Вівторок, 22.08.2017, 03:26
Вітаю Вас Гість | RSS

Кунцівська школа    
ВІРТУАЛЬНИЙ МЕТОДИЧНИЙ КАБІНЕТ

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Волощук, 6. Володимир Короленко (початок)






Літературна розминка
1. Розгляньте репродукції картин. Як ви гадаєте, чим зацікавив художників образ людини, позбавленої зору? Які проблеми життя сліпих відображено на картинах?

В. Перов. Приїзд інститутки до сліпого батька
П. Пікассо. Сніданок сліпого

П. Пікассо. Сніданок сліпого

2. Що увиразнили художники в образах сліпих — обмеженість їхніх можливостей чи прагнення бути повноцінними людьми?


Талановитий письменник з України увійшов в історію російської літератури як заступник знедолених і принижених. Таким він був і у своїй творчості, і в політично-громадській діяльності, за яку заплатив роками життя на засланні.

Володимир Галактіонович Короленко народився 27 липня 1853 р. в Житомирі. Батько письменника, нащадок козацького роду, був суддею. Його поважали як людину чесну й непідкупну. Ці якості Короленко-старший прищеплював і своїм п'ятьом дітям. Мати митця походила з польських поміщиків. Великодушна й самовіддана, вона виховувала синів і дочок передусім добрими, чуйними, порядними.

Дитинство Володимира Галактіоновича минуло в Житомирі, юність — у Рівному. Тоді це були невеликі затишні містечка. Романтика їхніх пишних краєвидів, таємничих підземель і давніх легенд зачаровувала мрійливого хлопчину. Однак саме там він пізнав і справжню гіркоту провінційної дійсності — зашкарублий застій, що аж надто яскраво виказував вади державно-суспільного ладу Російської імперії.

Консультація професора Філологова
Дитячі та юнацькі враження були для Короленка важливим духовним орієнтиром. Живучи в Росії, письменник завжди намагався налагодити побут за батьківськими традиціями. Спогади про Україну відлунювали і в його творах. Так, житомирський період, який тривав тринадцять років, відбився в оповіданнях «Вночі», «Парадокс», «Моє перше знайомство з Діккенсом» та чотиритомній «Історії мого сучасника». А повість «У поганому товаристві» стала яскравою літературною пам'яткою перебування Володимира Галактіоновича в Рівному.

На долю письменника випало чимало поневірянь. Після смерті батька родина Короленків залишилася без засобів до існування, тож продовження навчання в реальному училищі потребувало від Володимира розважливого ставлення до життя й жорстких обмежень. А 1871 р. він вступив до Петербурзького технологічного інституту.

У перші студентські роки напівголодний юнак рятувався від злиднів копійчаними підробітками і зрештою змушений був перевестися до московської Петрівської хліборобської і лісової академії, де отримав стипендію. Однак закінчити цей навчальний заклад Короленку не вдалося. За активну участь у студентських заворушеннях майбутнього письменника було виключено з академії і вислано в провінцію.

Відбувши покарання, Короленко повернувся до Петербурга, де вступив у Гірничий інститут. Влада пильно стежила за студентом, що приєднався до народницького руху, й невдовзі його було заарештовано за підозрою у співпраці «з головними революційними діячами». Майже шість років Володимир Галактіонович провів у тюрмах і на засланні. Останній термін він відбував у Якутії за відмову присягнути на вірність цареві Олександру III.

Утім, життєві випробування лише загартували Короленка. Навіть більше — саме вони викували з нього письменника, перед яким невдовзі шанобливо схилилася Росія.

У 1885 р. Короленку дозволили оселитися в Нижньому Новгороді. Протягом наступних десяти років він опублікував кілька збірок талановитих нарисів і оповідань, у яких виступав проти соціальної несправедливості й обстоював право пригноблених на гідне життя.

Не менш значущою була й громадська діяльність Володимира Галактіоновича. Численні статті, у яких він викривав злочини чиновників, бездушність судової машини й подібні суспільні явища, незмінно привертали увагу широкого загалу. Згодом його публікації набули такої впливовості, що з ними мусив рахуватися навіть царський уряд.

У 1890-х роках письменник відвідав Крим і Поволжя, подорожував Кавказом і Південним Уралом. Випало йому побувати й в Америці. Враження від тієї поїздки втілилися в повісті «Без язика» (1895), де змальовано поневіряння українського селянина, що марно намагається знайти кращу долю на чужині.

Громадській діяльності письменник віддавав майже весь свій час. Друзі говорили, що він міг би написати значно більше художніх творів, якби не витрачав стільки сил на суспільні справи. Короленко не заперечував, але й ніколи не шкодував про свій вибір, адже інтереси громади ставив вище за власну творчість. Так було і за царського правління, і за більшовицького уряду. Короленко рішуче засуджував насильницькі методи нової влади й братовбивчу війну, яка коштувала народові багатьох жертв...

У 1901 р. Короленко повернувся на батьківщину. Він оселився на Полтавщині, де й прожив до кінця своїх днів.

Український мотив
Нині в Україні діють два літературно-меморіальних музеї Короленка. Один з них знаходиться в Житомирі, у будинку, де минули дитячі роки митця. У сімох залах музею можна побачити речі родини Короленків, а також прижиттєві видання творів письменника та його сучасників.

Другий музейний комплекс розташований у Полтаві. До нього входять садиба письменника (пам'ятка історії кінця XIX — початку XX ст.), флігель, де розміщено виставковий зал, та могила письменника і його дружини на території міського парку «Перемога».

Будинок-музей В. Короленка в Житомирі
Будинок-музей В. Короленка в Полтаві

Либонь найкраще особистість, життя і творчість Короленка характеризують його власні слова: «Письменник має бути передусім людиною». За активну громадянську позицію, відданість ідеалам справедливості й людяність сучасники називали митця «совістю Росії».

Перевірте себе

1. Розкажіть про родину Короленків. Які моральні якості прищепили письменнику батьки?

2. Як уплинули на творчість Короленка дитячі та юнацькі враження, пов'язані з Україною?

3. Схарактеризуйте громадську діяльність Короленка. Чому сучасники назвали письменника «совістю Росії»?

Теми проектів

1. «В. Короленко і Україна».

2. «Образи дітей у творах В. Короленка».

3. «В. Короленко. Письменник, який зажив слави "совісті Росїі"».

СЛІПИЙ МУЗИКАНТ
(Уривки)

Розділ перший

У подружжя поміщиків Попельських народилася дитина. Хлопчик, названий Петрусем, видавався цілком здоровим, але мати передчувала горе. Невдовзі медичне обстеження показало, що маля сліпе.

III

Сім'я, у якій народився сліпий хлопчик, була невеликою. Крім названих уже осіб, вона складалася ще з батька й «дядька Максима», як звали його геть усі домашні й навіть сторонні. Батько був схожий на тисячу інших сільських поміщиків південно-західного краю: він був добродушний, навіть, мабуть, добрий, добре наглядав за робітниками й дуже любив будувати та перебудовувати млини. Ця робота забирала майже весь його час, і тому голос його лунав у домі тільки в певні, визначені години дня, що збігалися з обідом, сніданком та іншими такими подіями. У таких випадках він завжди вимовляв незмінну фразу: «Чи здорова ти, моя голубко?» — після чого сідав до столу і вже майже нічого не говорив, хіба коли-не-коли розповідав щось про дубові вали та шестерні. Ясна річ, що його мирне й нехитре існування мало позначалося на душевному складі його сина. Зате дядько Максим був зовсім іншою людиною. Років за десять до описуваних подій дядько Максим був відомий як найнебезпечніший забіяка не тільки в околицях його маєтку, а навіть у Києві «на Контрактах»17. Усі дивувались, як у такій поважній з усякого погляду сім'ї, якою була сім'я пані Попельської, народженої Яценко, міг удатися такий жахливий братик. Ніхто не знав, як слід з ним поводитись і чим йому догодити. На чемність панів він відповідав грубіянством, а мужикам дарував свавільство й грубощі, на які найсмирніший із «шляхтичів» неодмінно відповідав би ляпасами. Нарешті, на велику радість усіх добромисних людей, дядько Максим за щось дуже розсердився на австрійців і виїхав до Італії: там він приєднався до такого самого забіяки й єретика — Гарібальді18, що, як з жахом переказували пани-поміщики, побратався з чортом і за ніщо має самого папу. (...)

Кадр з кінофільму «Сліпий музикант» (режисер Т. Лукашевич, 1960 p.)

Мабуть, австрійці теж дуже розсердилися на дядька Максима. Час від часу в «Кур'єрку», здавна улюбленій газеті панів-поміщиків, згадувалося в реляціях19 його ім'я серед одчайдушних гарібальдійських сподвижників, поки одного разу з того ж таки «Кур'єрка» пани не довідалися, що Максим упав разом з конем на полі бою. Розлючені австрійці, що вже давно, очевидно, гострили зуби на завзятого волиняка (що ним мало не одним, на думку його земляків, держався ще Гарібальді), порубали його, як капусту. (...)


17 К о н т р а́ к т и — місцева назва колись славетного київського ярмарку.
18 Г а р і б а́ л ь д і, Д ж у з е́ п п е (1807-1882) — італійський революціонер, очільник національно-визвольного руху.
19 Р е л я́ ц і я — донесення, повідомлення про бої.

З'ясувалося, однак, що австрійські шаблі не зуміли вигнати з Максима його впертої душі, і вона зосталась, хоч і в дуже попсованому тілі. Гарібальдійські забіяки винесли свого гідного товариша з бійки, віддали його кудись у шпиталь, і от, за кілька років, Максим несподівано прибув до своєї сестри, де й зостався.

Тепер йому було вже не до дуелей. Праву ногу йому зовсім одрізали, і тому він ходив на милиці, а ліва рука була покалічена й придатна тільки на те, щоб сяк-так спиратися на палицю. Та й взагалі він став серйознішим, угамувався, і тільки час від часу його гострий язик орудував так само влучно, як колись шабля. Він перестав їздити на «Контракти», рідко показувався на людях і більшу частину часу просиджував у своїй бібліотеці, читаючи якісь книжки, про які ніхто нічого не знав, крім припущення, що книжки зовсім безбожні. Він також писав щось, та що писання його ніколи не друкувалися в «Кур'єрку», то ніхто не надавав їм серйозного значення.

На той час, коли в сільському будиночку з'явилася й почала рости нова істота, у коротко остриженому волоссі дядька Максима вже пробивалася срібляста просивина. Плечі від постійного підпирання милицями піднялися, тулуб набрав квадратної форми. Чудний вигляд, похмуро зсунуті брови, стук милиць і клуби тютюнового диму, якими він завжди повивав себе, не випускаючи з рота люльки, — усе це лякало сторонніх, і тільки близькі до інваліда люди знали, що в порубаному тілі б'ється гаряче й добре серце, а у великій квадратній голові, укритій щетиною густого волосся, працює невгамовна думка.

Та навіть і близькі люди не знали, над яким питанням працювала ця думка в той час. Вони бачили тільки, що дядько Максим, повитий синім димом, просиджує часом цілі години нерухомо, із затуманеним поглядом і похмуро зсунутими густими бровами. Тим часом скалічений боєць думав про те, що життя — боротьба і що в ньому немає місця для інвалідів. Йому спадало в голову, що він навіки вибув з лав і тепер даремно завантажує собою фурштат20; йому здавалося, що він — лицар, вибитий із сідла життям і повалений у прах. (...)


20 Ф у р ш т а́ т — військовий обоз.

Спочатку він не звертав уваги на сліпу дитину, але потім химерна подібність долі хлопчика до його власної зацікавила дядька Максима.

— Гм... так, — задумливо сказав він якось, скоса поглядаючи на хлопчика, — цей малий теж інвалід. Коли скласти нас обох докупи, то, може, вийшов би один сякий-такий чоловічок.

Відтоді його погляд став спинятися на дитині дедалі частіше.

Розділ другий

Дійшовши висновку, що дитина матиме нещасливу долю, якщо її належно не підготувати до життя, дядько Максим узявся виховувати хлопчика на свій розсуд. Малий мав жваву, але нервову вдачу. Він швидко навчився розрізняти людей і предмети, світ пізнавав за звуками й на дотик.

Зовні Петрусь майже нічим не відрізнявся від однолітків. Він добре орієнтувався в будинку й на подвір'ї. Незнайомі люди з першого погляду навіть не помічали його вади.

Одного дня хлопчик почув, як слуга Йохим грає на сопілці, й був вражений чарівною й водночас простою мелодією. Відтоді Петрусь щовечора навідувався до Йохима, аби навчитися його мистецтва. Помітивши захоплення малого, мати придбала фортепіано і почала займатися з ним музикою. Селянська дудка Йохима подобалася Петрусеві більше, однак він виявив неабиякі здібності, опановуючи фортепіано.

Вирішивши, що це буде на краще, дядько Максим запропонував Йохимові заспівати Петрусеві українських пісень.

XI

(...) — А це буде «хлопська» пісня? — запитав хлопчик. — Я розумію «по-хлопському».

Максим зітхнув. Він був романтик і колись мріяв про нову Січ.

— Ех, малий! Це не хлопські пісні... Це пісні дужого, вільного народу. Твої діди по матері співали їх на степах по Дніпру, і по Дунаю, і на Чорному морі... Ну, та ти зрозумієш це колись, а тепер, — додав він задумливо, — боюсь я іншого... (...)

XII

Максим з хлопчиком сіли на сіні, а Йохим приліг на свою лавку (ця поза найбільше відповідала його артистичному настроєві) і, подумавши з хвилину, заспівав. Випадково чи чуйним інстинктом він обрав пісню дуже вдало. Він зупинився на історичній картині:

Ой, там на горі та й женці жнуть.

Кожному, хто чув цю прекрасну народну пісню в належному виконанні, напевно запав у пам'ять її старовинний мотив, високий, протяглий, ніби повитий смутком історичного спогаду. У ній немає подій, кривавих січ і подвигів. Це й не прощання козака з милою, не молодецький наскок, не експедиція на чайках21 синім морем та Дунаєм. Це тільки одна миттєва картина, що спливла вмить у згадці українця як неясна мрія, як уривок зі сну про історичне минуле. Серед буденного й сірого теперішнього дня в його уяві постала враз ця картина, невиразна, туманна, повита тим особливим смутком, яким віє від зниклої вже рідної давнини. Зниклої, але ще не без сліду! Про неї говорять іще високі могили, де лежать козацькі кості, де опівночі загоряються вогні, звідки чути ночами важкий стогін. Про неї говорить і народний переказ, і, змовкаючи дедалі більше, народна пісня:

Ой, там на горі та й женці жнуть,
А попід горою, попід зеленою
Козаки йдуть!..
Козаки йдуть!.. (...)


21 Ч а́ й к а — тут: бойовий човен запорозьких козаків.

XIII

Кадр з кінофільму «Сліпий музикант» (режисер Т. Лукашевич, 1960 p.)

Хлопчик слухав з потьмареним і смутним обличчям. Коли співець співав про гору, на якій жнуть женці, уява тієї ж миті переносила Петруся на висоту знайомої йому скелі. Він пізнав її тому, що внизу хлюпотить річка ледве чутними ударами хвилі об камінь. Він уже знає також, що таке женці, він чує брязкання серпів і шурхіт зжатого колосся.

А коли пісня переходила до того, що діється під горою, уява сліпого слухача миттєво зводила його з вершин у долину... (...)

Розділ третій

І

Завдяки режимові, який заведено було за планом Максима, сліпий у всьому, де можливо, полишений був на власні зусилля і це дало якнайкращі наслідки. Удома він не здавався зовсім безпорадним, ходив усюди дуже впевнено, сам прибирав свою кімнату, тримав у певному порядку свої іграшки й речі. Крім того, за змогою, Максим приділяв увагу фізичним вправам: у хлопчика була своя гімнастика, а на шостому році Максим подарував племінникові невелику й смирну конячку. Мати спочатку не могла уявити, щоб її сліпа дитина могла їздити верхи, і називала братову витівку справжнім божевіллям. Онак інвалід застосував увесь свій вплив і через два-три місяці хлопчик весело скакав у сідлі поруч з Йохимом, який командував тільки на поворотах.

Отже, сліпота не перешкодила правильному фізичному розвиткові, і вплив її на моральний склад дитини було по змозі послаблено. Для свого віку хлопчик був високий і стрункий; обличчя його було трохи бліде, риси тонкі й виразні. Чорне волосся відтіняло ще дужче білизну обличчя, а великі темні, малорухливі очі надавали йому своєрідного виразу, що відразу привертав увагу. Легка складка над бровами, звичка трохи подаватися головою вперед і вираз смутку, часом пробігав якимись хмарами по вродливому обличчю, — це все, чим виявилася сліпота в його вигляді. Його рухи в знайомому місці були впевнені, однак було помітно, що природна жвавість пригнічена й виявляється часом досить гострими нервовими поривами.

II

Кадр з кінофільму «Сліпий музикант» (режисер Т. Лукашевич, 1960 p.)

Тепер враження слуху остаточно набули в житті сліпого переважаючого значення, звукові форми стали головними формами його думки, центром розумової роботи. Він запам'ятовував пісні, вслухаючись в їхні чарівні мотиви, знайомився з їхнім змістом, забарвлюючи його смутком, веселістю чи роздумливістю мелодії. Він ще уважніше ловив голоси навколишньої природи і, зливаючи невиразні відчуття зі звичними рідними мотивами, часом умів поєднати їх вільною імпровізацією, у якій важко було відрізнити, де закінчується народний, звичний для вуха, мотив і де починається особиста творчість. Він і сам не міг відокремити у своїх піснях цих двох елементів: так злилися в ньому вони обидва. Він швидко засвоював усе, що передавала йому мати, яка вчила його грати на фортепіано, але любив також і Йохимову дудку. Фортепіано було багатше, звучніше й повніше, але воно стояло в кімнаті, тимчасом як сопілку можна було брати із собою в поле, і її переливи так неподільно зливалися з тихими зітханнями степу, що часом Петрусь сам не міг збагнути, чи то вітер навіває здалеку невиразні думи, чи то він сам добуває їх зі своєї сопілки.

Це захоплення музикою стало центром його розумового зростання; воно заповнювало й урізноманітнювало його існування. Максим користувався цим, щоб знайомити хлопчика з історією його країни, і вся вона пройшла перед уявою сліпого, сплетеною зі звуків. Зацікавлений піснею, він знайомився з її героями, з їхньою долею, з долею своєї батьківщини. Звідси виник інтерес до літератури, і на дев'ятому році Максим почав перші уроки. (...)

Отже, день хлопчика був заповнений, не можна було поскаржитися, що в нього замало вражень. Здавалося, він жив повним життям, наскільки це можливо для дитини. Здавалося також, що він не усвідомлює й своєї сліпоти.

А проте якийсь дивний недитячий смуток все ж таки проступав у його характері. Максим пояснював це браком дитячого товариства й намагався це надолужити. (...)


 


Переглядів: Счетчик посещений Counter.CO.KZ

Пошук
Календар
«  Серпень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031
Реклама

Copyright Кунцівська ЗОШ I-III ступенів © 2017