Неділя, 19.11.2017, 21:29
Вітаю Вас Гість | RSS

Кунцівська школа    
ВІРТУАЛЬНИЙ МЕТОДИЧНИЙ КАБІНЕТ

Статистика

Онлайн всього: 4
Гостей: 4
Користувачів: 0

Каталог файлів

Головна » Файли » Уроки » історія і право

Діячі української історії
[ Викачати з сервера (159.5Kb) ] 20.06.2017, 13:25

Відомості про окремих діячів української історії

Підготував: Я. Бахматюк

1. Аскольд і Дір — київські князі другої половини IX століття. За деякими даними — нащадки Кия, за іншими — дружинники Рюрика.

Зміцнюючи й розширюючи свою державу, Аскольд і Дір вели боротьбу проти племен уличів і деревлян, проти печенігів і дунайських болгар.

Протягом 860-874 р. першими з руських князів здійснили чотири успішні походи на Візантію, змусивши її укласти вигідний для Київської держави договір. Під стінами Константинополя в 860 році прийняли разом з дружиною хрещення, протягом наступних років з допомогою візантійського духовенства охрестили частину населення своєї держави, утворили в Києві єпархію. Ці походи на Візантію вперше вивели Русь на авансцену європейської політики, а хрещення ввело її в коло цивілізованих європейських держав.

За Аскольда й Діра в Києві започатковано літописання.

Убиті 882 року в Києві князем Олегом. (Примітка: деякі історики вважають, що Аскольд і Дір правили не разом, а в різний час — спочатку Дір, а після нього Аскольд.)

2. Олег Віщий — київський князь у 882-912 рр. Походив з норманів.

З 879 року правив у Новгороді, де, за літописними даними, після смерті Рюрика був вихователем і регентом його малолітнього сина Ігоря.

У 882 році на чолі великої дружини здійснив похід на південь, оволодів Смоленськом і Києвом, де вбив князів Аскольда і Діра.

Об'єднання під владою Олега Північної та Південної Русі поклало початок єдиній східнослов'янській державі — Київській Русі. Протягом кількох наступних років Олег розширив кордони цієї держави, підкоривши племена деревлян, сіверян і радимичів.

Успішно воював проти хозар, здійснив у 907 і 911 рр. походи на Константинополь. Візантійський імператор змушений був заплатити Олегові велику данину й укласти з Руссю вигідний для неї торговельний договір.

Помер у 912 році при загадкових обставинах (легенда твердить, що від укусу змії, яка сховалася серед кісток улюбленого Олегового коня).

3. Ігор — київський князь у 912-945 рр.

Продовжував політику свого попередника Олега, спрямовану на зміцнення Київської держави.

Заново підкорив племена деревлян і уличів, які відокремилися від Києва на початку його правління. У 915 і 920 рр. відбив напади на Русь печенігів і уклав з ними мирну угоду.

У 941 році здійснив невдалий похід на Константинополь під час якого руський флот був знищений так званим грецьким вогнем. Через три роки Ігор знову повів величезне військо на столицю Візантії, але імператор, не ризикуючи вступати в бій, уклав з Руссю новий договір, хоч і не такий вигідний для неї, як договір Олега. У 913 і 943 рр. Ігор здійснив два походи на Кавказ, які дозволили руським купцям вести торгівлю зі Сходом.

Убитий у 945 році деревлянами, які повстали через намагання Ігоря повторно зібрати з них данину.

4. Ольга Свята — київська княгиня у 945-957 (964) рр., дружина князя Ігоря і мати Святослава, від імені якого управляла державою під час його неповноліття.

Жорстоко придушила повстання деревлян і повернула їх під владу Києва. Щоб не допустити нових бунтів, провела на Русі першу податкову реформу, точно встановивши час, місце і розміри збирання данини.

Підтримувала мирні політичні й торговельні відносини з Візантією, здійснила подорож до Константинополя, де сама прийняла християнство і вела переговори про хрещення Русі. Отримавши в цьому питанні від Візантії відмову, Ольга зав'язала відносини з німецьким імператором Отоном І і обмінялася з ним посольством. Лише сильна язичницька опозиція, очолювана її сином Святославом та варязькою дружиною, не дозволили Ользі довести до кінця справу хрещення Русі.

Померла в 969 році, канонізована православною церквою.

5. Святослав Ігорович (Хоробрий) — князь київський у 945-972 рр. (реально правив з 957 або 964 року), визначний полководець. Син князя Ігоря й Ольги, яка управляла за нього державою в часи його неповноліття і під час його далеких походів.

Самостійна воєнна діяльність Святослава розпочалась у 964 році, коли він підкорив слов'янське плем'я в'ятичів, що проживало в басейні Оки. Звідси Святослав вирушив на Волгу, де завдав поразки волзьким булгарам і розгромив Хозарський каганат та Північний Кавказ. Закріпив владу Русі на Таманському й Керченському півостровах (Тмутораканське князівство). Цей похід мав суперечливі наслідки: з одного боку, він зруйнував перешкоди для руської торгівлі на Сході, а з іншого — падіння хозарської держави відкрило шлях для руху степових орд зі сходу на Русь.

Повернувшись до Києва 966 року, Святослав уже у наступному 967 році приймає пропозицію візантійського імператора Никифора Фоки розпочати війну проти Болгарії. Лише за два місяці бойових дій війська Святослава оволоділи цією країною, здобули 80 фортець. Тепер візантійський уряд, наляканий успіхами Святослава, почав розробляти плани усунення його з Балкан.

Візантійці підкупили печенігів і спрямували їх на Київ, що змусило Святослава на деякий час повернутись на Русь. У цей час померла його мати, княгиня Ольга, і Святослав, вирушаючи знову в Болгарію, призначив своїх синів правителями в найважливіших землях держави: Ярополка — у Києві, Олега — у Древлянській землі, Володимира — у Новгороді.

Після повернення до Болгарії Святослав разом з болгарами та уграми розпочав війну проти Візантії. Руське військо дійшло до Адріанополя, але поступилося в бою переважаючим силам візантійців. Оточений у придунайському місті Доростолі Святослав кілька місяців чинив героїчний опір величезній візантійській армії, але врешті мусив укласти мирний договір, за яким відмовився від придунайських земель.

Повертаючись навесні 972 року із цього походу, Святослав біля Дніпрових порогів потрапив у засідку, влаштовану підмовленими Візантією печенігами, і загинув у нерівному бою. Печенізький хан Куря наказав виготовити з його черепа бенкетну чашу з написом: «Чуже шукаючи, своє загубив».

Історики високо оцінили військові таланти, особисту хоробрість і невибагливість князя. Літописець Нестор так описує Святослава: «...був хоробрий і легкий. Ходячи, як гепард, багато воєн він чинив. Возів же з собою він не возив, ні котла не брав, ні м'яса не варив, але потонку нарізавши конину або звірину, або воловину і, на вуглі спікши, це він їв. Навіть шатра він не мав, а пітник слав і сідло клав у головах. Такими ж і всі інші воїни його були». А візантійський історик Лев Диякон залишив нам характерний опис зовнішності князя, дуже схожої з виглядом пізніших запорожців. Цей вигляд і спосіб життя Святослава дали підставу М. Грушевському назвати Святослава «козаком на престолі». Залишив князь Святослав слід і в українській літературі — його фрази «Іду на вас!» та «Мертві сорому не мають» стали крилатими, а про його життя і подвиги писали багато відомих письменників.

6. Володимир Святославович Великий (Святий; Ясне Сонечко) — київський князь у 980-1015 рр. один із найвизначніших державних діячів Київської держави.

Син Святослава Ігоровича, поставлений ним князювати в Новгороді. Після боротьби зі старшим братом Ярополком в 980 році захопив Київ і став князем усієї Русі.

Придушив повстання в'ятичів та радимичів, завершив об'єднання всіх східнослов'янських земель довкола Русі, приєднавши у 981 році Перемишль та Червенські міста (тобто нинішню Західну Україну).

Зміцнив кордони держави, успішно воюючи з печенігами, ятвягами та волзькими болгарами. Для захисту південних кордонів від нападів кочових орд спорудив уздовж них укріплені лінії з десятками фортець і ровами та валами, що простяглися між ними. Саме оборона Русі від кочівників здобула Володимирові популярність у народі, який прозвав його Ясним Сонечком.

Намагаючись зміцнити єдність величезної держави, Володимир провів реформу адміністративного управління, усунувши від влади місцевих племінних князів і замінивши їх своїми синами. З того часу Руссю стала правити виключно династія Рюриковичів.

Також з метою зміцнення внутрішньої єдності Русі Володимир провів релігійну реформу, яка мала два етапи — на першому князь намагався зміцнити язичництво, запровадивши єдиний для всієї держави пантеон богів, на другому він відмовився від язичницької релігії і хрестив Русь у 988 році. Хрещення було прийняте з Візантії, яка була тоді найбільш економічно й культурно розвиненою державою і яку з Руссю пов'язували тісні економічні відносини.

Впровадження християнства, запозичення досягнень візантійської культури, сприяло розвиткові культури Русі, поширенню писемності, створенню перших шкіл, мурованих церков тощо. Піднесення культури відобразилося і в зовнішньому вигляді Києва, який розширив свою територію і прикрасився мурованими Десятинною церквою, новим князівським палацом та іншими спорудами. Впровадження християнства підняло і міжнародний престиж Русі, яка прилучилася до кола християнських держав Європи.

Дбаючи про міжнародний престиж своєї держави, Володимир вимагав від Візантії не тільки хрещення, а й укладення шлюбу між ним і візантійською принцесою. Щоб домогтися цього, йому довелося воювати з Візантією, але після здобуття руськими військами Корсуня — стратегічно важливого візантійського міста і фортеці в Криму, імператор мусив поступитися і Володимир одружився з принцесою Анною, засвідчивши свою рівність з імператором і зрослий міжнародний престиж своєї держави.

Крім Візантії, Володимир розвивав відносини з Чехією, Угорщиною, Польщею, країнами Скандинавії.

Діяльність Володимира сприяла розвиткові та внутрішній консолідації Русі, піднесенню її міжнародного престижу. За його правління Київська держава досягла вершини своєї могутності, за що історики й прозвали Володимира Великим. А церква, пам'ятаючи заслуги Володимира у впровадженні на Русі християнства, канонізувала його, назвавши святим і рівноапостольним.

Помер Володимир у 1015 р. Берестові під Києвом.

7. Ярослав Мудрий — київський князь у 1019-1054 рр., видатний державний діяч і полководець. Син Володимира Святославича і його першої дружини — полоцької княжни Рогніди.

За життя батька управляв Ростовом, згодом — Новгородом. У 1014 році відмовився сплачувати данину Києву, і тільки смерть Володимира Святославича запобігла війні між ними.

Протягом 1015-1019 рр. вів запеклу боротьбу за київський престол зі своїм братом Святополком Окаянним і, перемігши його, став великим князем київським.

Ярослав Мудрий воював і з братом Мстиславом Володимировичем, який княжив у Тмуторокані. У Лиственській битві 1024 р. Ярослав зазнав поразки, унаслідок якої був змушений передати Мстиславу Чернігівську та інші землі на схід від Дніпра (ці землі перейшли під владу Ярослава Мудрого лише 1036 року, після смерті Мстислава).

Період князювання Ярослава позначився новим піднесенням Київської держави. Він зумів повернути всі українські етнічні землі на заході, які в 1018 році захопив польський князь Болеслав І Хоробрий. Уклав союз із польським королем Казимиром І Обновителем, видавши за нього свою сестру Добронігу й одруживши свого старшого сина Ізяслава із сестрою Казимира.

У 1031 році Ярослав Мудрий на відвойованих у Польщі українських землях заснував над р. Сян місто Ярослав, яке стало форпостом Київської держави на заході. Ярослав також здійснив кілька походів у Прибалтику проти племен естів і ятвягів, заснував над Чудським озером м. Юр'єв (тепер Тарту).

Здійснював енергійні заходи для зміцнення південних кордонів держави — для захисту їх від нападу кочівників споруджена нова оборонна лінія вздовж річок Сули, Стугни, Росі, Трубежа.

У 1036 році руські війська вщент розгромили печенігів біля Києва, після чого їхні напади на Русь припинилися. На честь цієї перемоги у 1037 році було закладено Софійський собор. Узагалі за Ярослава Київ сильно розбудувався, у кілька разів збільшив свою площу і прикрасився, крім Софійського собору, іншими чудовими спорудами, наприклад Золотими воротами.

1043 року Ярослав організував останній похід руських військ на Візантію. За князювання Ярослава Мудрого значно розширилися і зміцніли міжнародні зв'язки Київської держави. Русь підтримувала тісні відносини з Візантією, Німеччиною, Угорщиною, Францією та скандинавськими країнами.

Міжнародне становище держави Ярослав Мудрий закріпив родинними зв'язками з багатьма європейськими правителями — сам Ярослав був одружений з донькою шведського короля Олафа — Інгігердою, згодом його дочка Ярославна вийшла заміж за норвезького короля Геральда Суворого, друга дочка — Анна Ярославна — за французького короля Генріха II, третя дочка — Анастасія — була дружиною угорського короля Андрія І. Ці широкі династичні зв'язки Ярослава Мудрого дали історикам підставу прозвати його «тестем Європи».

Ярослав Мудрий також приділяв велику увагу організації внутрішнього життя країни. За його правління укладено збірку законів, т. зв. «Правду Ярослава», що становить найдавнішу частину «Руської правди». Князювання Ярослава стало і часом остаточного утвердження християнства у Київській державі. У 1039 році засновано Київську митрополію, яка підпорядковувалась Константинопольському патріарху. 1051 року Ярослав, щоб звільнитися з-під опіки Візантії у церковних справах, уперше домігся обрання митрополитом русича — київського церковного діяча і письменника Іларіона.

За Ярослава Мудрого на Русі засновано перші монастирі — Св. Юрія, Св. Ірини та Києво-Печерський монастир, які стали великими церковними й культурно-освітніми центрами. Як високоосвічена людина, князь дбав про розвиток освіти в державі. За його розпорядженням створено школу і бібліотеку при Софійському соборі; зібрано перекладачів, які переклали давньоруською мовою багато грецьких книг.

Літописець так описує заслуги Ярослава в поширенні освіти й культури на Русі: «Отець бо його Володимир землю зорав і розм'якшив, себто хрещенням просвітив, а сей великий князь Ярослав, син Володимирів, засіяв книжними словами серця віруючих людей, а ми пожинаєм, учення приймаючи книжнеє».

За правління Ярослава Мудрого Київська держава зберегла свою могутність і міжнародний авторитет.

Помер князь у Вишгороді. Похований у Софійському соборі в Києві.

8. Володимир Мономах — київський князь у 1113-1125 рр., видатний державний діяч, воєначальник і письменник. Син київського князя Всеволода Ярославича і дочки візантійського імператора Константина Мономаха (звідси й походить його прізвисько).

Довгий час був князем у прикордонних Чернігівському і Переяславському князівствах, вів виснажливу боротьбу з половцями, чиї набіги в цей час стали особливо спустошливими.

Виступав за припинення князівських усобиць і згуртування всіх сил для відсічі половцям, з цією метою організував Любецький та інші князівські з'їзди.

У 1103, 1107, 1111 рр. очолив спільні походи князів проти половців, завдав їм кілька важких поразок, після яких вони надовго припинили напади на руські землі. Боротьба з половцями створила Мономахові величезний авторитет у народі, і після смерті київського князя Святополка він був запрошений у Київ на великокняжий стіл.

Придушивши в столиці народне повстання, зумовлене здирствами лихварів, Мономах видав доповнення до «Руської правди» — так званий «Статут Володимира Всеволодовича», яким скасовувалося холопство за борги й обмежувалися відсотки на позики. У наступні роки Володимир Мономах зумів припинити князівські усобиці й востаннє об'єднати більшість земель Русі під владою Києва.

Будучи високоосвіченою людиною, власноруч написав свій політичний заповіт — «Повчання дітям», у якому ще раз засудив усобиці і закликав князів до єдності заради блага держави.

Помер у Києві в 1125 році, похований у Софійському соборі.

9. Ярослав Осмомисл — князь галицький у 1153-1187 рр. Син Володимира Володаровича. Названий у «Слові о полку Ігоревім» Осмомислом, тобто мудрим, розумним (той, хто має «вісім мислів»).

На початку свого правління змушений був обороняти Галицьке князівство від нападів київського князя Ізяслава Мстиславича і претендента на галицький стіл, свого двоюрідного брата Івана Ростиславича Берладника. Однак у цілому Ярослав Осмомисл намагався проводити мирну політику, завдяки чому Галичина пережила економічний і культурний розквіт.

Великою проблемою князя була опозиція галицького боярства, що було найбагатше та найвпливовіше на Русі й намагалося керувати державою. Як привід до втручання в князівські справи боярство використало конфлікт між Ярославом і його дружиною Ольгою, донькою суздальського князя Юрія Долгорукого. У цей шлюб Ярослав вступив з політичних міркувань, за наказом батька. Між подружжям не було згоди, і Осмомисл завів коханку — Настаську Чагрівну. Через деякий час бояри підняли заколот і змусили Ярослава повернутися до законної дружини, а нещасну Настаську живцем спалили в нього на очах. Могутній князь нічого не зміг вдіяти проти бунтівливого боярства.

Ярослав Осмомисл значно розширив територію Галицького князівства, приєднавши землі між Карпатами, Дністром і пониззям Дунаю. Брав участь у боротьбі за Київ. Спільно з іншими князями вів боротьбу проти половців. Уклав союзницькі договори з Угорщиною і Польщею, підтримував дружні стосунки з Візантією та імператором Священної Римської імперії Фрідріхом І Барбароссою. Союзницькі відносини з Угорщиною Ярослав зміцнив шлюбом своєї дочки з угорським королем Стефаном III.

За правління Ярослава Осмомисла в Галицькому князівстві збудовано й укріплено багато міст, у 1153-57 рр. у Галичі споруджено Успенський собор — другий за розміром після Софії Київської на Русі.

У «Слові о полку Ігоревім» згадується про могутність Галицького князівства за Ярослава Осмомисла, який «підпер гори Угорські своїми залізними полками» і «зачинив ворота Дунаєві».

Донька Ярослава Єфросинія вийшла заміж за новгород-сіверського князя Ігоря Святославича і під іменем Ярославни стала героїнею «Слова о полку Ігорем». Її образ у «Слові» — це найкращий жіночий образ у давньоруській літературі.

Помер Ярослав у 1187 році в Галичі, похований в Успенському соборі. Кам'яна домовина князя, знайдена у 1937 році при розкопках собору, зберігається в Івано-Франківському краєзнавчому музеї.

10. Роман Мстиславич (Великий) — галицько-волинський князь у 1199-1205 рр., видатний український державний діяч і полководець. Син великого князя київського Мстислава Ізяславича та польської княжни Агнеси.

У 1168-69 рр. правив у Новгородському князівстві. Після смерті Мстислава Ізяславича його волинські землі були поділені між його синами, і Роман Мстиславич одержав частину їх з містом Володимиром-Волинським. Невдовзі, завдяки своїм особистим якостям, Романові Мстиславичу вдалося добитися впливу в усіх волинських землях.

Після смерті Ярослава Осмомисла він передав Володимир-Волинське князівство своєму братові Всеволоду, а сам включився в боротьбу за галицький князівський престол. У 1188 році Роману Мстиславичу вдалося оволодіти Галичем, але невдовзі був змушений під натиском військ угорського короля Бели III залишити галицькі землі. Хоч і з великими труднощами, але зумів повернути собі Володимир-Волинське князівство.

Через деякий час об'єднав усю Волинь під своєю владою, прилучив до неї ряд земель, відібраних у київського князівства.

У 1199 році, після смерті останнього з роду Ростиславичів Володимира Ярославича, Романові Мстиславичу вдалося встановити свою владу і в Галичі та об'єднати волинські й галицькі землі в єдину Галицько-Волинську державу.

Намагаючись зміцнити князівську владу, повів гостру боротьбу з всесильним галицьким боярством (літописець у зв'язку з цим наводить улюблений вислів Романа: «не подушивши бджіл, меду не їстимеш»). Вигнав з галицьких земель боярський рід Кормильчичів, що очолював опозицію. У своїй діяльності спирався на волинське боярство та городян, яким покровительствував.

У 1202 році Роман Мстиславич здійснив похід на Київське князівство й оволодів Києвом, який аж до смерті Романа перебував під його контролем.

Спробував зупинити процес розпаду Київської держави на дрібні удільні князівства, ініціювавши проведення реформ так званого «доброго порядку», які мали полягати в обранні великого київського князя шістьма найвпливовішими удільними князями і спільній їхній боротьбі проти половців та князів, які порушують мир у державі. Через опір інших князів ці пропозиції Романа Мстиславича не були реалізовані, однак об'єднання під його владою Галичини, Волині й Києва перетворило його на найвпливовішого князя Русі. І лише передчасна смерть не дозволила Романові Мстиславичу реалізувати свої далекосяжні плани.

Роман Мстиславич прославився і як полководець. Він приборкав напади литовського племені ятвягів на північні землі своєї держави, завдав кількох нищівних поразок половцям. Згадки про ці походи є у візантійських та західноєвропейських хроніках, а наш літописець описує дії Романа так: «Кинувся був на поганих, мов лев, був сердитий, як рись, і нищив їх, неначе крокодил, і переходив землю їх, мов орел, був хоробрий, неначе тур».

Роман Мстиславич вів активну зовнішню політику Підтримував контакти з Тевтонським орденом з ним рахувалися правителі Візантії, Угорщини та інших держав. Римський папа Інокентій III запропонував йому королівську корону за умови прийняття ним католицтва, але отримав відмову.

Був Роман Мстиславич і активним учасником князівських міжусобиць у Польщі. Під час однієї з них у 1205 році він і загинув неподалік від польського міста Завихоста. Похований у Володимирі-Волинському (за ін. даними — у Галичі).

Оцінюючи діяльність князя, польський хроніст XIII ст. писав «За короткий час він так піднявся, що правив над усіма землями і князями Русі», а давньоруський літописець назвав засновника Галицько-Волинської держави «самодержцем всієї Русі», «царем в Руській землі», «великим князем».

11. Данило Романович Галицький (бл. 1201-1264) — волинський та галицький князь, королі з 1253 року, видатний державний діяч і полководець. Син засновника Галицько-Волинської держави князя Романа Мстиславича.

Після смерті батька у 1205 році був проголошений князем у Галичині, але невдовзі вигнаний боярами, він ще сорок років мусив вести боротьбу за повернення батькової спадщини і відновлення Галицько-Волинської держави.

Першим тривким успіхом Данила стало оволодіння містами Перемишлем і Тихомлем. До 1234 року він зосередив у своїх руках усі Волинські землі.

Як волинський князь спільно з іншими руськими князями взяв участь у першій битві з монголами на Калці у 1223 році, під час якої був поранений.

Вів тривалу боротьбу за Галицьке князівство, яке остаточно здобув лише у 1238 році. 1239 року поширив свою владу на Київ, де залишив воєводою тисяцького Дмитра, який очолив оборону міста від орд хана Батия у грудні 1240 року.

Приділяв значну увагу зміцненню західних кордонів Галицько-Волинської держави. У 1238 році роз громив німецьких рицарів, які захопили м. Дорогичин. У 1243-44 рр. здійснив походи на Польщу, під час яких підкорив Люблінську землю. Відстояв свої володіння і від зазіхань Угорщини — у 1245 році військо Данила завдало вирішальної поразки під Ярославом об'єднаній угорсько-польській армії та загонам бунтівних галицьких бояр.

У наступні роки Данило Галицький продовжував активну дипломатичну діяльність: встановив мирні відносини з Польщею; уклав договір про дружбу з Угорщиною, який був закріплений шлюбом його сина Льва Даниловича з угорською принцесою Констанцією; брав участь у боротьбі за австрійські володіння, які хотів закріпити за своїм сином Романом. У 1254-55 рр. підкорив литовське плем'я ятвягів і припинив їх набіги на землі Волині. Тоді ж було укладено договір з Тевтонським орденом.

Однак найбільшою небезпекою для держави Данила Галицького були монголо-татари, які після спустошення Батиєм Галицько-Волинського князівства прагнули встановити тут своє панування. Наприкінці 1245 року Данило здійснив поїздку до столиці Золотої Орди — міста Сарай, де зустрівся з ханом Батиєм і завдяки своїм дипломатичним здібностям добився підтвердження своїх прав на князювання в Галичині та Волині.

Після повернення готувався до подальшої боротьби з татарами. Для цього прагнув створити широку коаліцію володарів європейських держав: Апостольського престолу, Тевтонського ордену, Угорщини, Польщі, Литви. Щоб швидше одержати від країн Західної Європи необхідну допомогу проти ординців, Данило погодився на укладення церковної унії з римським престолом, прийняв від папи Іннокентія IV королівську корону. Коронація відбулася в 1253 році в м. Дорогичині, але сподівання на допомогу не справдилися, і згодом зв'язки з Римом були розірвані. У 1254-1255 рр. Данило самостійно розпочав війну проти татар. Він розгромив військо татарського темника Куремси, унаслідок чого були приєднані до Галицько-Волинської держави землі по р. Случ, Тетерів та Південний Буг. Але в 1259 році татарський воєначальник Бурундай привів у Галичину величезне військо і змусив Данила Галицького визнати зверхність Золотої Орди та зруйнувати укріплення більшості міст.

Невдача в боротьбі з татарами стала особистою трагедією Данила Галицького, крахом надій на визволення його держави від жорстокого ворога.

Данило Галицький провів ґрунтовні реформи у Галицько-Волинській державі: створив нове важкоозброєне піше військо, реорганізував державний апарат, приборкав бунтівне галицьке боярство і зміцнив князівську владу. Завдяки цим перетворенням Галицько-Волинська держава зміцніла і змогла проіснувати ще тривалий час, продовжуючи традиції української державності.

Особливої уваги Данило Галицький надавав і розбудові міст, розвитку в них ремесла і торгівлі. Заснував Холм (бл. 1237 р.), Львів (1256 р.) та ін. Переніс столицю держави зі зруйнованого татарами Галича до Холма, де і був похований 1264 року.

12. Дрогобич (Котермак) Юрій (1450-1494 рр.) — український учений XV століття, доктор філософії і медицини. Народився в м. Дрогобичі. Навчався в Краківському університеті, де йому 1470 року було присвоєно ступінь бакалавра, а 1473 — магістра. Викладав медицину, філософію та астрономію в Болонському університеті. У 1481-82 рр. був ректором цього навчального закладу, одного з найкращих у тодішній Європі. 1483 року в Римі вийшла книга Дрогобича «Прогностична оцінка поточного 1483 року...» — перший друкований твір українського автора. З 1487 року — професор Краківського університету. Вважають, що тут його лекції з астрономії відвідував студент Миколай Коперник — майбутній творець геліоцентричної моделі Всесвіту.

13. Роксолана (справжнє прізвище та ім'я — Настя Лісовська) (роки життя 1505-1561 рр.) — дружина турецького султана Сулеймана II Пишного, що правив у 1520-66 рр.

Народилася в Рогатині (тепер Івано-Франківська область). У 1520 році під час нападу татарської орди на Рогатин була захоплена в полон і продана в султанський гарем.

За свідченням сучасників, відзначалася красою, розумом і музичним талантом.

Ставши дружиною Сулеймана II, Роксолана відігравала таку значну роль у політичному житті Османської імперії, яку ніколи, ні до, ні після, не відігравала жодна жінка. Син Роксолани Селім II був султаном у 1566-1574 рр. З ім'ям Роксолани пов'язане спорудження в Стамбулі та його околицях кількох історичних пам'яток.

Образ Роксолани відтворений у літературі (історична повість «Роксолана, или Анастазия Лисовская» невідомого автора, 1880; романи М. Лазорського «Степова квітка», 1965; П. Загребельного «Роксолана», 1979; драма Г. Якимовича, 1868; повісті О. Назарука, 1930, С. Плачинди та Ю. Колісниченка в книзі «Неопалима купина», 1968), музиці (опера Д. Січинського «Роксолана», 1908-1909 рр.), образотворчому мистецтві (портрет Роксолани невідомого художника кінця XVI ст., що зберігається в Львівському історичному державному музеї).

14. Вишневецький Дмитро (р. н. невідомий — 1563) — український князь, перший із достовірно відомих козацьких гетьманів (близько 1552-1563).

Походив зі старовинного волинського княжого роду, що вів початок від великого литовського князя Гедиміна і володів значними земельними маєтками на Волині.

Замолоду покинув батьківський дім у пошуках лицарської слави і все життя присвятив боротьбі з турецько-татарською агресією. Призначений у 1550 році старостою Черкаського і Канівського повітів Вишневецький вів постійну прикордонну війну з татарами, залучаючи на свій бік і козацькі загони.

Оцінивши бойові якості козаків, він вирішив об'єднати їх розрізнені на той час ватаги довкола єдиного організаційного центру і поставити на сторожі степових кордонів. З цією метою близько 1552 року (за іншими даними 1554-55 чи 1556 рр.) Вишневецький збудував на острові Мала Хортиця замок, який став прототипом Запорозької Січі.

У жовтні 1556 року він на чолі козаків здобув турецьку фортецю Іслам-Кермен і вивіз звідти всі гармати на Хортицю. Того ж року Вишневецький успішно відбив наступ великої татарської орди на чолі з ханом Девлет-Гіреєм І на Хортицю, але в наступному році, витримавши тривалу облогу, усе ж змушений був залишити замок під натиском переважаючих сил ворога.

Наступні кілька років Вишневецький пробув на російській службі, намагаючись організувати союз держав (Польща, Литва, Московія), у якому брали б участь і запорожці, для спільної боротьби проти Туреччини та Кримського ханства. За дорученням російського царя Івана Грозного він здійснив успішні походи на Перекоп та Азов, визволив з неволі кілька тисяч бранців.

Лівонська війна, у яку вступили як вороги Росія і Литва, поховала плани Вишневецького на створення антитурецької коаліції, і він повертається в Україну.

У 1563 році князь втрутився в боротьбу за молдавський престол. Під час походу в Молдавію 4-тисячний козацький загін на чолі з Вишневецьким зазнав поразки у бою під Сучавою від військ іншого претендента на молдавський престол Стефана IX Томші. Вишневецький потрапив у полон і був виданий турецькому урядові.

У Стамбулі його після жорстоких катувань стратили, повісивши за ребро на залізному гаку. Навіть у такому стані Вишневецький жив ще три дні, насміхався з турків і їхньої віри і вони врешті застрелили його з лука.

Український народ склав про подвиг Дмитра Вишневецького баладу, у якій вивів його під іменем козака Байди.

15. Острозький Костянтин (1526-1608 рр.) — видатний український політичний і культурний діяч, князь.

Володів найбільшими на той час в Україні земельними маєтностями, обіймав високі державні посади, був претендентом на польський стіл після смерті Сигізмунда II Августа (1572 р.) і на московський трон після смерті царя Федора Івановича (1598 р.).

Один із найвпливовіших людей свого часу, «некоронований король» України К. Острозький, однак, увійшов в історію як послідовний захисник політичних і культурних прав України, меценат національної культури.

У 1569 році він був одним із лідерів опозиції, що не підтримувала укладення Люблінської унії, виступав за те, щоб Україна увійшла на рівних правах з Польщею і Литвою до нового федеративного державного об'єднання — Речі Посполитої. Пізніше підтримував зв'язки з братствами та козаччиною, хоча брав участь у боротьбі з повстанням К. Косинського і не підтримав повстання С. Наливайка.

Одним із головних своїх завдань К. Острозький вважав покращання стану справ в українській церкві — тодішньому оплоті національної культури і засобі національної самоідентифікації. Не заперечуючи в принципі проти об'єднання католицької і православної церков, виступав за те, щоб справа унії розглядалася на церковному соборі, а не вирішувалася тільки вищим духовенством. Під час Берестейського церковного собору очолив опозицію і виступив проти укладення І Берестейської унії 1596 року.

Розуміючи, що одна з головних причин відпливу молодих українців з православ'я до католицизму і подальшого їх ополячення полягає в низькому рівні православної освіти, К. Острозький заснував школи в Турові, Володимирі-Волинському, а також Академію і друкарню у своїй резиденції в Острозі. У1578 р. за його ініціативою в Острозі був створений гурт визначних діячів української культури, членами якого були Г. Смотрицький, Клірик Острозький, 3. Тустанівський, Д. Наливайко та ін.

У 1581 на кошти К. Острозького був виданий перший друкований текст Біблії староукраїнською (тобто доступною широким верствам населення) мовою — так звана Острозька Біблія. Широке поширення Біблії теж стало важливим моментом у зміцненні позицій Української православної церкви.

Помер у Острозі в 1608 році.

16. Федоров Іван (р. н. невідомий — 1583) видатний друкар і книговидавець, людина, що започаткувала книгодрукування в Україні.

З 1561 року, імовірно, працював у найстарішій московській, так званій анонімній, друкарні. Разом із П. Мстиславцем керував державною друкарнею. Тут вийшли перші в Москві точно датовані книги: «Апостол» (1564) і два видання «Часовника» У 1569-70 рр. видав дві книги в друкарні руського магната Г. Хоткевича.

Останні роки працював у 1572-75 і 1583 рр. у Львові, у 1577-82 рр. в Острозі. За матеріальної підтримки львівських ремісників видав перші в Україні друковані книги: «Апостол» і «Буквар» (1574) — найстаріший у Східній Європі друкований підручник.

На запрошення К. Острозького переїхав до Острога, де під його керівництвом надруковано грецько-слов'янський буквар, «Книгу Нового Заповіту», віршовану «Хронологію» А. Римші і найголовнішу працю його життя — знамениту Острозьку Біблію(1581).

Брав участь у редагуванні та оформленні книг, писав післямови, був талановитим графіком і новатором у галузі поліграфічної техніки. Після смерті Федорова його друкарське обладнання перейшло до Львівської братської друкарні.

Поховано Федорова в Онуфріївському монастирі. На могилі зберігся напис, що він «друкування занедбане відновив», який дає підстави історикам оспорювати першість Івана Федорова в друкарській справі в Україні.

17. Могила Петро — визначний український церковний і культурний діяч XVII століття, фундатор православної церкви, Київський митрополит (з 1632, за іншими даними — з 1633 року) за Симеона Могили — господаря Волощини. Освіту здобув у Львівській братській школі та Замойській академії, в Паризькому університеті. Служив у королівському війську, брав участь у битвах.

Під впливом митрополита Іова прийняв чернецтво і вже через два роки став архімандритом Києво-Печерської лаври, а з 1632 року — митрополитом Київським. Діяльність П. Могили на цьому посту склала цілу так звану «могилову добу» в історії Української православної церкви і зводилася до того, що:

  • П. Могила домігся від короля легалізації православної церкви та повернення їй втраченого майна і земель.

  • Спираючись на створений ним гурток учених і культурних діячів, так званий Могилянський атенеум, здійснив реформу української церкви, основними положеннями якої були:

    • перетворення української православної церкви на справді національну церкву Українського народу. Для цього в богослужіння замість незрозумілої простим людям церковнослов'янської мови запроваджувалась українська; до церковних обрядів і свят, які були уніфіковані, впроваджувались українські народні звичаї та традиції. Ці ідеї Петра Могили були закріплені в написаному і виданому ним «Требнику» — збірці описів різних молебнів з включенням до них українських традицій. Великим вкладом Петра Могили в православну теологію було й створення «Православного ісповідання віри» — першого православного катехизису, який був прийнятий собором православних церков у Києві в 1640 році та остаточно затверджений усіма східними патріархами в 1643 році;

    • підвищення освіти православного українського духовенства, для чого Петро Могила, ще будучи настоятелем Києво-Печерської лаври, заснував Лаврську школу, яка в 1632 році була об'єднана з Київською братською школою і дістала назву Києво-Могилянської колегії (з 1701 р. — Києво-Могилянська академія);

    • посилення дисципліни і моральності серед духовенства, для чого було створено спеціальний церковний суд — консисторію, введено єпархіальні собори — регулярні з'їзди всіх священиків кожної з єпархій, запроваджено постійний нагляд за дисципліною духовенства і дотриманням ним порядку проведення богослужінь;

    • для посилення морального впливу на паству запроваджувалися церковні проповіді, які священики зобов'язані були виголошувати по неділях та церковних святах;

    • зменшення втручання світських осіб у справи церкви, зокрема заборона власникам маєтків на власний розсуд призначати священиків у храмах, розташованих на території їхніх володінь.

Проведення цієї реформи, ідеї якої значною мірою були запозичені з практики реформації і контрреформації, підвищило авторитет Української православної церкви як серед самих українців, так і у світі. Після реформ Петра Могили УПЦ стала кращою серед тодішніх православних церков світу.

Петро Могила проявив себе і як меценат. Його стараннями були реставровані духовні святині українського народу — Софійський собор, Михайлівську церкву Видубицького монастиря, церкву Спаса на Берестові, будівлі Печерської лаври, проведено розкопки зруйнованої монголами Десятинної церкви.

Петро Могила сприяв також діяльності письменників та художників, друкарській справі. Був автором низки богословських творів, найвизначнішим із яких є вже згадуваний «Требник Петра Могили» (1646), численних полемічних праць і проповідей.

Мріяв Петро Могила і про відновлення єдності української церкви шляхом об'єднання православної і греко-католицької церков у рамках єдиного Київського патріархату, але протидія Ватикану, королівської влади та інших зовнішніх чинників не дозволила реалізувати цю ідею.

Помер Петро Могила в Києві, похований у Києво-Печерській лаврі. У 1996 році був канонізований православною церквою.

18. Сагайдачний (Конашевич) Петро (близько 1570-1622 рр.) — гетьман українського реєстрового козацтва, видатний полководець, відомий політичний та культурно-просвітницький діяч. Походив з української православної шляхти з околиць міста Самбора на Підкарпатті, імовірно, з с. Кульчиці (нині Львівська обл.). Освіту здобув у Острозькій академії. Деякий час був приватним учителем у київського міського сумі Яна Аксака. З 1601 року перебував на Запорозькій Січі. Брав участь у походах на Молдову та Лівонію. У1606 році вперше обраний гетьманом українського козацтва.

Завдяки діяльності Сагайдачного козацьке військо перетворилося на регулярне військове формування. Прославився як організатор воєнних походів запорозьких козаків проти турків і татар. Під його керівництвом здобуто міста Варну, Очаків, Перекоп, Синоп, Трапезунд, Кафу (1616).

Перемоги Сагайдачного сприяли піднесенню міжнародного значення українського козацтва. У 1618 році його запросили до «Ліги християнської міліції» — союзу європейських держав, метою якого була боротьба з Османською імперією. Того ж 1618 року Сагайдачний на чолі 10-тисячного козацького війська брав участь у поході польського королевича Владислава на Москву. Козаки на чолі з Сагайдачним здобули ряд російських міст, облягали Москву.

Сагайдачний відомий і як культурно-просвітницький діяч. За його сприяння в Києві утворився культурний осередок, до якого належали І. Борецький, Є. Плетенецький, К. Сакович, М. Смотрицький та ін.

Завдяки активній підтримці Сагайдачного в 1620 році єрусалимський патріарх Феофан висвятив Іова Борецького на митрополита Київського (згодом єпископами стали М. Смотрицький та І. Копинський), чим відновлено православну ієрархію в Речі Посполитій і відвернено загрозу ліквідації Православної церкви. У зверненнях до польського уряду гетьман постійно домагався офіційного визнання Православної церкви та надання їй прав і привілеїв.

У 1620 році, дбаючи про розвиток національно-освітнього руху в Україні, Сагайдачний разом з усім військом Запорозьким записався до Київського богоявленського братства, чим захистив його від переслідувань польської влади. Також підтримував братство матеріально, допомагав Київській братській школі.

Він став першим із українських гетьманів, які прагнули поєднати військову могутність українського козацтва з діяльністю інших станів українського суспільства (духовенства, української шляхти та міщан) для досягнення автономії України в складі Речі Посполитої. А поставивши козацьку шаблю на службу нації,

Сагайдачний, за словами М. Грушевського, «відкрив тим нову добу в історії українського життя». Сагайдачний належав до поміркованої частини козацької старшини, яка, реально оцінюючи тогочасні військові можливості війська Запорозького, намагалася відстояти національні інтереси українського народу переговорами та компромісами з польським урядом.

У 1617 і 1619 рр. він укладав з польським урядом угоди, умови яких спричинили невдоволення частини козацтва і призвели до короткочасного обрання в 1620 році гетьманом Якова Бородавки.

Після початку Хотинської війни 1620-21 рр. і звернення короля Сигізмунда III та уряду Речі Посполитої про допомогу у війні з турками, Сагайдачний особисто поїхав до Варшави, де подав королю вимогу про надання прав і привілеїв православному населенню України та козацькому війську, виконання яких означало б надання Україні статусу автономії в складі Речі Посполитої.

1621 року Сагайдачний очолював 40-тисячну українську армію, яка, приєднавшись до польських військ, відіграла вирішальну роль у розгромі турків у битві під Хотином і тим самим зупинила експансію Османської імперії в Європу.

У 1622 році Сагайдачний, поранений під час Хотинської битви отруйною стрілою, помер. Перед смертю він майже всі свої кошти пожертвував на відновлення Богоявленського монастиря та утримання Київської, Львівської та Луцької братських шкіл.

Похований у Києво-Братському монастирі. На похороні гетьмана 20 учнів братської школи виголосили складений ректором школи К. Саковичем панегірик «Вірші на жалосний погреб Петра Конашевича-Сагайдачного».

На думку деяких дослідників, Сагайдачний був автором полемічного трактату «Розмова про унію».

19. Кривоніс (Перєбийніс) Максим — (р. н. невідомий — листопад 1648) — визначний український полководець, герой Національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького, черкаський полковник.

Найімовірніше, народився в селі Вільшаній на Черкащині. У1630 — 40-х рр. перебував на Запоріжжі, де прославився в козацьких походах проти турків і татар. Є відомості, що деякий час перебував на службі у французькій армії.

Наприкінці 1647 року підтримав повстання на Запорозькій Січі й незабаром став одним із найближчих сподвижників Б. Хмельницького. На початку Національно-визвольної війни очолив Черкаський полк.

Як воєначальник відзначився в усіх вирішальних битвах 1648 року — наприклад, очолював козацькі загони, послані Богданом Хмельницьким для організації засідок на шляху польського війська, у боях під Жовтими Водами і Корсунем.

Та особливо Кривоніс прославився як організатор національно-визвольного руху проти польських загарбників по всій Україні. Так, улітку 1648 року він за наказом Богдана Хмельницького здійснив рейд на Поділля і Брацлавщину, результатом якого було широке народне повстання в цих регіонах і визволення значної частини Правобережної України. Під час цього походу Кривоніс розгромив у кількох боях відбірні надвірні хоругви польських магнатів Я. Вишневецького і В. Заславського, здобув кілька сильно укріплених фортець.

У середині вересня 1648 року Кривоніс був тяжко поранений, але, ще не одужавши від поранення, взяв участь у поході української армії в Галичину. Козацькі загони під проводом Кривоноса в жовтні 1648 року здобули штурмом Високий Замок і змусили капітулювати Львів.

Помер у середині листопада 1648 р. від чуми, яка спалахнула в українській армії під час облоги Замостя.

У народній пам'яті Кривоніс залишився як безкомпромісний борець зі шляхтою, ватажок повсталого селянства, справжній народний герой і месник за його кривди. Про Максима Кривоноса складено багато народних пісень.

20. Богун Іван (р. н. невідомий — 1664) — видатний український полководець і державний діяч, полковник кальницький і паволоцький. Походив з української шляхти.

Учасник визвольних повстань 1637-38 рр. Брав участь у всіх битвах Національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького.

Як воєначальник вирізнявся величезною особистою відвагою, вигадливістю на різні військові хитрощі, умінням вести боротьбу за найскрутніших обставин.

Особливо відзначився героїчною обороною Вінниці в 1651 році Умані в 1655 році, а також у Берестецькій битві 1651 року. Під час цієї битви, залишившись наказним гетьманом замість полоненого татарами Хмельницького, зумів організувати оборону козацького табору, а пізніше вивести українську армію з оточення.

Непохитно стояв на позиціях української державності, був противником промосковської та пропольської орієнтації українських гетьманів. У січні 1654 року Богун відмовився присягти на вірність московському цареві. Пізніше висловлював претензії Юрію Хмельницькому за укладення невигідних для України Переяславських статей 1659 року.

У 1662 році був ув'язнений поляками у фортеці Мальборк (Марієнбург) у Східній Пруссії. На початку 1663 року король Ян II Казимир звільнив Богуна і доручив йому командування правобережними козацькими полками. У 1663-64 рр. брав участь у поході Яна II Казимира і гетьмана Павла Тетері на Лівобережну Україну. Після невдачі походу був звинувачений у зраді і розстріляний поляками в лютому 1664 року біля міста Новгорода-Сіверського.

21. Височан Семен (р. н. невідомий — 1666) — керівник національно-визвольного повстання 1648 року в західноукраїнських землях, пізніше — полковник лисянський.

Походив з української шляхти. Народився в селі Вікторові поблизу Галича, володів маєтком у Боднарові поблизу Калуша.

Восени 1648 року очолив масовий народний рух проти польського гніту в Галичині, який розпочався під час походу української армії під проводом Б. Хмельницького на Львів. У районі Отинії (тепер Коломийського р-ну) Височан організував 15-тисячне повстанське військо, яке поділялося на полки і сотні, було озброєне артилерією. Повстанці, очолювані Височаном здобули найбільшу польську фортецю на Прикарпатті — Пнів (тепер село Надвірнянського р-ну).

У грудні 1648 року повстанські полки під командуванням Височана вели важкі бої з польськими військами за переправи через Дністер, проте під тиском переважаючих сил противника змушені були відступити в Правобережну Україну.

У 1651 році воював на Брацлавщині у війську Івана Богуна, брав участь в обороні Вінниці від польських військ. У 1659 році отримав звання козацького полковника.

У 1664-65 рр. був одним із керівників повстання проти польського панування на Правобережній Україні, відзначився під час оборони Лисянки (тепер Черкаська обл.).

На початку 1666 року Височан потрапив у московський полон, був вивезений до Москви, де і помер.

Історики іноді називають Семена Височана «Хмельницьким Галицької землі».

22. Виговський Іван (р.н. невідомий — 1664) — видатний український державний, політичний і військовий діяч, гетьман України у 1657-59 рр.

Походив з української шляхти Овруцького повіту на Київщині. Учився в Києво-Могилянській колегії, знав кілька мов. Служив юристом у міському суді в Луцьку, згодом — намісник луцького старости. Брав участь у діяльності Луцького братства.

На початку Національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького служив у польському війську. Під час Жовтоводської битви 1648 року потрапив у татарський полон. Викуплений Хмельницьким і призначений генеральним писарем.

Виявивши блискучі дипломатичні здібності, Виговський виконував найважливіші доручення гетьмана і став одним із найближчих дорадників Богдана Хмельницького. Вів переговори з Польщею, Московщиною, Швецією, Кримським ханством та іншими державами.

Після смерті Богдана Хмельницького, на Корсунській раді 1657 року, обраний гетьманом України. Продовжував політику Б. Хмельницького, спрямовану на досягнення повної державної незалежності України. У зовнішній політиці мав на меті підтримувати дружні відносини з усіма сусідніми країнами, не надаючи переваги жодній зі сторін.

У жовтні 1657 року уклав українсько-шведський договір, умови якого були вироблені ще за участю Богдана Хмельницького. У той же час відновив союз із Кримським ханством, що був розірваний з моменту укладення Березневих статей 1654 року, та розпочав переговори з Польщею.

Активна зовнішня політика Виговського, спрямована на зміцнення міжнародного авторитету України, викликала занепокоєння московського уряду. Намагаючись посилити свій вплив в Україні, царський уряд почав активно формувати з допомогою своїх агентів антигетьманську опозицію.

Внутрішня політика Виговського, зорієнтована на посилення ролі козацької старшини в українському суспільстві, постійне підбурювання селян і запорожців царськими агентами спричинили повстання проти гетьмана частини козаків і селян, яке очолив полтавський полковник Мартин Пушкар і запорозький кошовий отаман Яків Барабаш. У травні — червні 1658 року гетьманські війська за наказом Виговського ліквідували цей заколот. Але політична ситуація в Україні залишалася складною.

Постійна загроза агресії з боку Московщини і підтримка нею антигетьманської опозиції змусили Виговського до союзу з Річчю Посполитою.

У вересні 1658 року після довгих переговорів між Україною і Польщею було укладено Гадяцьку унію. Дізнавшись про укладення цього договору, Московщина вдалася до відкритої агресії проти України. Навесні 1659 року 150-тисячна російська армія розпочала окупацію Лівобережної України, руйнуючи і грабуючи все на своєму шляху. У червні 1659 року, зібравши всі можливі військові сили, Виговський вирушив назустріч загарбникам. У липні 1659 року у Конотопській битві українська армія під проводом гетьмана Виговського вщент розгромила московські війська. Проте Виговський не зміг скористатися результатами блискучої перемоги під Конотопом.

Проти політики гетьмана виступила старшинська опозиція, яку створили промосковськи настроєні полковники І. Безпалий, Т. Цюцюра, В. Золотаренко. Скориставшись новим виступом проти гетьмана, московські війська захопили Лівобережну Україну. У цих умовах Виговський у жовтні 1659 року зрікся булави і виїхав у Польщу. Через деякий час він був призначений сенатором і київським воєводою. З 1662 року брав активну участь у діяльності Львівського братства.

На початку 1664 року поляки звинуватили Виговського у зраді й без суду розстріляли. Похований, на думку багатьох дослідників, у Скиті Манявському.

23. Богдан Хмельницький (1595-1657 рр.) — визначний український політичний і державний діяч, полководець, гетьман України (1648-57). Засновник Української козацької держави.

Народився в родині українського шляхтича М. Хмельницького на хуторі Суботів, неподалік від Чигирина. Навчався у Львівському єзуїтському колегіумі, знав кілька мов.

Вступив до козацького реєстрового війська, брав участь у невдалому для польського війська бою під Цецорою (1620 р.), де загинув його батько, а сам він на два роки потрапив у турецький полон. Після викупу з неволі продовжував службу в козацькому війську, брав участь у походах проти татар і турків, у війні з Росією, у повстаннях проти Польщі 1630, 1637 і 1638 рр.

Був генеральним писарем козацького війська, але після прийняття «Ординації війська Запорозького», що скасовувала цю посаду, став сотником реєстрового Чигиринського полку. Обіймаючи цю скромну посаду, Хмельницький продовжував користуватися високим авторитетом серед козаків і в польських урядових колах, брав участь у різних дипломатичних місіях.

У 1644-1645 рр. він успішно провів переговори з французьким урядом стосовно вступу частини запорожців на французьку військову службу, а в 1646-1647 рр. веде таємні переговори з польським королем про організацію заборонених сеймом морських походів проти турків і відновлення привілеїв козацького війська. У цей же час Хмельницького починають переслідувати представники місцевої польської адміністрації — староста чигиринський О. Конєцпольський та підстароста Д. Чаплинський, який відібрав у Хмельницького родинний хутір Суботів.

Хмельницький починає підготовку повстання проти Польщі, проводить ряд таємних нарад з представниками козацької старшини. О. Конєцпольський, довідавшись від донощика про плани Хмельницького, заарештував його, але з допомогою друзів Богдан утікає з ув'язнення і в грудні 1647 року вирушає на Запоріжжя. Зібравши довкола себе кілька тисяч незадоволених польським пануванням козаків, Хмельницький у січні 1648 року здобуває Запорозьку Січ, де його проголошують гетьманом.

Уклавши союз із кримським ханом Іслам-Гіреєм III і отримавши від нього військову допомогу, Хмельницький навесні 1648 року вирушає в Україну. Розгромивши польські війська в битвах під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями, Хмельницький до кінця осені 1648 року звільнив Україну від шляхетського панування, а в грудні того ж року урочисто, як визволитель, в'їхав до Києва. Паралельно гетьман займався створенням на визволених землях козацької адміністрації, організацією з маси повсталих селян боєздатного війська, дипломатичними переговорами з довколишніми державами. Саме в цей час почали проглядатися перші контури майбутньої Української козацької держави.

У 1649 році бойові дії відновились. Армія Богдана Хмельницького обложила сильну фортецю Збараж, де засів зі своїм військом лютий кат українського народу, князь Я. Вишневецький. Королівська армія, що йшла Вишневецькому на допомогу, була розбита і оточена під Зборовом. І лише зрада кримського хана, який змусив Хмельницького вступити в переговори з королем Яном-Казимиром II та укласти компромісний Зборівський мир, за яким територія козацької держави обмежувалася Брацлавським, Київським та Чернігівським воєводствами, козацький реєстр — 40 тис., а шляхта отримала право повертатися до своїх маєтків.

Зборівський мир дав Україні мирну передишку, яку Хмельницький використав для зміцнення держави і активізації зовнішньополітичної діяльності. Було встановлено козацький адміністративно-територіальний устрій (полково-сотенний), зміцнено фінанси, здійснено успішний похід на Молдову, наслідком якого стало укладення союзу з її господарем Василем Лупу.

Зміцнення української держави у Варшаві розцінювалось як загроза інтересам Речі Посполитої. Тому восени 1650 року сейм прийняв рішення продовжити війну з Україною. На початку 1651 року передові загони польських військ вторглись на Брацлавщину, але були розбиті полковником Іваном Богуном. У червні 1651 року головні сили обох армій зійшлись у бою біля міста Берестечка на Волині. У розпал битви татари, які були союзниками козаків, покинули поле бою і захопили в полон Хмельницького, котрий намагався зупинити їхню втечу. Залишившись без гетьмана, козаки побудували укріплений табір і півтора тижні стримували атаки польських військ, а потім під керівництвом Івана Богуна вийшли з оточення по збудованих через болотисту річку Пляшеву дамбах.

Поразка під Берестечком змусила Хмельницького, який повернувся з татарського полону, укласти з поляками Білоцерківський мир, ще менш вигідний для України, ніж Зборівський. За цим миром територія Української держави обмежувалась одним Київським воєводством, а козацький реєстр скорочувався до 20 тис. Але вже навесні 1652 року невигідні умови Білоцерківського миру були перекреслені новою перемогою козацьких військ під Батогом.

Протягом 1652-1653 рр. продовжувались виснажливі бойові дії проти Речі Посполитої, яка мала значно більші людські та економічні ресурси. Розуміючи, що одній Україні не під силу виграти цю війну, Хмельницький постійно намагався знайти нових союзників для боротьби проти Польщі. Зрадлива і грабіжницька політика кримських ханів, пасивність Туреччини, слабкість Молдови, змусили Хмельницького стати під протекторат Російської держави. Рішення про це прийняла козацька рада в місті Переяславі у січні, а договір уклали в березні 1654 року в Москві. Згідно з «Березневими статтями» 1654 року, Україна отримала в складі Російської держави найширшу автономію, Росія також зобов'язувалась надавати Україні допомогу у війні з Річчю Посполитою.

У 1655 році Богдан Хмельницький на чолі об'єднаного українсько-російського війська здійснив успішний похід на західноукраїнські землі, обложив Львів, розбив польську армію під Городком. Але вже в цей час у гетьмана загострилися відносини з царськими воєводами, які порушували умови російсько-української угоди, втручались у внутрішні справи України. Коли ж Москва уклала сепаратний мир з Польщею, Хмельницький почав поривати з промосковською орієнтацією і спробував створити нову антипольську коаліцію держав у складі України, Трансільванії, Швеції та ін. Проте посеред цієї діяльності, 27 липня 1657 року, Хмельницький раптово помер від крововиливу в мозок. Похований у рідному Суботові в Іллінській церкві.

Богдан Хмельницький увійшов в українську історію як видатний полководець (за короткий строк з козаків і повсталих селян організував численне боєздатне військо; створив чудову розвідку, завдяки якій завжди знав про плани противника; завдяки вмілому застосуванню військових хитрощів, умінню вибирати вигідні час і місце бою, завдав кілька важких поразок численним і добре озброєним польським арміям; був творцем нової наступальної тактики козацького війська), дипломат (протягом Визвольної війни Хмельницький постійно шукав союзників для боротьби з Річчю Посполитою, успішно створював антипольські коаліції, ізольовував Польщу і нейтралізовував зусилля польської дипломатії), політик (головна його історична заслуга — визволення України від польсько-шляхетського панування і відновлення після 300-літньої перерви української державності, створення її органів влади, адміністративно-територіального поділу, фінансової системи, соціальної опори за рахунок покращання становища народних мас (ліквідовані кріпацтво і панщина) і пошуку консенсусу між усіма верствами українського суспільства).


Категорія: історія і право | Додав: Nicolaj
Переглядів: 76 | Завантажень: 2 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Пошук
Реклама

Copyright Кунцівська ЗОШ I-III ступенів © 2017