуко. Але те світло осявало й ще щось на землі. Виявилося, що то звичайна пляшка з-під пива, певна річ, порожня. Тільки хтось заткнув її уламком гіллячки. Мабуть, хтось із дітей, що гралися вранці в парку. Я підняв пляшку й прочитав напис на невеличкій наліпці: «Акціонерне товариство стокгольмських броварів. Другий ґатунок». І раптом помітив, що в пляшці щось ворушиться.

У книжці «Тисяча й одна ніч», яку я позичав у бібліотеці, писалося про духа, замкненого в пляшці. Але ж то було в далекій Арабії і тисячі років тому, та й не у звичайній пляшці з-під пива. Навряд чи в пляшках стокгольмських броварень могли бути якісь духи. Та в цій принаймні був. Далебі, в цій пляшці сидів дух. І з усього видно було, що він хотів вийти звідти. Він показував на дерев'яну затичку й благально дивився на мене. Я ще ніколи не мав справи з духами і трохи боявся витягати затичку. Але врешті-таки витяг, і дух, страхітливо загуркотівши, вилетів із пляшки й почав рости так швидко, що скоро став вищий за найвищі будинки навколо парку Тегнера. Духи здатні на таке: то вони зіщулюються й можуть уміститися в пляшці, то виростають і стають великі, як будинок.

Аж не віриться, що можна так злякатися, як я злякався. Я весь тремтів. Дух озвався до мене просто-таки громовим голосом. (...)

Помітивши золоте яблуко, дух промовив до Буссе: «У твоїй руці знак! Ти той, кого я маю забрати. Ти той, кого довго шукає наш король!». Він узяв хлопця в обійми, злетів у небо і поніс його до Країни Далекої. Швидше за блискавку вони летіли під хмарами...

Нарешті дух простяг руку й показав удалину на щось зелене. Воно ніби плавало на чистій блакитній воді, освітлене сонцем.

— Це Країна Далека, — мовив він.

Ми почали знижуватися до тієї зеленої плями. Виявилося, що то острів, який плавав у морі. Повітря над ним було напоєне пахощами тисяч троянд та лілей, у ньому бриніла дивовижна музика, краща за будь-яку музику на світі.

На морському березі височів великий білий замок, і ми опустилися біля нього.

Уздовж берега хтось ішов. І це був мій тато-король. Я впізнав його, як тільки побачив. Я знав, що це мій тато. Він простяг руки, і я кинувся йому в обійми. Він довго не відпускав мене від себе. Ми тоді нічого не казали один одному. Я лише обіймав його за шию і мовчав.

Кадр з кінофільму «Mio, мій Mio» (режисер В. Грамматиков,
1987 p.)

Ох, як би я хотів, щоб тітка Едля могла побачити мого тата-короля! Який він був гарний, як мерехтіло золотом та діамантами його вбрання! З вигляду він був схожий на Бенкового тата, тільки вродливіший. Шкода, що тітка Едля не бачила його. Тоді вона б сама зрозуміла, що мій тато не поганець.

Проте тітка Едля правду казала, що моя мама померла, коли я народився. А дурні керівники притулку не подумали повідомити моєму татові, де я опинився. Він шукав мене цілих дев'ять років, і я такий радий, що нарешті знайшовся.

Я вже давно живу в Країні Далекій. Дні мої всі як один веселі й радісні. І кожного вечора тато-король приходить до моєї кімнати, ми будуємо разом моделі літаків і розмовляємо.

Кадр з кінофільму «Mio, мій Mio» (режисер В. Грамматиков,
1987 p.)

Я росту, і мені тут добре. Мій тато-король щомісяця робить карби на одвірку в кухні, щоб побачити, наскільки я виріс.

— Mio, мій Mio, як ти знову вигнався, — каже він, коли ми міряємо мій зріст.

— Mio, мій Mio, — каже він, і голос у нього ласкавий і ніжний.

Виявляється, я зовсім не Буссе.

— Я шукав тебе цілих дев'ять років, — каже мій тато-король. — Я не раз довго не міг заснути і все проказував: «Mio, мій Mio». Бо я знав, що тебе так звати.

Отож-бо. Буссе — не справжнє моє ім'я, як і все моє життя на Упландській вулиці. А тепер воно справжнє.

Я дуже люблю свого тата-короля, і він мене також дуже любить. (...)

Mio дуже подобалося в Країні Далекій, хоча він і сумував за своїм другом, який залишився у Стокгольмі. Невдовзі він познайомився із сином королівського садівника Юм-Юмом, вельми схожим на Бенка, але навіть чемнішим і поважнішим. Хлопчики стали друзями. Потім у Mio з'явився ще один приятель — чудовий золотогривий кінь Міраміс, який міг скакати понад хмарами. Разом з Юм-Юмом і Мірамісом Mio подорожував Країною Далекою і в кожній такій подорожі знаходив нових друзів.

Мешканці Країни Далекої жили за законами добра й справедливості. Однак вони страждали від утисків володаря Країни Чужинецької, жорстокого лицаря Като, який викрадав дітей і перетворював їх на птахів. День і ніч Като кував зло у своєму замку, тримаючи в страху всіх довкола. Залізним пазуром він виривав з людських грудей серця й замість них вкладав кам'яні. Люди з кам'яними серцями ставали вірними слугами лицаря, а тих, хто не скорився, він перетворював на птахів.

Mio дізнався, що саме він, королівський син, має здолати мучителя. Попри страх і невпевненість у своїх силах, хлопчик усе ж таки наважився стати на захист людей. Збираючись у дорогу, Mio отримав від друзів хліб, сопілку, ложечку і плащ, про чарівні властивості яких навіть не здогадувався. Та головне — разом з ним до Країни Чужинецької вирушив Юм-Юм.

Моторошною і спустошеною постала перед хлопчиками ця країна. Сотні вивідувачів нишпорили скрізь, шукаючи Mio. Вони викрали Міраміса, й тепер друзям доводилося розраховувати лише на власні сили.

Mio і Юм-Юм дізналися, що Зброяр з Країни Чужинецької викував меч, здатний розітнути камінь, і лише цим мечем можна здолати Като. Однак шлях до печери, у якій було ув'язнено Зброяра, лежав через грізний Мертвий Ліс...

У Мертвому Лісі

(...) Ми пішли далі в темряві й врешті дісталися до Мертвого Лісу. У ньому стояла мертва тиша, не віяв вітер, не шелестіло листя, бо на деревах не було зеленого листя, яке могло б шелестіти. Тільки стирчали мертві, чорні стовбури з чорним сучкуватим мертвим гіллям. (...)

Такий ліс хіба може часом приснитися: ти йдеш, і йдеш, і ніяк не виберешся з нього. Ми трималися за руки, як маленькі заблудні діти. Мертві дерева стояли так густо, що ми насилу посувалися вперед.

— Якби дерева не виросли так густо, — сказав Юм-Юм, — якби пітьма не була така чорна і якби ми не були такі малі й самітні! (...)

Раптом хлопчики помітили лаву вивідувачів.

Вони сунули просто на нас, і я знав, що тепер усьому кінець. Юм-Юм також побачив їх і тільки міцніше стиснув мене за руку. Вивідувачі ще не помітили нас, та скоро мали помітити — і ми пропали. Я вже не зможу стати на герць із лицарем Като. І напевне вже другої ночі старий Ено почує над озером квиління двох нових птахів.

Вивідувачі надходили чимдалі ближче, а ми стояли, мов прикипіли до місця. Раптом сталося щось дивовижне. Чорний стовбур старого дерева біля самих нас розчахнувся, і я побачив, що він усередині дуплистий. І не встиг я усвідомити, що й до чого, як ми з Юм-Юмом уже сиділи в тому дуплі, тремтячи, мов двоє пташенят, коли поблизу ширяє шуліка. Тим часом вивідувачі вже надійшли до нас, і ми почули, про що вони балакають.

— Хтось наче розмовляв у Мертвому Лісі, — сказав один із них. — Хто б це міг бути?

Кадр з кінофільму «Mio, мій Mio» (режисер В. Грамматиков,
1987 p.)

— Між нами є ворог, — сказав другий. — Певне, це він розмовляв у Мертвому Лісі.

— Якщо ворог у Мертвому Лісі, то ми скоро спіймаємо його, — сказав іще один голос. — Шукаймо скрізь!

Ми почули, як вони кинулись шукати між деревами. Почули їхню скрадливу ходу перед нашим стовбуром і принишкли всередині дупла, малі й налякані.

Довго шукали вивідувачі, але не знайшли нас. їхні голоси почали поволі віддалятися. Нарешті стало тихо. Дуплисте дерево врятувало нас.

Кадр з кінофільму «Mio, мій Mio» (режисер В. Грамматиков,
1987 p.)

Я не міг збагнути, чому воно врятувало нас. Може, цілий Мертвий Ліс так ненавидів лицаря Като, що ладен був допомагати тому, хто прийшов стати з ним до бою? Може, й це дерево колись було зелене, з буйним свіжим листям, що шелестіло, як у ньому гуляв вітер? А жорстокість лицаря Като вбила й отруїла його. Навряд чи дерево вибачило тому, хто вбив його зелене листя. Отож воно й захотіло допомогти мені, що прийшов стати на герць із лицарем Като.

— Дякую, любе дерево, — сказав я, коли ми вибралися з дупла.

Але дерево стояло тихе, мертве й нічого не сказало нам у відповідь. Ми рушили далі Мертвим Лісом. Ми знову йшли і йшли (...)

Хлопчики почули, що вивідувачі зовсім близько.

Цокіт копит наближався. Та зненацька сталося щось несподіване. Перед нами розступилася земля, і я побачив невеличку печеру. І не встиг я усвідомити, що й до чого, як ми з Юм-Юмом уже сиділи в ній, зіщулені й тремтячі, як двоє зайченят, коли поблизу лис.

Ми сховалися саме вчасно. Загриміли копита, і вивідувачі проїхали просто над печерою. Ми почули цокіт копит і важку конячу ступу по стелі печери. На нас посипалася земля. А ми сиділи принишклі, малі й налякані. (...)

Над нашими головами знов загриміли копита. Вивідувачі почали перегукуватись, тоді позлазили з коней і посідали на землю перед самим війстям до печери. (...)

Вивідувачі сиділи біля самої печери й балакали про те, як вони братимуть нас у полон. Сиділи чорні, страшні серед мертвих дерев у моторошному сірому світанку. А їхні коні закусували вудила й рили копитами землю.

— Шукаймо, шукаймо скрізь, — мовив один вивідувач. — А що це за отвір у землі?

— Мабуть, печера, — відповів другий. — Може, ворог заховався там? Шукаймо скрізь!

Ми з Юм-Юмом пригорнулись один до одного. Я збагнув, що тепер усе пропало.

— Я зараз спробую ткнути туди списом, — сказав котрийсь із вивідувачів. — Якщо ворог там, я його наштрикну на вістря.

І ось у війсті з'явився чорний спис. Ми відсунулись якомога далі в печеру. Але спис міг туди досягти, і його вістря дедалі наближалося до нас. Воно тикалось на всі боки, проте в нас не втрапило. Устромилося навіть у стіну між мною і Юм-Юмом, але нас не зачепило.

Кадр з кінофільму «Mio, мій Mio» (режисер В. Грамматиков,
1987 p.)

— Шукаймо! Перешукаймо цілий ліс! — почули ми голос знадвору. — Лицар Като наказав спіймати ворога. Але тут його немає.

Після цього вивідувачі посідали на своїх чорних коней і поїхали геть.

Ми були врятовані. Печера сховала нас. Я дивувався: чому? Може, навіть земля ненавиділа лицаря Като й рада була допомогти тому, хто прийшов стати з ним на герць? Може, колись на цій землі росла м'яка зелена трава, що на світанку вкривалася росою? А жорстокість лицаря Като вбила й отруїла її. Навряд чи земля могла вибачити тому, хто вбив її м'яку траву, яка тут колись росла. Тож вона прихистила того, хто прийшов стати до бою з лицарем Като.

— Дякую, люба земле, — сказав я, коли ми вилізли з печери. Та земля не відповіла нам. Вона лежала тиха, наче мертва, а війся до печери взагалі зникло.

Ми йшли і йшли. Мертвий Ліс скінчився, і дорогу нам загородили гори й прямовисні скелі. (...)

— Це, видно, і є найчорніша гора на світі, — сказав Юм-Юм. Так, це найчорніша гора, але де в ній печера Зброяра? «Найглибша печера в найчорнішій горі», — сказав Ено.

— Ой, Юм-Юме, зараз ми... — почав я.

І враз замовк. Я знав, що тепер усе пропало. Бо з Мертвого Лісу до нас мчала довга лава чорних вивідувачів. Частина з них бігла, а частина їхала верхи на чорних конях, і всі сунули просто на нас. Вони помітили нас і гучно закричали чудними хрипкими голосами:

— Ворог серед нас! Ось він! Ловімо його! Ловімо! Лицар Като наказав узяти ворога в полон!

Ми з Юм-Юмом стояли, впершись спинами в скелю, й дивились, як до нас наближаються вивідувачі. Так, тепер усе пропало. Я ніколи не стану до бою з лицарем Като. На серце мені наліг камінь. Мені хотілося впасти на землю й заплакати. (...)

Найглибша печера в найчорнішій горі

І тоді сталося щось дивне. Скеля, в яку ми впиралися спинами, подалась, і не встиг я усвідомити, що й до чого, як ми опинилися всередині гори. Ми тремтіли, мов двоє ягнят, коли надходить вовк.

Тепер ми могли не боятись. Ми опинились в середині гори, а вивідувачі лишились назовні, бо гора зійшлася, не лишивши жодного отвору. До нас вони не могли добратися, але ми чули їхні голоси. (...)

Ми з Юм-Юмом узялися за руки й рушили в глиб гори. Ми відчували себе малими й заблуканими, а до найглибшої печери, мабуть, треба було далеко йти.

Ми йшли і йшли. Ходи розгалужувалися на всі боки. Вони утворювали в горі ціле плетиво. Часом тьмяне світло яснішало і ми бачили перед собою метрів на два, а часом залягала така пітьма, що нічого не було видно. (...)

Зі стіни скапувала вода, а я відчував спрагу. Я зупинився, щоб напитись. Вода була не дуже добра, проте іншої ми не мали. Напившись, я обернувся до Юм-Юма, але його не було. Він зник. Мабуть, не помітив, що я зупинивсь напитися води, й пішов собі далі, гадаючи, що я йду за ним.

Спершу я був спокійний. Я стояв на розгалуженні й прикидав, котрим ходом пішов Юм-Юм. Не міг же він зайти далеко, треба лише гукнути, й він озветься.

— Юм-Юме, де ти? — щосили крикнув я.

Але мій голос прозвучав тільки якимось страхітливим шепотом. Це була дивна гора. Її стіни вбирали в себе мій голос, приглушували його до шепоту. А той шепіт вертався назад. Багаторазовою луною котився в порожнистій горі.

— Юм-Юме, де ти?.. — лунав мій шепіт у темних ходах. — Юм-Юме, де ти?.. Юм-Юме, де ти?.. (...)

О, як я злякався! Я кинувся в прохід ліворуч і трохи пробіг ним, тоді вернувся назад до розгалуження й побіг ходом праворуч, потім знов вернувся й побіг тим ходом, що був посередині. Котрим із них пішов Юм-Юм? Я вже не зважувався гукати, бо той шепіт був страшніший за все. (...)

Я намагався не плакати, адже я був лицар. Та тієї хвилини вже не мав сили втриматись. Коли я подумав про те, що Юм-Юм теж бігає котримось із цих ходів і сумним голосом кличе мене, то впав на нерівну кам'яну долівку й заплакав. (...)

Я залишився сам-один. Я плакав і жалкував, що приїхав сюди. Я не розумів, як мій тато-король міг захотіти, щоб я поїхав у Країну Чужинецьку і став до бою з лицарем Като. (...)

Я вперше подумав, що мій тато-король не зовсім справедливий, бо це він послав мене в таку небезпечну подорож. Та поки я лежав і плакав, отак собі думаючи, мені здалося, ніби я почув татів голос. Я знав, що це мені тільки здалося, а однаково я виразно почув, як він сказав: «Mio, мій Mio».

І більше нічого. Але цими словами тато ніби хотів сказати мені, щоб я так не побивався, не занепадав духом. І я подумав, що, може, все-таки знайду Юм-Юма.

Я підвівся з кам'яної долівки. А коли підводився, з моєї кишені щось випало. То була сопілка, яку мені вирізав Нонно. Моя сопілка, на якій я грав разом з усіма, коли ми сиділи навколо вогнища на Острові Зелених Лук.

Кадр з кінофільму «Mio, мій Mio» (режисер В. Грамматиков,
1987 p.)

I я подумав: а що як я й тепер заграю на сопілці? Що як я заграю стародавню мелодію пастухів, якої нас навчив Нонно? Я згадав, як ми з Юм-Юмом тоді сказали один одному: «Якщо ми колись розлучимося, то гратимемо цю мелодію».

Я приклав сопілку до вуст, та боявся подути в неї. Боявся, що почую глухий звук, як від свого голосу. Але все-таки треба було спробувати. І я заграв стародавню мелодію.

Ох, як дзвінко, чисто вона зазвучала! Там, у темній горі, вона звучала дзвінко й гарно, може, навіть краще, ніж на Острові Зелених Лук!

Я дограв її до кінця, тоді прислухався. І далеко, дуже далеко почув у відповідь таку саму чисту мелодію. Вона звучала неголосно, та я знав, що це Юм-Юм відповідає мені. Ох, як я зрадів! Зроду так не радів! (...)

Я радів, а однаково не зміг відразу стримати сльози, тому йшов темним ходом, грав на сопілці й плакав. (...) Стародавня мелодія озивалася на мою гру дедалі ближче, чіткіше й голосніше. І враз у темному ході переді мною з'явився Юм-Юм. Юм-Юм, мій найкращий друг! Я простяг руку і доторкнувся до нього. Тоді поклав руку йому на плече, бо хотів переконатися, що це справді він. І то був він. Мій найкращий друг! (...)

Ми ще довго йшли, але вже не почували себе малими й загубленими. Адже ми були разом і грали на сопілках. Як чисто й гарно звучала стародавня мелодія у цій найчорнішій горі, вона ніби втішала нас, допомагала нам не втрачати мужності! (...)

Відтак хлопчики дісталися печери Зброяра...

Переклад О. Сенюк

Запитання і завдання до прочитаного твору

1. Як герой потрапив до Країни Далекої? Чим вона вразила хлопчика?

2. Як поставився до Mio тато-король? Чому Mio почувався щасливим у Країні Далекій?

3. Яким був шлях Mio та Юм-Юма через Мертвий Ліс? Назвіть чарівних помічників, завдяки яким хлопчики змогли врятуватися від переслідувачів. Знайдіть у тексті коментарі Mio з приводу допомоги, наданої природою.

4. Подискутуйте! У яких ситуаціях Mio відчуває страх і відчай. Чи свідчить це про його боягузтво?

5. Робота в парах. Знайдіть! Визначте елементи традиційної чарівної казки, використані у творі Ліндгрен. Що нового привносить у них письменниця?

6. Пофантазуйте! Як, на вашу думку, розвиватиметься сюжет казки далі?


 


Переглядів: Счетчик посещений Counter.CO.KZ

Пошук
Календар
«  Серпень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031
Реклама

Copyright Кунцівська ЗОШ I-III ступенів © 2017