П`ятниця, 17.11.2017, 19:24
Вітаю Вас Гість | RSS

Кунцівська школа    
ВІРТУАЛЬНИЙ МЕТОДИЧНИЙ КАБІНЕТ

Статистика

Онлайн всього: 2
Гостей: 2
Користувачів: 0

Волощук, 6. Стівенсон (закінчення)





Частина третя. МОЇ ПРИГОДИ НА БЕРЕЗІ

Р о з д і л  XIV. Перший удар

Досліджуючи місцевість, Джим вийшов до вкритого очеретом болота. Аж раптом до нього долинули голоси.

(...) Плазом — повільно, але вперто — я посувався вперед. Нарешті, підвівши голову й глянувши в прогалину між листям, я побачив на зеленій галявинці коло болота Джона Сілвера й одного матроса. Вони стояли під деревами один проти одного й жваво розмовляли.

Їх палом палило сонце. Сілвер кинув на землю свою трикутку, і на його зверненому до співбесідника широкому й гладкому обличчі, яке лисніло від поту, відбивалося майже благання.

— Братчику, — казав він, — та це ж тим, що я тебе дуже шаную, ну як ти цього не втямиш? Та коли б я не любив тебе всією душею, хіба ж став би тебе застерігати? Усе готове, і ти вже нічого тут не зміниш. Коли я й кажу тобі про це, то тільки тому, що хочу врятувати твою шкуру. Коли б хоч один із цих горлорізів довідався, про що я балакаю з тобою, Томе, — як ти гадаєш, що мені було б за те?

— Сілвере, — озвався матрос, і я помітив, що обличчя йому пашіло, а голос звучав хрипко й тремтів, мов натягнутий трос, — Сілвере, ти вже в літах і маєш сором... принаймні така про тебе думка... У тебе є гроші, яких нема в більшості моряків. І ти ж не боягуз, як я знаю. То невже ж ти можеш злигатися з цією негіддю? Та ні, цього не може бути! Присягаюся Богом, я б радше дав відрубати собі руку!

Раптом якийсь галас перервав йому мову. Я побачив одного чесного моряка в нашій команді — і саме в цю мить почув про другого такого самого. Здалека від болота пролунав гнівний пронизливий крик людини, потім ще один і трохи пізніше — несамовитий протяглий зойк. Луна в скелях Підзорної Труби повторила його кілька разів. Зграї болотяних птахів знову злетіли й галасливою хмарою закружляли вгорі, затьмарюючи небо. Довго ще цей передсмертний зойк бринів у моїх вухах, хоч навколо знову настала мертва тиша, яку порушували тільки лопотіння пташиних крил та далекий гуркіт прибою.

Том здригнувся, мов підострожений кінь, але Сілвер навіть оком не змигнув. Він стояв нерухомо, спираючись на милицю і стежачи за своїм співрозмовником, як готова до стрибка змія.

— Джоне! — сказав моряк, простягаючи до нього руку.

— Геть руки! — гаркнув Сілвер, відстрибнувши вбік так прудко й спритно, мов натренований гімнаст.

— Гаразд, Джоне Сілвере, я заберу руки геть, коли ти цього хочеш, — відповів матрос. — Та це тільки твоє нечисте сумління страхає тебе. Але, заради всього святого, скажи мені, що там сталося?

— Що сталося? — перепитав Сілвер, посміхаючись недоброю посмішкою, але й насторожено; його очі на широкому обличчі здавалися не більшими за вістря голок і блискучими, як скляні скалки. — Що сталося? О, це, мабуть, Елен.

Цієї миті бідолашний Том виявив себе справжнім героєм.

— Елен! — вигукнув він. — Пухом йому земля, чесному морякові! А ти, Джоне Сілвере... Ти довго був моїм товаришем, але більше ти мені не товариш. Може, й доведеться мені померти, як собаці, але я не зраджу свій обов'язок. (...) То вбий і мене, коли можеш! Але знай, що я зневажаю тебе.

Із цими словами хоробрий моряк обернувся до кухаря спиною і рушив до берега. Та йому не судилося відійти далеко. Джон скрикнув, учепився однією рукою за гілку дерева, другою вихопив з-під пахви свою милицю і щосили пошпурив у Тома. Милиця зі свистом пролетіла в повітрі й ударила матроса гострим кінцем межи плечі. Том скинув угору руки, хекнув і впав.

Чи його серйозно поранило, чи ні — ніхто вже не дізнається. Удар був такий сильний, що міг перебити йому хребта. Але Довгий Джон не дав Томові прийти до пам'яті. Без милиці, на одній нозі, він спритно, як мавпа, скочив на нього й двічі втопив ножа по саму колодку в беззахисне тіло. Зі своєї схованки я чув, як тяжко дихав убивця, завдаючи ударів.

Я не знаю, що... означає знепритомніти. Але пригадую, що тоді все закрутилося в мене перед очима, як у тумані. І Сілвер, і птахи, й вершина Підзорної Труби — усе вихором замигтіло, захиталося й попливло, а у вухах залунали дзвони й гул якихось далеких голосів.

Коли я отямився, милиця була вже в мерзотника під пахвою, а трикутка на голові. Перед ним на землі лежало нерухоме тіло, але вбивця, не звертаючи на нього ніякісінької уваги, спокійно витирав жмутком трави свого закривавленого ножа.

Ніщо навколо не змінилося. Сонце так само нещадно пекло повите опарами болото й високий шпиль гори, і не йнялося віри, що тільки мить тому на моїх очах сталося вбивство й трагічно увірвалося людське життя.

Аж це Джон засунув у кишеню руку, витяг свистка й кілька разів переливчасто свиснув. Посвист розкотився далеко навсібіч у гарячому повітрі. Я, звичайно, не знав, що означає цей сигнал, але всі мої страхи знову прокинулись. Сюди прийдуть люди! Мене помітять! Вони вже забили двох чесних хлопців з команди, і хтозна, чи не чекає й мене така сама доля, як Елена й Тома?

Не гаючи більше ні хвилини, я обережно виповз із чагарнику й гайнув у ліс, де дерева росли не так густо. Тікаючи, я чув, як старий пірат перегукувався зі своїми товаришами, і ця небезпека ніби додавала мені сил. Ледве вибравшись із хащі, я побіг так швидко, як зроду не бігав, — не вважаючи куди біжу, аби тільки далі від убивць. Страх мій наростав і нарешті перетворився на якесь божевілля.

Кадр з кінофільму «Острів Скарбів» (режисер В. Воробйов, 1982 р.)

Бо ж і справді, становище моє було просто безвихідне. Хіба я насмілюсь, коли вистрелить гармата, сісти в шлюпку разом із цими душогубами, руки яких у людській крові? Хіба перший-ліпший з них, побачивши мене, не скрутить мені шию, мов куликові? Хіба сама моя відсутність не довела їм, що я їх остерігаюся, а отже, про все здогадуюсь? «Усьому кінець, — подумав я. — Прощавай, «Еспаньйоло», прощавайте, сквайре, докторе й капітане!

Мені залишається тільки померти — або від голоду, або від рук бунтівників».

Тим часом я біг усе далі, не помічаючи місцевості, і незабаром опинився біля підніжжя невисокого пагорба з двома шпилями. (...) Але цю мить новий переляк прикував до землі мої ноги й змусив серце завмерти.

Р о з д і л  XV. Людина з острова

З крутого укосу дощем посипалися дрібні камінці, шурхітливо підстрибуючи між деревами. Я мимохіть озирнувся в той бік і побачив щось темне й волохате, що вмить сховалося за стовбуром сосни. Що то було — ведмідь, людина чи мавпа, я не встиг розгледіти. З жаху перед цією новою небезпекою я застиг на місці.

Отже, обидва шляхи мені перетято. На березі мене чекають убивці, а в лісі чатує це дике створіння. Але, не вагаючись ні хвилини, я віддав перевагу відомій небезпеці перед невідомою. Навіть Сілвер почав здаватися мені не таким страшним, як ця невідома лісова потвора; тим-то я завернув назад і, раз по раз оглядаючись, побіг у напрямку до шлюпок.

Однак дивна істота з'явилася знову: оббігши збоку, вона опинилась поперед мене. Я був дуже стомлений, та коли б і не це, все одно не міг би змагатися на швидкість з таким супротивником. Це страхіття перебігало від стовбура до стовбура так прудко, як олень, тримаючись весь час на двох ногах, мов людина, хоч і згиналося майже навпіл. Проте — це таки була людина, я в цьому більше не сумнівався. (...)

Він уже причаївся за іншим деревом і стежив за мною. Побачивши, що я прямую в його бік, він вийшов з-за стовбура й ступив крок до мене. Потім завагався, трохи позадкував і враз бухнув навколішки й благально простяг уперед руки, чим страшенно мене здивував і вразив.

Я знову зупинився.

— Хто ви такий? — запитав я.

Кадр з кінофільму «Острів Скарбів» (режисер В. Воробйов, 1982 р.)

— Бен Ган, — відповів він хрипким і скреготливим голосом, що нагадував іржавий замок. — Я бідолашний Бен Ган. Я вже три роки не балакав з жодною християнською душею.

Тепер я побачив, що він був такої ж білої раси, як і я, і навіть мав досить приємні риси обличчя. Тільки шкіра його так засмалилася на сонці, що аж губи в нього почорніли, а ясні очі надзвичайно гостро проступали на темному обличчі. Він був обідранцем з обідранців. Одяг його складався з парусинового лахміття й решток матроської роби; це руб'я трималося купи завдяки цілій системі всіляких застібок, мідних ґудзиків, паличок і петель з просмоленого мотузка. Єдиною тривкою річчю з усього його обладунку був черес6 із мідною пряжкою.

 

— Три роки! — вигукнув я. — Ваше судно зазнало аварії?

— Ні, братику, — відповів він. — Мене тут висадили.

Я чув про цю жахливу кару в піратів: винного висаджували на якийсь безлюдний далекий острів і кидали там напризволяще, давши рушницю й трохи пороху. (...)

— Атож, братику! — скрикнув він. — Слухай, а як тебе звати?

— Джим, — сказав я йому.

— Джим, Джим... — вимовив він раз і другий, вочевидь, дуже задоволений. — Знаєш, Джиме, жив я давніше так, що сором і казати. (...) Але саме провидіння закинуло мене сюди. У самоті на цьому острові я передумав усе й навернувся до благочестя. Тепер мене вже не звабиш ромом, хоча від чарчини на щастя я й не відмовлюся, коли буде нагода... Я тепер вирішив стати чесною людиною, і мене з цього не зіб'єш. А ще, Джиме, — він озирнувся на всі боки й стишив голос до шепоту: — Я тепер — багатій!

Цієї миті мені стало ясно, що бідолаха збожеволів у своїй самотності. Певно, ця думка відбилася на моєму обличчі, бо, глянувши на мене, він гарячково повторив:

— Багатій! Багатій! Послухай, Джиме, я й тебе виведу в люди! Ох, Джиме, ти благословлятимеш свою зорю за те, що перший спіткав мене! — Та раптом лице йому спохмурніло, він стис мені руку й застережливо підніс вказівного пальця: — Скажи мені правду, Джиме. Це не Флінтів корабель?

Мене враз осяяла думка: це ж він може бути нам спільником! І я поспішив відповісти йому:

— Ні, це не Флінтів корабель. Флінт помер. Але я скажу вам правду, як уже зайшла про це мова: у нас на борту є кілька чоловік з його команди. І це — велике лихо для всіх нас.

— Але ж там нема... людини... на одній нозі? — насилу видушив він із себе.

— Сілвера? — перепитав я.

— Атож, Сілвера, — підтвердив він. — Це його ім'я.

— Він у нас за кухаря. І перший заводіяка.

Бен Ган усе ще тримав мене за руку й при цих словах мало не скрутив її.

— Якщо тебе підіслав Довгий Джон, — сказав він, — то мені капець, я це знаю. Але чи ти уявляєш, де ти сам опинився?

Водномить я зважив, що мені робити, і замість відповіді розповів йому про всю нашу подорож і про те, у якому важкому становищі ми опинилися. Він вислухав усе це з жадібною цікавістю і, коли я закінчив, погладив мене по голові.

— Ти добрий хлопак, Джиме, — сказав він. — Але зараз ви всі зав'язані мертвим вузлом, далебі. Що ж, ти можеш здатися на Бена Гана — Бен Ган знає, що робити. А як ти гадаєш, чи добре поставиться сквайр до того, хто допоможе йому виплутатися з такої біди?

Я сказав йому, що сквайр — найзичливіша людина у світі.

— Воно-то, може, й так, — відказав Бен Ган, — але я не збираюся просити в нього лакейської лівреї чи посади брамника. Мене це не приваблює, Джиме. Я хочу знати інше: чи згодиться він дати мені хоча б тисячу з тих грошей, які, можна сказати, й без того мої?

— Певно, що згодиться, — сказав я. — Кожному матросові припаде своя пайка.

— І він одвезе мене на батьківщину? — спитав Бен, пильно вдивляючись у моє обличчя.

— Аякже! вигукнув я. — Сквайр — справжній джентльмен. До того ж, коли ми здихаємося цих розбишак, ваша поміч на судні нам дуже знадобиться.

— Отже, — сказав він, — ти так гадаєш. — І зітхнув з неабиякою полегкістю. (...)

Тим часом капітан Смоллет та його прибічники висадилися на острові й захопили добре обладнаний форт7, колись збудований Флінтом. Там до них приєднався Джим Гокінс. А наступного дня укріплення атакували пірати. Виявивши мужність і рішучість, команда капітана Смоллета утримала позиції.


7 Ф о р т  — оборонна споруда.

Після бою Джим потайки від друзів поплив на «Еспаньйолу». Він планував перерізати якірну линву, аби течія викинула корабель на берег — це мало перешкодити втечі розбійників з острова. Юнакові вдалося здійснити задумане. На його щастя, на «Еспаньйолі» залишилося тільки двоє піратів, та й ті були напідпитку. Розбійники зчинили між собою бійку, унаслідок якої один з них загинув, а другий дістав поранення. З допомогою останнього Джим привів шхуну до берега. Та щойно «Еспаньйола» пришвартувалася, пірат підступно атакував юнака. У цьому двобої Джима було поранено в плече, а його ворог загинув. Обробивши рану, юнак вибрався на берег і в темряві дістався форту, де сподівався знайти своїх друзів. Однакз'ясувалося, що вони здали укріплення, тож Джим потрапив до рук ворогів.

Частина шоста. КАПІТАН СІЛВЕР

Р о з д і л  ХХVIII. У ворожому таборі

(...) У блокгаузі8 були всі шестеро піратів — більше ніхто з них не зостався живий. П'ятеро їх, з розчервонілими й опухлими обличчями, ледве очумавшись від п'яного сну, схопилися на ноги. А шостий тільки звівся на лікті. Мертвотно-бліде лице й закривавлена пов'язка в нього на голові свідчили, що його поранено, і то зовсім недавно. Я пригадав, що під час нападу на блокгауз одного з піратів підстрелили і він сховався в лісі; мабуть, це він і був.


8 Б л о к г а́ у з  — польове укріплення з бійницями для ведення кругового вогню, розраховане на самостійну оборону невеликої групи військ.

На плечі Довгого Джона сидів папуга й чистив дзьобом пір'я. Власник папуги здавався блідішим і суворішим, ніж звичайно. (...)

— Ти ба! — сказав він. — Та це ж сам Джим Гокінс, хай йому чорт! Завітав у гостину, га? Ну, то заходь, просимо до господи! (...) Отож ти, Джиме, — звернувся він до мене, витягаючи люльку з рота, — завітав до нас. Це вельми приємна несподіванка для бідолашного старого Джона! Я з першого погляду побачив, що ти спритний хлопець. Але цього від тебе я таки не сподівався, їй-бо!

На все це я, звісна річ, не відповів нічого. Притиснутий спиною до стіни, я намагався сміливо дивитися в очі Сілверові, хоч на серці в мене був чорний розпач.

А він невимушено пихнув люлькою раз-другий і поновив мову:

— Ну, коли ти вже тут, Джиме, то я скажу тобі, що в мене на думці. Ти мені завше був до душі, бо ти хлопець хвацький. Дивлячись на тебе, я згадую, що і я колись був такий молодий та гожий. Мені весь час хотілося, щоб ти пристав до нас, одержав свою частку скарбів і помер заможним паном, і ось ти, лебедику, й прийшов. Капітан Смол лет — чудовий моряк, це я завше кажу, тільки надто крутий щодо дисципліни. «Як треба, то треба», — вважає він, і цілком слушно. Тож ти маєш стерегтися капітана. Та й доктор лютий на тебе. «Невдячний поганець!» — ось що він про тебе сказав. Справа, виходить, така: вернутися до своїх тобі не можна, бо вони тебе не приймуть. І коли ти не хочеш створити ще третю команду, себто лишитися на самоті, то мусиш пристати до капітана Сілвера.

Від слів пірата мені аж полегшало на душі: отже, мої друзі таки живі! І хоч я почасти повірив Сілверові, що вони й справді обурені моїм дезертирством, він мене більше врадував, аніж засмутив.

— Я вже й не кажу про те, що ти в наших руках, — провадив далі Сілвер, — бо ти й сам це бачиш. (...)

Кадр з кінофільму «Острів Скарбів» (режисер В. Воробйов, 1982 р.)

За його ледь глузливою балаканиною прочувалася смертельна погроза, і від цього щоки в мене розпашіли, а серце в грудях боляче стислося.

— Ніхто тебе, хлопче, не силує, — сказав Сілвер. — Зміркуй сам. Та й квапитися нам нікуди: бачиш, це ж так мило бути в твоєму товаристві!

— Ну що ж, — відповів я, трохи посмілішавши, — коли я маю вибирати, то ви повинні перше пояснити мені, що тут сталося, чому ви тут і де тепер мої друзі.

— Що тут сталося? — похмуро бовкнув один з піратів. — На це треба добрячого розумаку, аби все до ладу розшолопав!

Карта Острова Скарбів

— Стули халяву, поки тебе не питають! — брутально урвав його Сілвер. А тоді попереднім своїм поштивим тоном звернувся до мене: — Учора вранці, містере Гокінсе, — сказав він, — до нас прийшов доктор Лівсі з білим прапором. «Капітане Сілвере, — сказав він, — вас зраджено. Шхуна зникла». Що ж, воно й правда, як ми трохи були випили та пісень співали, то й не завважили нічого. Ніхто-бо з нас не стежив за судном. Розглянулися ми — а побий мене грім, нема-таки шхуни! Зроду-віку я не бачив таких ідіотських пик, як були тоді в наших хлопців, і ти можеш повірити, що моя була найідіотськіша. «Тож ідемо на мирову», — сказав доктор. І ми пішли на мирову, я й він, і нам дісталися ваші припаси, ваша горілка, дрова, що ви назбирали, цей ваш блокгауз... А самі вони кудись подалися, я навіть не знаю куди.

Сілвер спокійно пахну́в з люльки й мовив далі:

— А щоб ти не взяв собі в голову, ніби й тебе включили в мирову, то ось тобі, що було сказано наостанку. «Скільки вас лишилося?» — спитав я. — «Четверо, — відповів доктор, — і один з наших поранений. А щодо цього хлопчиська, то я не знаю, де він, чортяка, подівся, — так сказав доктор, — і не хочу знати. Він нам уже в печінках сидить!» Оце такі були останні його слова.

— І це все? — поцікавився я.

— Усе, що тобі треба знати, синку, — відповів Сілвер.

— А тепер я маю вибирати?

— Та вже ж не інакше, — мовив Сілвер.

— Гаразд! — почав тоді я. — Я не такий дурний і добре знаю, що мене чекає. Та хай буде, що буде, — мені все одно! Відколи я спіткався з вами, смерть мені не дивина. Але ось що я вам скажу, — мовив я, чимдалі більше збуджуючись. — По-перше, становище ваше погане: шхуну ви втратили, скарб втратили, людей своїх втратили. Вся ваша справа пропаща. І коли ви хочете знати, хто все це спричинив, то знайте: це я і ніхто інший. Я сидів у діжці з-під яблук того вечора, коли ми побачили землю, і я підслухав вас, Джоне, і тебе, Діку Джонсоне, і Гендса, що лежить тепер на дні моря, і не минуло й години, як я усе до слова переповів своїм друзям. А щодо шхуни, то це я перетяв якірну линву, це я вбив тих, кого ви залишили на борту, і це я відвів шхуну туди, де вам її ніколи не знайти. Ви пошилися в дурні, бо від самого початку всі ниточки сходилися в моїх руках, і я боюся вас як торішнього снігу. Хочете — вбийте мене, хочете — лишіть живим, воля ваша. Але якщо ви залишите мене живим, то я забуду все минуле, і коли вас притягнуть до суду за піратство, спробую вам допомогти. Тож це ви маєте робити вибір. Із моєї смерті вам ніякої вигоди. А якщо ви залишите мене живим, то я допоможу вам врятуватися від шибениці.

Я замовк, бо — не критиму від вас — хвилювання перехопило мені дух. На мій подив, пірати навіть не ворухнулись і тільки вирячилися на мене, мов ті барани. Не давши їм часу отямитись, я повів далі.

— І ще, містере Сілвере, — сказав я, — ви, сподіваюся, кращий за інших у цій компанії. Тож у разі моєї смерті, прошу, розкажіть докторові все, як було.

— Матиму це на увазі, — відказав Сілвер таким чудним тоном, що я ну ніяк не міг второпати, чи глузує він з мене, чи йому таки сподобалася моя сміливість. (...)

— То чого з ним цяцькатись! — лайнувшись, вигукнув Морган.

Вихопивши ножа, він так прудко скочив на ноги, наче був двадцятилітком.

— Ані руш мені! — закричав Сілвер. — Ти що за один, Томе Моргане? Може, ти тут капітан? То я покажу тобі, де твоє місце, бісова душа! А будеш мені перечити, то підеш туди, куди вже пішло чимало таких жевжиків за останні мої тридцять років — хто на рею, а хто, хай йому трясця, рибам на поживу! Затям це, Томе Моргане: не було ще такого, що заїдався зі мною і не поплатився за це життям!

Морган мовчав, але решта піратів невдоволено загули. (...)

— Отакі ви завше, — мовив далі Сілвер, знову беручи люльку до рота. — Жваві хлопці, ніде правди діти. Та ви останні плохуни, як до бою! (...) Як не хочете битися зі мною, як годиться джентльменам фортуни, то коріться, бодай вам чорт! І я вас навчу коритися! Цей хлопчисько припав мені до вподоби, бо я зроду не бачив такого зважливого, як він. Він виявив більше сміливості, ніж будь-хто з вас, що принишкли, як ті щури! І я вам ось що скажу: тільки хто пальцем його зачепить, матиме справу зі мною. А я слів на вітер не кидаю, затямте.

Запала довга мовчанка. Я стояв, прихилившись до стіни, а серце моє все так само калатало, наче молот, хоч у мене вже з'явилась надія на порятунок. Сілвер сидів, спираючись на стіну й схрестивши руки; він спокійно попахкував люлькою і тільки крайчиком ока пильно стежив за своєю буйною командою. Пірати відійшли в дальній куток блокгауза й почали там перемовлятись — їхнє шепотіння долинало до мене, мов дзюрчання струмка. (...)

Невдоволені пірати вийшли з приміщення, аби порадитися. Джон Сілвер залишився наодинці з Джимом.

Корабельний кухар одразу ж витяг люльку з рота.

— Слухай, Джиме Гокінсе, — ледь чутно прошепотів він, — ти на волосинку від смерті, ба навіть гірше — тобі загрожують тортури. Вони хочуть мене скинути. Та пам'ятай, що я обстаю за тобою. Я не збирався цього робити, але ти сказав кілька слів, і я передумав. Мене взяв розпач, що я так безглуздо програв і можу потрапити на шибеницю. Але я побачив, що ти тямущий хлопець. І я сказав собі: «Заступися за Гокінса, Джоне, а Токіне заступиться за тебе. Ти, Джоне, його остання карта, а він, побий мене грім, він — твоя остання карта! Послуга за послугу, — сказав я. — Ти врятуєш собі свідка на суді, а він врятує твою шию від зашморгу».

Мене це страшенно вразило: які ж мусять бути кепські в них справи, коли цей старий піратюга, їхній заводій, хапається за будь-яку соломинку!

— Що зможу, те зроблю, — пообіцяв я.

— То й згода! — вигукнув Довгий Джон. — Ти так певно це кажеш, що я, присяйбі, маю тепер надію на порятунок. (...)

Він націдив у кварту бренді з барильця й запропонував мені:

— Покуштуєш, братику? — І коли я відмовився, сказав: — То я сам хильну трохи, Джиме. Мені треба підживитися, попереду ще так багато клопоту. До речі, про клопоти: пощо це доктор віддав мені карту, Джиме?

Певно, на обличчі моєму з'явився такий подив, що Сілвер перестав розпитувати далі.

— А так, він дав мені карту, — докинув він. — І щось за цим є, Джиме, щось є... — погане чи й добре.

Він знову ковтнув з кварти й похитав своєю великою головою, як людина, що сподівається найгіршого. (...)

Після короткої наради пірати вручили Сілверові «чорний знак», на якому було написано «Скинуто», й заявили, що обрали іншого капітана. Однак Довгий Джон зумів переконати їх у своїй незамінності й залишився ватажком розбійницької зграї.

Наступного дня до форту завітав доктор Лівсі, який вважав за обов'язок надати допомогу пораненим і хворим на пропасницю піратам. Перебування Джима серед розбійників він сприйняв як зраду, але, вислухавши розповідь хлопця, розчулився й запропонував йому негайно втекти. Джим мусив відмовитися, адже раніше пообіцяв Сілверу не робити цього. Тоді лікар наказав кухареві берегти хлопця мов зіницю ока й швидко пішов до лісу.

Прихопивши із собою Джима, пірати вирушили на пошуки скарбів. Однак коли дісталися позначеного на карті місця, побачили порослу травою яму.

Р о з д і л  XXXIII. Падіння ватажка

Розчарування піратів було таке, якого, мабуть, світ не бачив. Шестеро їх стояло як громом побиті. Але Сілвер отямився найперший. Усі його помисли мчали до цього скарбу, мов коні на перегонах до фінішної прямої, і от ураз усе загинуло. Проте за мить він опанував себе й змінив план своїх дій раніше, ніж інші встигли очуматись.

— Джиме, — прошепотів він, — візьми оце й будь напоготові.

І дав мені двоцівкового пістоля.

Водночас Сілвер почав посуватися на північний бік, і коли за кілька кроків зупинився, нас двох відділяла від решти піратів яма. Потім він глянув на мене й кивнув головою, ніби кажучи: «Справи кепські», — з чим я повністю погодився. Погляд Сілвера був дуже приязний, але мене так обурило його постійне зрадництво, що я не втримався й сказав йому пошепки:

— Ви знову перекинулись до іншого табору.

Та він не встиг мені відповісти. Пірати з криком та лайкою пострибали один за одним у яму й стали нишпорити в ній, розкидаючи дошки. Морган знайшов одну золоту монету й затис її в жмені, лаючись на всі заставки. Ця монета в дві гінеї якусь хвильку переходила з рук до рук.

— Дві гінеї! — гаркнув Меррі, простягаючи монету Сілверові. — Так оце твої сімсот тисяч фунтів, га? Ти, здається, мастак укладати вигідні угоди? Тепер ти бачиш, чого вони варті, дурноголова твоя довбешка?!

— Длубайтесь ще, хлоп'ята, — холодно й насмішкувато проказав Сілвер. — Може, й справді виколупаєте зо два-три земляних каштани.

— Два-три каштани! — звереснув Меррі. — Браття, ви це чули? Кажу ж вам: він усе знав загодя! Гляньте на його пику, там усе це написано.

— Ех, Меррі, — мовив Сілвер. — Знов ти пнешся в капітани? Ну, й заповзятий ти, я бачу!

Та цього разу пірати всі як один обстали за Меррі. Вони почали вилазити з ями, люто зиркаючи на нас. Випало, однак, так, що, нам на щастя, усі вони опинилися на протилежному боці.

Отак і стояли ми, двоє по один бік, п'ятеро — по другий, розділені ямою, і ніхто не зважувався завдати першого удару. Сілвер не рухався, спокійний, як ніколи, і тільки пильно стежив за піратами, спираючись на милицю. Він справді був сміливцем.

Кадр з кінофільму «Острів Скарбів» (режисер В. Воробйов, 1982 р.)

Нарешті Меррі надумався допомогти справі промовою і звернувся до своїх:

— Браття, дивіться, адже їх тільки двоє: один — старий каліка, що одурив нас, завівши сюди, а другий — щеня, якому я ладен своїми руками вирвати серце. Тож нам, браття...

Він підвищив голос і підніс руку, готуючись до нападу. Але саме цієї миті — трах! трах! трах! — три мушкетні постріли гримнули з хащі. Меррі полетів сторчголов до ями. Пірат з перев'язаною головою крутнувся мов дзиґа і теж упав крижем у яму, затріпавшись у передсмертних корчах. Решта троє щодуху дременули навтікача.

Не встиг я й змигнути, як Довгий Джон пальнув двома кулями в Меррі, що силкувався підвестись. В останню секунду Меррі ще встиг глянути своєму вбивцеві в очі.

— Нарешті ми поквиталися, Джордже, — сказав Сілвер.

Аж це із заростей мускатного горіха вибігли, прямуючи до нас, лікар, Бен Ган і Грей. Мушкети їхні ще диміли. (...)

Джим був надзвичайно радий зустрічі з друзями. Дотримавшись домовленості, повернувся в команду й Джон Сілвер. А коли всі небезпеки минули, доктор Лівсі пояснив загадку зникнення скарбів: їх знайшов і переховав Бен Ган.

Кілька наступних днів команда капітана Смоллета з ранку до вечора переносила золото Флінта на «Еспаньйолу». Відтак шхуна відплила від острова. На березі залишилося троє розбійників, яких капітан не наважився взяти на борт, побоюючись заколоту. Дорогою додому нічого не сталося, якщо не зважати на те, що кухар утік у першій-ліпшій гавані, прихопивши мішок з монетами. Після повернення до Брістоля друзі чесно поділили скарби, не забувши віддати обіцяну частку Бену Гану. Про Джона Сілвера вони більше ніколи не чули.

Переклад Ю. Корецького

Запитання і завдання до прочитаного уривка

1. Перекажіть сцену розправи Сілвера над Томом. У яких деталях цього епізоду виявилася підступність пірата? Зверніть увагу на опис зовнішності Сілвера й Тома тієї миті, коли вони почули крик матроса Елена. На чому наголошує оповідач у цьому описі?

2. Що відчував Джим, спостерігаючи за розправою Сілвера над чесним матросом? Обґрунтуйте свою відповідь, спираючись на текст.

3. Як Джим познайомився з Беном Ганом? Який вигляд мав остров'янин? Чому Бен Ган опинився на безлюдному острові? Як змінився його погляд на життя внаслідок трирічного перебування там?

4. Як поводився Джим Гокінс у піратському полоні? Які моральні якості юнак виявив у цьому епізоді?

5. Подискутуйте! Чому Сілвер вирішив узяти Джима під свій захист?

6. Як Сілвер і Джим поводилися під час сутички з піратами біля порожньої схованки? Які риси характеру героїв розкрилися в цьому епізоді?

Запитання і завдання до прочитаного твору

1. За поданим зразком складіть план характеристики Джима Гокінса: Пригоди / Риси характеру. Доберіть до кожного пункту плану відповідні цитати з тексту.

2. Які зміни в характері Джима Гокінса відбулися впродовж розвитку подій?

3. Схарактеризуйте стосунки всередині піратської зграї. На чому трималася влада Сілвера над розбійниками?

4. Визначте основні риси характеру Джона Сілвера. Чим відрізняється ватажок піратів від звичайного «лиходія»?

5. Чому, на вашу думку, автор «доручив» вести оповідь Джиму Гокінсу?

6. Подискутуйте! Чи можна вважати Сілвера непересічною особистістю? Доведіть свою думку.

7. Підготуйтеся до читання в ролях розділу «У ворожому таборі».


 


Переглядів: Счетчик посещений Counter.CO.KZ

Пошук
Календар
«  Листопад 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930
Реклама

Copyright Кунцівська ЗОШ I-III ступенів © 2017