Середа, 18.10.2017, 00:09
Вітаю Вас Гість | RSS

Кунцівська школа    
ВІРТУАЛЬНИЙ МЕТОДИЧНИЙ КАБІНЕТ

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Каталог файлів

Головна » Файли » Сценарії

Дзеркало душі
[ Викачати з сервера (88.0Kb) ] 30.06.2015, 19:30
Автори:
Л. M. Соколовська,
Т. Д. Василюк


Мета. Ознайомити з історією розвитку театрального мистецтва та розвивати творчі здібності учнівської молоді.
Дзеркало душі

Мета. Ознайомити з історією розвитку театрального мистецтва та розвивати творчі здібності учнівської молоді.

1-а маска (натхненно, з піднесенням). Ах, театр!

2-а маска (сумно, махнувши рукою). Ох, театр...

(Звучить пісня А. Макаревича «Посвящение артистам». Музика поступово стихає. На сцену виходять ведучі та двоє старшокласників із розмальованими обличчями під маску трагедії та комедії.)

1-а маска (весело, розводячи руки). Театр!!!

2-а маска (плаче). Театр...

1-а та 2-а маски (дивлячись один на одного). Театр?

1-а та 2-а маски (урочисто). Театр!!!

1-й ведучий. Якось непомітно, але впевнено і назавжди увійшов у наше життя театр.

2-й ведучий.

Можливо, скаже хтось: у вік Інтернету
Театром не здивуєш нас!
Та пам’ятай: над театральним дійством
Влади не має навіть час!

3-й ведучий.

І тільки-но відкриється завіса,
Як озивається схвильована душа.
Театр для тих, у кого чуйне серце,
Де поєдналися і радість, і журба.

(Звучить пісня «Марионетки» групи «Машина времени»).

4-й ведучий. «Світ — театр, де всі чоловіки й жінки актори. Тут кожному написаний свій вихід, і не одну з них кожен грає роль». Ці слова Шекспіра, як ніщо інше, є надто доречними як для способу нашого життя в цілому, так і для тих, для кого сам театр став життям.

1-й ведучий. Недаремно так склалося, що на підтвердження вічності і неповторності театрального мистецтва, носія духовності й таланту, ми відзначаємо 27 березня Міжнародний день театру. Це не просто професійне свято майстрів сцени, це ще й свято мільйонів глядачів. То ж і ми вирішили привітати всіх вас, адже кожен із присутніх у цій залі хоч трішечки, але актор чи актриса, режисер чи критик, костюмер чи гример.

2-й ведучий.

Спасибі щире Вам, артисти,
За ваші образи й пісні,
В яких палає серце чисте,
Мов цвіт черешні навесні!

Спасибі! Вірні ви народу.
Ви для нас несете
Мистецтва життєдайну воду,
Краси коріння золоте!

3-й ведучий. Театр — це життя, це мудрість народу, яка застигла в майстерній грі акторів. А чи відомо вам, що колискою світового театрального мистецтва є давньогрецький театр, вистави у якому відбувалися просто неба на колоподібному майданчику — о р х е с т р і. Лави для глядачів були на схилах кам’янистого пагорба. Така зала для глядачів називалася т е а т р о н о м.

4-й ведучий. Актори в давньогрецькому театрі виступали в масках, які позначали тип персонажа, душевний стан або характер. Жіночі ролі виконували чоловіки.

1-й ведучий. Витоки ж нашого українського театрального мистецтва сягають давніх народних свят та обрядів.

2-й ведучий. З XV століття поширюється в Україні мистецтво мандрівних акторів-скоморохів. Вони брали участь у весільних обрядах, ярмарках.

(Звучить пісня «Мы — бродячие артисты»),

3-й ведучий. А ще варто згадати в е р т е п — старовинний народний ляльковий театр. Така вистава розігрувалася в гарно оздобленому дерев’яному двоповерховому будиночку. Драматичною основою вертепної вистави була легенда про народження Ісуса Христа.

4-й ведучий. Перша українська професійна театральна трупа була створена в другій половині XIX століття. Цей театральний колектив очолив актор і драматург Марко Кропивницький. Так розпочалася історія українського професійного театру, відомого як «т е а т р  к о р и ф е ї в». До вашої уваги інсценівка за мотивами п’єси Григорія Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці».

Д і й о в і  о с о б и: Прокіп Шкурат, Одарка, Павло Кандзюба.

Прокіп. Спить жінка, не чує, що мужик її мандрує. Спи, жінко, спи! Я тим часом одягнуся та на вольну заберуся, а ти, жінко, спи!

Одарка. А куди-то вже потяг, йолопе? Чи то вп’ять на вольну? Вернися лишень сюди!

Прокіп. От чортова доглядачка! Так і вздріла! Чого там вертатися? Ніколи!

Одарка. Яке там ніколи припало? Вернися, бузовіру! Вернись, кажу тобі, вернись! Чи хоч, щоб за патли вп’ять притягла?

Вернись, вернись, вернись!

Прокіп. Тадже і вернувсь! Ну, чого там так пильно припало?

Одарка. А кажи, куди було помандрував?

Прокіп. Та де тобі помандрував? Тільки хотів було йти до шевця, щоб чобіт залатав.

Одарка. Яке тепер латання? Неділенька свята; забув єси, католиче? Чи з глузду спився? Ще добрі люди з церков не повиходили, а ти вже і на вольну швандяв? Знаю я тебе! Оце було б так, як позавчора: п’ятінка свята, люди ні рісочки у рот не беруть, а він на вольній, та так впився, що не зміг і додому дійти. Ввалився у провалля оттам, на Холодній горі, та й спав цілу ніч. Ще то навдивовижу, як тебе москалі не обідрали? Чи то ж не стид та й не сором? Гай-гай! Побила мене лиха година та нещаслива! Занапастила я свою головоньку з таким п’яницею! Тільки б йому по вольним і шлятись!..

Прокіп. Оттак пак! А чому вольну зробили далеко? Постановили б її ось тут, на нашій вулиці, так би я випив та й додому потрапив би, а то біда! Ідеш, ідеш, поки до тієї вольної дійдеш!

Одарка. Бач, п’яниці море по коліно! Він знай своє товче! Я тобі кажу, нащо ти п’єш? Чи мало ти худоби пропив? Був хазяїн як хазяїн; були волики, була й коровка. Була й одежа, неначе у якого міщанина; усе позбував, усе попропивав, звівся нінащо. Одним одна свитина, а пояса і шапки катма!

Прокіп. Брешеш-бо, не усе попропивав: шапка і тепер цілісінька у тебе у скрині, а пояс застановив.

Одарка. А бодай тебе заставляла трясця та болячка! Нащо ти заставляв?

Прокіп. Оттак пак! Чи я ж винен, коли шинкар, набор не дає?

Одарка. Та нащо ти п’єш?

Прокіп. Але, нащо! Шинкар дуже до мене добрий, хоч опівночі прийду, то й відчиня; та таки і горілка не розведена. Вже пак до кабат— чиків не піду. Та нащо і горілку вигадали, коли її не пити? Якби її не було на світі, то я б і не пив. Тогді б послухав тебе.

Одарка. Ох, моя головонько бідна! Що мені з п’яницею робити? Усе одно товче: усе пить та пить. А за що вже і пити? Коли б не своїми бубликами торговала, то досі усі б з голоду попухли! Який мене гаспид поніс за сього п’яницю? Була козир-дівка: чи на вулиці, чи у танцях, чи в дружках, чи у колядці, — усім була голова; на жарти, на скоки, — усім була приводниця! А й казала покійній матері: «Не віддавай мене, мамо, за мужика, за хлібороба; я собі дівка не проста: мій дідусь та був на Іванівці попом; та його мати — що вона против мене? Вона сластьоним торговала, а я собі бублейниця, та ще й перва по базару. Старша сестра за школяром, може, й за мене лучиться панич з правленія. Так-таки іди та іди! От же і пішла; от і живу! Люди у щасті та у багатстві і не чують, як живуть; а я занапастила себе. Де мої молодії літа? Де моя дівичая-краса? Усе заїв оцей п’яниця, шибеник, харцизяка, воло... А куди-то, куди? — Тривай лишень! Ось так же, коли честю не слухав. Сиди, сиди собі там, мандрований цуцику! Та й гляди: ось тільки хоч ногою вийдеш, то не побоюся гріха, битиму, кажу тобі, що битиму. Коли б мені знати, як то у панів бува? Адже розказовала клюшниця оттого пана, що у великих хоромах з зеленим верхом живе, так, каже, пані так над паном вередує, що і крий боже! І чого б то не забажала — чи мочених кисличок, чи німецьких медяничків, чи якої хустки або одежі, то усе і є; хоч опівночі забажа чого, то усе їй і поставля, і без її волі з хати не іде. Через що-небудь же вона так їм овладела? Вже ж не приходиться жінці мужика бити; хіба у панів така мода? А дуже б добре було, якби ми по-панськи вередовали над мужиками.

(Ті ж і Кандзюба).

Кандзюба. Дай боже день добрий! З неділею будьте здорові.

Одарка. Спасибі, будьте і ви здорові. Як ся маєте?

Кандзюба. Та до якого часу ще б то і не теє.

Одарка. А ваші захарківці, чи усі живі?

Кандзюба. Та вже нашим захарківцям така прийшла біда, що й сказати не можна.

Одарка. А що там за біда?

Кандзюба. Там таких салдатів найшло, що й сказати не можна! Таки що вулиця, то й салдат на кватері. Видимо-невидимо! Аж тридцятеро їх, кажуть, прийшло. Така біда! А старий ваш дома?

Одарка. Та через силу дома. Оце тільки спинила мандровати.

Кандзюба. А куди ж то?

Одарка. Та ви знаєте його натуру? Йому ні празника, ні неділеньки; усе б йому швандять по шинкам.

Кандзюба. Ось, знаєте, що я вам посовітую: така була в мене перша жінка, п’яниця непросипенна. От же я її і повіз до знахура; він і дав їй якоїсь води та й побожився, що вже, каже, не буде більше пити. Що ж? Мабуть би, і перестала, та не до горілки їй було; пробі кричала, що у животі пече, та до вечора і вмерла. Ось повезіте лишень і ви по знахурам, то й вам таке щастя буде.

Одарка. Та я ж возила і де то вже не була! Була і у Тишках, була і у Деркачах, об правій середі аж у Водолагу їздила; так що ж? Усі ув один голос кажуть: «Починено та й починено». Та, спасибі, вже ув Островерхівці ворожка, так та заочі відгадала; каже, що любощів давано, та, не вміючи, переборщили. А хто ж то й дав, так навдивовижу! Каже, дала йому чорнява молодиця, а в неї хата з немазаним верхом. От як у воко уліпила! Чи знаєте Грициху, старого Пискавки невістку? Вона, вона йому починила! Адже ж сама чорнява, та й верх на хаті немазаний. Я ще її, падлюку, буду позивати, щоб не відбивала мужика. Ну, одже ж то ворожка і дала мені зілля та й каже: «Звари та й дай йому якраз на молодику, у глуху північ, як перші півні заспівають», а я, собі на лихо, чи проспала, чи так на мене наслано, що первих півнів не почула та дала, як другі заспівали. Що ж: як випив, як зскоче, як дерне з хати, та на вулицю; а там як чкурне, так аж ляпотить, та й поченчиковав аж на Косолапівку. Пив, пив, три дня там пив, усе з себе попропивав. Вже сама знайшла та насилу додому доволокла. Та від того часу ще гірш п’є. Та вже хіба крадькома вирветься, а то, як того цуцика, на верьовці держу.

Кандзюба. Де ж він тепер?

Одарка. Оттам заперла, нехай висидиться.

Прокіп. Била жінка мужика, за чуприну взявши...

Кандзюба. Бач, де обізвався! Здоров, приятелю; а ходи-ке сюди!

Прокіп. Рада б душа в рай, так гріхи не пускають... Як жінка скаже.

Кандзюба. Випустіть-бо його, будьте ласкаві. Маю до вас діло.

Одарка. Ану вже іди сюди, іди!

Прокіп. Кажіть, а що таке?

Кандзюба. А що? Дочка в вас є?

Прокіп і Одарка. Є, є!

Кандзюба. Така, що треба годовати?

Одарка. Хоч сьогодня віддавати.

Кандзюба. Сина маю.

Прокіп і Одарка. Знаю.

Кандзюба. Так віддайте!

Одарка. Потурайте! Чи він нам рівня?

Прокіп. От і треба добувати. Та на вольну швидш чухрати. А де твоя гривня?

Одарка. Відв’яжися, врагова дитина! Усяк зна, що в вашого сина та клепки нема!

Кандзюба. Що б то як?

Одарка. Та так: прибитий на цвіту.

Кандзюба. Тю-тю! Та ще фіть-фіть! Ви діло тут кажіть: чи віддасте? Чи нехай ще підросте? Мене ви не держіть. А чому ж і не віддати? В нього всього є.

Прокіп. Як же можна і віддати, коли горілки він не п’є?

Одарка. Як же можна і віддати? Дурний! Його всяк б’є.

Кандзюба. Гай-гай! Товкуєте не знать об чім! Горшка окропу не стоїть. Та хоч би і зовсім дурний був, так не узяв його кат, буде багатий після моєї смерті; аж розумній жінці за ним і добре буде. Слава тобі господи! Є воликів пар, може, двадцятеро; ходимо у Крим за сіллю і за рибою на Дін і усякую хуру беремо, чи у Кирсон, чи у Водесу. Є й коров’ят з п’ятнадцятеро та овечат там чи дві сотні, чи й більш; батраків дома з десяток та при скотині на бразі скільки є. Буде чим орудовати; перепадатиме копійка. А мій же Стецько та не зовсім і дурний: він, собі на лихо, трошки непам’ятливий та нерозсудливий, та до сьома не налічить, та не зна, що руб, а що гривня; а то зовсім парень-друзяка. Та й яка нужда, що нічого не зна: жінка навчить і усьому товк дасть, та й буде панею жити. Коли схоче яке ремество держати, чи коцарювати, чи по-вашому бублейничати...

Прокіп. Або й шинкарювати; і то діло дуже добре!

Кандзюба. Та що захоче, то вже не піде до людей позичати. Нуте, чого тут думати? Так чи не так, так я піду до других; бачите, вже нерано.

Одарка. А що, Прокопе, як думаєш?

Прокіп. Ти, думай, а я вже за тобою.

(Співають).

Кандзюба. Так будьмо ж ми сватами!

Одарка. Сьому ми раді сами.

Кандзюба. Пришлю, пришлю людей, свати мої любезні! Стецька свого пришлю.

Прокіп. Пришліть, пришліть людей, ой сватушка любезний! Горілки накуплю.

Одарка. Пришліть, пришліть людей, ой сватушка любезний! Я хустку почеплю.

Е! Тривайте лишень: ще треба дівки спитати, як-то вона ще скаже?

Кандзюба. Хіба вона часом і не туди?

Одарка. Та таки трошки вередливенька. То скаже: не варіте з салом, а з яловичиною; то м’яса не схоче, а сала забажа; то тараня солона, та що-небудь і вигадує; така вже собі ніжна! То щоб із женихами не стала вередовати.

Кандзюба. Та вона ж не панянка! Нехай ВЖ6 ті вередують, поки довередуються до свого. Та нічого гріха таїти, тепер і усюди така мода: наші мужички — так усе б то за міщан; а міщанка вже і об купцеві не дуже дума, а щоб вискочити за палатського або за скубента; то і гляди: дівують, сердешні, до того, що можна буде їми на Донці греблю загатити. А з своєю як хочете, а я людей пришлю. Не наробіть тільки бешкету.

Одарка. Та не бійтесь, не бійтесь, присилайте-таки старостів; вже ж вона не без розуму, вміє розсудити.

Кандзюба. Спасибі ж за ласку. Ждіть від нас людей по закону, увечері; а я Стецька пришлю, нехай з дівкою... Я щось її не знаю; а як її зовуть?

Одарка. Та Уляна ж і досі.

Прокіп. Та ще й Прокопівна.

Кандзюба. Так нехай мій Стецько з Уляною, як там треба, поговорють; а ви її навчіть, щоб часом не брикалась. Прощайте до якого часу.

(Співають).

Кандзюба. Пришлю, пришлю людей, свати мої любезні! Стецька свого пришлю.

Прокіп. Пришліть, пришліть людей, мій сватушка любезний! Горілки накуплю.

Одарка. Пришліть, пришліть людей, мій сватушка любезний! Я хустку почеплю.

(Кандзюба виходить).

1-й ведучий. Театр — мистецтво унікальне, поєднує драматургію, творчість актора, режисера, музику, живопис, танець, співи.

2-й ведучий. Українська пісня, танець, слово — це живий скарб, що йде від серця до серця, чарує душу, дарує їй радість і натхнення.

3-й ведучий. Вклонімося нашій берегині — Пісні. Вклонімося Мистецтву, яке тримає нас на світі. Адже це гордість і слава, це сучасне і майбутнє нашого народу.

(Звучить українська народна пісня).

4-й ведучий.

Послухай: музика навкруг,
Вона невидима в природі,
Та для незлічених мелодій
Народжує найкращий звук,

Їй служить вітер, сплеск ріки,
І гуркіт грому, голос зливи,
В зеленій тиші хор щасливий —
Весну оспівують пташки.

I дятла дріб, і поїздів
Гучні гудки на повороті;
Дощ вибиває солоспів
Все на одній веселій ноті.

І ватри тріск! А снігу скрип!
Металу голос і каміння,
І дзвін сокири, й пилки крик,
І польових дротів гудіння!

Тому й вражає дивина:
Ввижаються в концертнім залі
Осяяні промінням далі,
І грає водами весна.

Ось вітер зашумів в гаях,
І у танок ялинки встали —
І все це арфи наспівали,
Гобой, і скрипка, і рояль.

3-й ведучий.

Вистава йде...
То радісно, то сумно...
Так затишно стає в душі моїй,
Це диригент-актор на мудрій скрипці
Найтонші почуття пробудить в ній.

1-й ведучий.

Заплаче та душа осіннім сумом
Чи засміється радістю весни,
Нехай театр завжди буде з нами,
Як дихання, як мудрість — на віки!

2-й ведучий.

Нехай лунає грім овацій,
Потоком хлинуть почуття,
Знайдіть себе у творчій праці,
Засяйте над буденністю життя,
Талант віддайте творчій праці.
Боріться, люди, з сірістю життя!

3-й ведучий. Ось і підійшла до завершення наша зустріч. З вами були... (назвати ведучих, студентів-акторів, які виходять на сцену під звуки пісні К. Георгіаді «Театр»).

4-й ведучий. Дякуємо за увагу! До нових зустрічей!


Цікаве з історії театру

***

Найдавніше зображення театральної вистави знайдено на фресці Софійського собору у Києві, на якій зображено скоморохів епохи Київської Русі. Вистава, судячи з фрески, починалася прологом: один скоморох, відкриваючи завісу, звертається до глядачів. У центрі — танці у супроводі двох музикантів із струнними інструментами.

***

Найдавніший опис драматичної вистави на території України лишив нам польсько-український поет XVII ст. Бартоломей Зиморович у своїй «Історії міста Львова», написаній латинською мовою.

***

Найстарішою з датованих пам’яток української шкільної драматургії є п’єса невідомого автоpa «Алексей, человек божий», розіграна в 1673 році на честь Олексія Михайловича «в знаменіє вернаго подданства через шляхетную молодь студентськую в Колегіуму Києво-Могілеанскому на публічном діалоге». Надрукована в 1674 році в Києво-Печерській лаврі.

***

Перший український стаціонарний театр організував у 1906 році М.К. Садовський. Перші вистави він показав у Полтаві, а з 1907 року працював у Києві.

***

Руїни театрів античного типу у Херсонесі та Ольвії залишились до наших часів. Це були театри під відкритим небом, у центрі знаходився круглий майданчик для акторів і хору, а місця глядачів йшли уступами вгору.


Категорія: Сценарії | Додав: Nicolaj | Теги: театр, сценарій
Переглядів: 306 | Завантажень: 6 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Пошук
Реклама

Copyright Кунцівська ЗОШ I-III ступенів © 2017