П`ятниця, 18.08.2017, 20:05
Вітаю Вас Гість | RSS

Кунцівська школа    
ВІРТУАЛЬНИЙ МЕТОДИЧНИЙ КАБІНЕТ

Статистика

Онлайн всього: 2
Гостей: 1
Користувачів: 1
Nicolaj

Каталог файлів

Головна » Файли » Уроки » укрмова та л-ра

Є. Маланюк. Ранній Шевченко
[ Викачати з сервера (93.5Kb) ] 24.06.2015, 15:59

ЄВГЕН МАЛАНЮК

РАННІЙ ШЕВЧЕНКО


Є в г е н  М а л а н ю к — великий український поет, літературознавець, публіцист. Глашатай національно-державницької ідеї. Народився 20 січня 1897 р. в Архангороді на Херсонщині (тепер Новоархангельське Кіровоградської обл.). У 1918—20-х роках брав участь у національно-визвольних змаганнях українського народу. Після падіння УHP під ударами червоно-більшовицьких загарбників у складі частин українського війська відійшов за кордон — спочатку в Польщу, а відтак у Чехо-Словаччину Закінчив Подебрадську українську сільськогосподарську академію, одержавши фах інженера. По війні оселився в Німеччині, а з 1951 року жив у США, де й помер 16 лютого 1968 р.

Уся творчість Євгена Маланюка осяяна генієм Шевченка. Крім поезій, він присвятив йому низку блискучих літературознавчих студій.

Стаття, що вміщені на цій сторінці, передруковані з другої «Книги спостережень» Євгена Маланюка, що вийшла в Торонто 1966 р.

Коли для Гоголя Петербург уже з шкільної лави був вимріяним «поприщем» для його майбутньої діяльности «на благо отечества», то для Шевченка столиця ненависної імперії мала бути тільки одним з етапів його підневільного кріпацького життя: дідич Шевченків переїхав до Петербургу, а не до Варшави чи Вільни,— от і все. Гоголь приїхавши до Петербургу 1829 р., у листах до матері прохає присилати йому описи українських звичаїв, обичаїв та одягів, українські комедії, написані його батьком, старовинні монети, рукописи з давньої Гетьманщини тощо. У чужому, похмурому місті творить він у ностальгічній гарячці (передусім для себе самого) паноптикальну імітацію України — «упоительную и роскошную Малороссію» («Вечера на хуторе», 1831 р.). Кидаючись між Петербургом і Москвою, він намагається ще писати «исторію нашей единственной, бедной Украины» (лист до Максимовича 9.XI.1833), мріє про університетську катедру в Києві, навіть вибухає на мить словами недвозначної національної свідомости, пишучи до Максимовича: «Бросьте въ самомъ деле кацапію да поезжайте въ гетманщину....

Дурни мы право, какъ разсудить хорошенько. Для чего и кому мы жертвуем' всем?». Але це вже останні судороги. У червні 1836 р. виїжджає він за кордон шукати «батьківщини душі», що в ньому самому вже вмирала.

І ось той самий Петербург, що отруїв національно-недокровну душу Гоголя, став тим власне місцем, де з молодиком-Шевченком відбулося чудо «овідієвих метаморфоз» («Художник»), де кріпак став вільним, маляр перетворився в поета, а поет виріс на національного пророка.

Таке різне було значіння Петербургу в житті представників двох верств єдиного народу, що відмирав своєю шляхтою і відроджувався «зеленими паростями», з яких геть пізніше мав зродитися отой «козак безверхий». Так відбувся внутрішній процес в історичнім існуванні народу, процес, що усимволізувався в літературі постатями Гоголя й Шевченка.

2.

Національно-ядерна, органічна частка селянського моноліту,— Шевченко занадто був відпорний на петербурзьку отруту. Місто, що пізніше у «Сні» розгорнулося у зловісний образ — «у долині, мов у ямі, на багнищі город мріє, над ним хмарою чорніє туман тяжкий»,— для Шевченка-молодика звужене було, фігурально кажучи, до «чарівних залъ» Академії Мистецтв, решту він не помічав, здоровим єством своїм не приймав і, може, не відчував. Занадто важливий психічний процес відбувався у вчорашньому кріпакові. «Учуся малювати... заробляю... нікому не кланяюсь і нікого не боюсь окрім. Бога,— в е л и к е  щ а с т я  б у т и  в і л ь н и м...» (лист до брата Микити 15.XI.1839). «Мила», «прекрасна», «чарівна» — це сталі епітети для Академії, до якої він, «замурзаний бідака — на крилах перелетів — із брудного горища грубіянського мужика» («Журнал»), Незабутніми «зосталися для нього «золоті дні», що їх він «віддавав п р о г р а м і» («яка велика справа для учня — програма») та, уриваючи час від малярства, слухав загальні предмети — фізіологію, фізику, зоологію, французьку мову («Художник»)... Метаморфоза вчорашнього безсловесного раба пана Енгельгардта і наймита Ширяєва надто була казкова.

Так, пекла невсипуща ностальгія: «Напиши до мене... не по московському... нехай же я хоч через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами... всяку ніч тілько й бачу уві сні що тебе, Керелівку та рідню, та буряни, де ховався від школи...» — писав він до брата Микити 1.XI.39. Була щоденна свідомість того страшного — надто коли дістав він особисту волю — факту, що рідні брати й сестри в Керелівці зостаються в кріпацтві... Що більше: чим гостріше відчував він себе вільним, тим кріпацький стан його рідні виростав перед ним і розгортався, охоплюючи у в е с ь нарід, у с ю Україну. І ця гірка свідомість була першим натуральним наслідком його психологічно-інтелектуального зросту, його політично-національного прозріння.

Ні, Шевченкова кровно-жива ностальгія й петербурзьке «сирітство» не потребували гоголівської неживої Малоросії. Занадто він був зв'язаний із самим національним єством своєї Батьківщини, занадто страшну в своїй реальності Україну носив в собі самім. «Перед... чарівними полотнами [Брюлова] я з а д у м у в а в с я і леліяв в своїм серці свого сліпця-кобзаря та своїх жадних крови гайдамаків. В сутіні його пишної майстерні, ніби в гарячім мареві степів наддніпрянських, передо мною снувалися мученицькі тіні наших безщасних гетьманів. Передо мною розгортався степ, засіяний могилами. Передо мною пишалася моя прекрасна, моя безталанна Україна... І я задумувався»... («Журнал»).

Крізь візію маляра-пластика, що знає лише зовнішні барви й лінії, зачинає д у м а м и проростати ота внутрішня Україна, і маляр стає поетом, а «думи мої, думи мої» — настирливою думкою, постійним супутником його творчого напруження. Цей мотив «Думи мої...», спочатку тьмяний і неясний, але вже повний велетенського змісту, дедалі розкривається щораз повніше, деталізується щораз яскравіш.

Серед особливо прикрих, канонізованих псевдо-шевченкознавчою традицією, забобонів, поруч славнозвісних «кожуха і шапки» треба поставити забобон про «ранній безіфитичний романтизм» і «пізніший соціяльний реалізм».

Суть цього забобону лежить у тому, що спочатку Шевченко, мовляв, захоплювався національною старовиною, бувши на чужині «ідеалізував козацтво й гетьманів» і, взагалі, був просякнутий національною («націоналістичною») романтикою, та пізніш, під впливом, натурально, зовні («конарчики й петрашевці»), по арешті й засланні, він позбувається національних ілюзій, усвідомлюється соціяльно, стає «класово-свідомий»... Річ ясна, що теорія ця була сгіеціяльно модна на терені У.С.С.Р., а від р. 1930 почавши, набрала там сили непереможного декрету. Навіть вигадано було урядовий термін «передпролетаріят», якого виразником і співцем мав бути саме «усвідомлений» і «перебудований» Шевченко.

Трагікомізм цієї псевдонаукової легенди полягав у тім, що, точнісінько як у випадку з «кожухом і шапкою», авторами її були земляки поета. Сучасні Бєлінські лише  с к о р и с т а л и  з творчости наївних шевченколюбів і відповідно обробили й спопуляризували готовий матеріял.

Отож випадає ще раз ствердити, що жадних ідеологічних «борсань», жадних «спалювань ідеалів» і жадних «матеріялістичних» (отже й «соціялістичних»)  з в у ж у в а н ь  виднокругу ані в Шевченковій творчості, ані в Шевченковій свідомості ніколи не було. Був — безупинний  р і с т. І свідомість його, і його творчість являють рідкий в історії культури приклад органічного, суцільного зростання особистости й її світогляду — вверх. Можна прослідкувати, як теми й мотиви раннього періоду творчости Шевченко розкривав, поширював і поглиблював у творчості періодів наступних.

Щодо «ідеалізування козацтва й гетьманів» та «славного» (характеристичні лапки в одній із праць Айзенштока) минулого України, то лінія ця тягнеться від «До Основ'яненка» (1839) через «Підкову», «Гамалію», «Сон», «Гоголю» («Не заревуть в Україні...»), «Холодний Яр» аж до «Ченця» (1847), «Заступила чорна хмара...» (1848), «Та іноді старий козак...» (1849) і нарешті «Козак безверхий упаде... роздавить вашого кумира» (не конче лише царизм), «людськії шашелі, дядьки, няньки  о т е ч е с т в а  чужого», себто аж до 26.XI. 1860 — мало не до самої смерти.

Хто цієї монолітної суцільности Шевченка й готичного зростання його геніяльної особистости не бачить, тому — поза «Реве та стогне» або. «Садок вишневий» — головна суть, щирець його творчости й його історично-національного значення зостануться невідомі.

4.

1 тут годиться згадати ім'я невтомного Степана Смаль-Стоцького.

В його завзятій боротьбі за справжнього Шевченка, часом перебільшеній (напр., у справі метрики), в його зворушливій простолінійності та впертості, навіть у можливих помилках, дається напрям до великої правди: розуміння творчости Шевченка і висвітлення його особистости можливі лише  з а  н а ц і о н а л ь н о г о  підходу до національного генія.

І справді, у великім, як-не-як, дорібку сучасної шевченкології ми знайдемо немало спеціяльних, часом екзотичних («Соціологія Шевченкового  р и м у в а н н я») розвідок, але як мало праць чи статей, що кидали б справді нове й очищальне світло на й досі дещо «таємничу» постать генія. Тим більше, що з таким своєрідним генієм, як Шевченко, сама лише раціоналістична аналіза в багатьох випадках буде безпорадна й, щонайменше, неповна. Без творчої й при тім національної інтуїції тут, напевно, не обійтись.

Шевченко бо явище далеко не «раціональної» категорії. Можемо ще й ще раз змальовувати добу й оточення, проаналізувати можливі впливи харківської романтичної школи, видань навколо харківського університету, тогочасне епідемічне захоплення Україною, як літературною екзотикою, в польській і російській літературах 20-х і 30-х рр., нарешті — революційну пропаґанду польської еміґрації. Можемо шукати аналогії й відшукувати впливи, від Байрона почавши й на сліпім Козлові скінчивши. І раціонально це буде справедливо й корисно. Але чи це (чи  т і л ь к и  це) з'ясує нам, чому і як щасливий своєю свободою вчорашній кріпак і, безперечно, відданий малярству ліпший учень великого тоді Брюлова, нагороджуваний медалями за успіхи, раптом почав «задумуватись» і все напруженіш, усе гостріш вдивлямасі, себто сполучити й оживити спараліжовані складники нації, вдихнути  і с т о р и ч н е  життя в завмерлий національний організм. Завдання з «раціонального» погляду — абсурдальне. «Москалі зовуть мене ідеалістом, сиріч дурнем... Нехай я буду і мужицький поет, аби тільки поет, то мені більше нічого і не треба...» Більш-менш так само, вже ніби заздалегідь передбачаючи прикрі для поета наслідки його намагань, думали й шляхтич-історик М. Маркевич («...а як чорт підтиче тебе гетьманувать та на старшин гукать з Мазепиною булавою, тоді, Тарас, не плач: московськой дужою рукою... поб’ють ще й плакать не дадуть...»), і свояк поета — Варфоломей («буває, що за правду принудять за десятими воротами гавкнути...»).

«Аби тільки бути поетом», нехай і «мужицьким», себто в тодішній Україні —  ж и в и м  національно, і він зможе відшукати й показати дорогу «рабам незрящим гречкосіям». Він зможе й мусить знайти історичний вихід із шляхетської мертвоти та сліпої «гайдамацької» безвихідности, з чорної дійсности, що в ній «Україна навіки, навіки заснула» —

…Хто ватажком
Піде перед вами? Хто поведе?
Лихо, діти, Лихо мені з вами... ..
…Піду синів випровожать
В далеку дорогу.
Нехай ідуть, може знайдуть
Козака старого.

(«Гайдамаки»).

Отже, перше завдання поетове — зв'язати розірвані в «малоросійській» дійсності  д о б и  української історії. Цієї відповідальности своєї свідомий був не тільки сам поет. З неї здавали собі справу і побратим Куліш («нам, що взялись  п р о т и р а т и  о ч і  землякам...»), і такий земляк, як професор московського університету О. Бодянський («напишемо дещо тому завзятому петербуржцю, як його дразнять, Кобзарю, чи  п р о в о д и р ю  у с і х  н а с» — 9.VII.1844.).

Так соціяльно-кріпацька, сказати б, «клясова» свідомість Шевченка, зумовлена його походженням, переісточується, в міру духового його росту, в свідомість вищу й ширшу, в свідомість національно-державну. Ця свідомість врешті знаходить напрочуд просту і в тій простоті та всенародності своїй геніяльну формулу:

«В своїй хаті — своя правда,
І сила, і воля».

Найяскравіший період цього процесу, що його початки вже відчувалися раніше («Іван Підкова», «До Основ'яненка»), цілком виразно припадає в житті Шевченка саме на 1843—45 роки, себто на той період його творчости, що з нього залишився зшиток, затитулований поетом «Т р и  л і т а».

Ці три літа були, безперечно, зенітом поетичної творчости національного генія.

II.

Закінчена ідеологічна концепція циклю «Три літа» не з'явилася раптом, як несподіване «откровеніє». Її попередили роки шукань, самотніх мук і вагань, роки висвободження від, може, й нетривких, але натуральних у звільненого чужими людьми юнака,— ілюзій.

Дещо юнак той здоровим розумом своїм завжди знав. «Переписав оце свою «Слепую» та й плачу над нею: який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся  к а ц а п а м  ч о р с т в и м  к а ц а п с ь к и м  с л о в о м» (підкр. Шевченка). Дещо тривожно відчував: «...це правда, що окроме Бога і чорта в душі нашій єсть ще щось таке, таке страшне, що аж холод іде по серцеві, як хоч трошки його розкриєш». І ще: «мене тут і земляки, і не земляки зовуть дурнем... але що я маю робити? Хіба ж я винен, що я уродився не  к а ц а п о м  (підкр. Ш-ка) або не французом?» Але він ще немов би вагається в головному: «Що нам робить, отамане-брате: прать проти рожна чи закопатися заживо в землю?» (з листа до Кухаренка).

Ще забагато було перечулености, зрештою природньої у «сироти на чужині». Мінорний мотив цієї перечулености проходить мало не через увесь «Кобзар» 1840 року, залишаючи, напр., на «Катерині» яскраву печать романтичного сентименталізму.

Та й посланіє до Основ'яненка, помимо знаної інвективи («Смійся, лютий враже...»), закінчується мелянхолійно-безнадійно. Праця в Академії, майстерня Брюлова, зрідка театр, ресторан чи літературний салон Гребінки, листування й самота — це коло його петербурзького життя.

Виїзд на батьківщину коло це розриває, розширює його, а зустріч з українською дійсністю розв'язує вагання і хутко кристалізує віддавна наболілі й вже готові до зформулювання думки та ідеї.

У синтетичній поезії, що творить ліричний вступ (а подекуди й підсумок) до циклю «Трьох літ» і носить той самий заголовок, Шевченко з болем стверджує:

Невеликії три літа
Марно пролетіли,—
А багато в моїй хаті
Лиха наробили...
Висушили чадом-димом
Тії добрі сльози,
Що лилися з Катрусею
В московській дорозі.

Згадує далі про інші теми своїх ранніх творів і, перегортаючи нову сторінку свого життя й творчости, стверджує:

І я прозрівати
Став потроху...
Кругом мене, де не гляну,
Не люди, а змії...
І засохли мої сльози,
Сльози  м о л о д і ї,
І тепер я розбитеє
Серце  я д о м  гою,
І  н е  п л а ч у й не
с п і в а ю
А  в и ю  с о в о ю

Так Шевченко сам одзначив свій перехід од «кобзарської» молодости до суворої мужности, до гіркого досвіду зрілого віку. Характеристично, що крізь гірку супокійність цих віршів та іронію кінцевих рядків («благоденствіє, указом новеньким повите») бренить ніби передчуття катастрофи 1847 р. Цілий же цикль «Три літа» зовсім не випадково замикається «Заповітом»1.


1 На те, що «Три літа» становлять «одну цілість, один цикль», звернув спеціяльну увагу акад. Ст. Смаль Стоцький.

Образ «не люди а змії», беручи під увагу Шевченкову термінологію («будьте люди» і людина, яко «образ Божий»), звичайно, в першу чергу треба віднести до «земляків» типу отого Гнучкошиенко-въ-а, увічненого в передмовах до «Гайдамаків» та другого, невиданого «Кобзаря»,— земляків, що їх Шевченко надто добре пізнав у Петербурзі. Але здається, що образ цей, в своєму часі, міг обіймати і не самих земляків. Згадати хоча б, як петербурзька критика зустріла «Кобзаря».

Занадто гордий і національно живий був Шевченко, щоб дуже перейматися «однодушним глумом» і шовіністичним сичанням «ліберальної» російської преси. Але рецензії такого предтечі сучасних ідеологів СССР, як славнозвісний «западнік» і «лівий» — Бєлінський, що нюхом доброго критика і переконаного імперіяліста відразу оцінив шевченківську небезпеку для Росії, не могли не зробити на душу Шевченка певного враження і не дати поетові цінної науки про «ліберальну Росію»2. Ця наука підтвердила Шевченкові те, що він національною інтуїцією давно відчував, і стала йому в пригоді при зформулюванні його світогляду, що такий закінчений вираз знайшов у циклі «Три літа».


2 Дуже цікаво, що саме уступ про «Матрьошу, про Парашу, радость нашу» (в «Гайдамаках») найбільш зачіпив Бєлінського. Шевченкова стріла влучила добре, бо Бєлінський своєю рецензією на «Гайдамаки» в «Отечественныхъ Запискахъ» 1842 p., ніби у відповідь, дав зразок нічим не замаскованої національної ненависти й люто-тупого глузування (В. Г. Белинскій, Поли. собр. сочиненій, СПБ. 1904, г. VII. ст. 214).

Відношення поета до Росії, як державної конструкції, та до москалів, як господарів її, визначилося вже назавжди, і жадних «ліберальних» чи «клясових» ілюзій щодо «спільного (з росіянами) фронту» боротьби з «царатом» Шевченко, якщо й мав їх змолоду, по 1840 році вже не мав. «Царат» був лише найяскравішим образом-символом Росії-імперії, особливо Росії Миколи І, цієї «живої піраміди злочинів», що спиралася на «шестистах тисячах органічних машин з багнетами» (Герцен), країни, де «можна рухатися і дихати не інакше, як тільки з царського дозволу або наказу» (Кюстін). Геніяльний поет, прозріваючи крізь миколаївський режим вічну істоту кожної Росії (і тут наука Бєлінського дуже придалася), пророче ствердить, що його «дума-пісня» —

Упаде колись на землю,
І притчею стане
Розпинателям народнім.
Г р я д у щ и м  тиранам.

Отож у «Сні» й «Кавказі», як ніхто перед ним і після нього, розкриває поет  м е х а н і з м  імперії і дає геніяльну аналізу  п с и х о л о г і ї  російського імперіялізму: «нам тільки  с а к л я  очі коле: чого вона стоїть у вас,  н е  н а м и  дана?»

Росію треба було «громадою», «одностайне й односердне» валити цілу, разом із символом («царем»), а не лише сам символ, як це тепер з великою витратою енергії, часу й паперу стараються нав’язати Шевченкові совєтські дослідники. Звідсіля — прокльони в «Чигирині» й «Розритій могилі» Богданові і реабілітація Мазепи. Тільки на тлі доби, коли і чужі, і свої всіляко вихваляли Богдана за «возсоединеніє», а з Мазепи робили «злодєя», можна оцінити тепер всю ревеляційність ідеологічного кроку поета, всю далекозорість його історіософічних поглядів.

III3


3 Це 3-ій розділ «Три літа», що не ввійшов до ІІІ-го тому Повного Видання Творів Т. Шевченка, вид. Укр. Наук. Інституту в Варшаві.

Схаменіться! будьте люди,
Бо лихо вам буде...
...Настане суд...

(«Посланіє»)

Крім ідеологічного прозріння конечним було «стати людьми», внутрішнім моральним подвигом стопити «людей» в «громаду», осягнути в умовах реальної України «одностайність і односердність» чи, вживаючи ще більш характеристичного й глибокого виразу Шевченка,— «в м і т и панувати» (І в а н  П і д к о в а).

Який же «людський матеріял» побачив поет на батьківщині?

Відповідь на це знаходимо передовсім у деяких фрагментах «Посланій» — центральнім творі «Трьох Літ», у вельми важливім посланії Гоголю, в цілім ряді поем з соціяльно-побутовими описами, врешті в писаних пізніше на засланні мистецько-хибних прозових творах. Але найліпшу й найконкретнішу відповідь на це питання дасть нам творчість і  о с о б и с т і с т ь  трагічного сучасника Шевченка — Гоголя.

Вже в новелях Миргороду, в зниженім і душнім їх світі, в здеградованих і зредукованих до напівтваринного стану постатях «недолюдків», в їх позаісторичнім, позажиттєвім існуванні дає Гоголь гротесково-яскравий і в цілій своїй фантастичності реальний образ суспільно-національного стану України початку XIX ст. На тлі соняшно-багатої країни, серед руїн бурхливого минулого западають в смертельний сон маєтки й хутори решток козацької й гетьманської еліти. «Е н е ї д а» Котляревского — це останній пізній цвіт тієї української шляхетчини, що вже сама себе пародіює й травестує. В своїм розкладі вона розпадається на дві частини: одну втягає Петербург — «атєчество» Розумовських, Безбородьків і Трощинських; друга — підупадає, потрохи розчиняється в закріпаченій регіональній «Малоросії» — «родінє» з її Наталками-Полтавками, «наськими» звичаями й піснями, з її буттям, що звужується в побут, який  з а х о в у є, одначе, невиразні, хоч і досить міцні ремінісценції історично-культурного життя. З соціяльних відпадків цього процесу повстає кошмарна галерія «Мертвих душ».

Цвинтарна тиша історії залягає над поконаною країною. Якщо цю тишу іноді розтинає шум, то це або музика балю в маєтку, або пекучий плач кріпацької біди, або п'яний галас бенкетів, де національно0скалічені й морально скарловатілі «славних прадідів великих правнуки погані» роблять те, що можуть: їдять, п'ють і бавляться «перебиранням дівчаток». «І досі нудно, як згадаю...» писатиме поет на засланні про клясичний тип такого «презавзятого патріота». Звичайно, трапляються виїмки. Іноді на тих бенкетах п’яне надхнення щось збуджує і «мочеморда» підносить тост «за українську республіку»... Але хміль зникає і необережного гірко протверезує слідство і буцигарня.

Так — «нагорі». На долі — придушене тягарем напівмертвої шляхти і остаточно затиснуте обценьками кріпацтва многомільйонове селянство. Воно живе чим далі, тим більш «самовистарчальним» своїм життям. Про його минуле співають йому кобзарі (живе, але  н е з р я ч е  сумління нації) і підтримують в ньому, в часі, коли на нього переходить  і с т о р и ч н а  відповідальність  з а  н а ц і ю, тяглість історичної пам’яти. Твердо законсервований традиційний побут, міцно вкорінені тисячолітні норми народної моралі, зв’язані з магією пісні життя й праця, врешті неприступна для зовнішніх чинників мова — ось зачароване коло, що ним селянство окреслило себе і борониться перед нечистою силою винародовлення, боронячи тим самим перед загибеллю  ц і л у націю.

Зроджений з лона цього селянства геніяльний національний поет сам писатиме пізніше в передмові до не виданого р. 1847 нового збірника поем, т. зв. «зошита № 3»:

Прочитали собі по складах Енеїду та потинялись коло шинку — та й думають, що от коли ми вже розпізнали своїх мужиків. Е ні, братіку, прочитайте ви думи, пісні, послухайте, як вони співають, як вони говорять між собою,  ш а п о к  н е  с к и д а ю ч и  або на дружньому бенкеті, як вони згадують  с т а р о в и н у  і як вони  п л а ч у т ь...

Отже, нащадки великого минулого обернулися в перевертнів, диваків і мочеморд. Герої Трої «козако-руської» травестувалися в героїв «перелицьованої» «Енеїди», а Запорозька Іліяда в ліпшім випадку — в гоголівського «Тараса Бульбу», в гіршім — в понуро=патологічну «жабомишодраківку» Іванів Івановичів з Іванами Никифоровичами.  П а р о д і я  й  к о м е д і я  робляться в українському письменстві найулюбленішою формою4 . Осмішування самих себе («Над кєм смєйотєсь? Над собой смєйотєсь» — Гоголь), висміювання власної історії, власного народу, його культури й мітів — при одночасній присутності сталого персонажа, безконкуренційного Москаля-Чарівника,— це був проклятий психологічний шлях філоросійського ренегатства. Це був шлях гоголівщини взагалі і почасти самого Гоголя, що сміхом намагався обґрунтувати і «осолодити» свою самовбійчу ілюзію, довідавшись аж вже перед смертю, яким  г і р к и м  і отруйним був той сміх в дійсності. «Сміховинка на московський кшталт», як називав «Енеїду» Шевченко, при всій своїй історично об'єктивній вартості, носила в собі занадто зловісне насіння...


4 Про це докладніш у В. Сиповського «Україна в російськім письменстві» Київ 1928 стор. 315.

Як появився Котляревський із своїм Енеєм, усі зареготали... і той регіт був найстрашніша  п р о б а  нашому писаному слову українському... Се він глузує з наших звичаїв, з нашої батьківщини... його Еней про рідну матір перед громадою такі речі говорить, що хоч втікай з хати.

Так вторує кріпакові Шевченкові — «кармазинник» Куліш, один з тих небагатьох, що національно врятувалися і стали при Шевченкові як перша когорта політичного відродження серед мертвої тиші українського летаргу і гоголівських чаклувань.

«Ти смієшся, а я плачу» — пише в посланії до Гоголя Шевченко. Це — закінчена формула відношення до української дійсності синів одного народу, що перебував найстрашнішу з криз, які знає історія. І в цім «плачі» разом з «ними» (з «мужиками») вже не було солодких зідхань Гребінки й Квітки, не було «благоденствія» олеографічної «Малороссії» й замогильного «сміху» Гоголя. Цей плач був  п р о т е с т о м. Був обудженням національної пам'яти («Розрита могила», «Чигирин», «Суботів»), був зрушенням важкого закляття («Великий Льох»), був вибухом свідомости ошуканого народу («Сон», «Кавказ»), врешті «роздертям мальованої завіси», про яку згідно говорять Куліш і Костомарів, прометеїстичним показом чорної української дійсности і «запаленням поетичного світла», при якім, мовляв Куліш, «с т а л о  в и д н о  п о  в с і й  У к р а ї н і ,  к у д и  з  н а с  к о ж е н  м у с и т ь  п р о с т у в а т и». («Лист III з хутора»).

Цей «плач», що пізніш, пройшовши крізь полум'я гніву, тужавіє й обертається в крицю національної зброї, проходить по Україні очищальною грозою, тамує процес національного розкладу, спалює суспільний непотріб, відділює мертве від живого і стоплює благодаттю любови тих, що «схаменулися» і «стали людьми», в зародок органічної ієрархії нації.

Так започаткував Шевченко в «Т р ь о х  л і т а х» нову добу української історії, новий історично-національний процес, що триває з перервами вже біля віку, потужніючи з кожним десятиліттям.

Тому-то свій центральний твір з циклю «Т р ь о х  л і т», що є найповнішою ідеологічною синтезою цілої творчости Шевченка, поет з свідомістю тієї відповідальности, що на неї можуть собі дозволити лише генії й пророки, присвятив «і  м е р т в и м ,  і  ж и в и м  і  н е н а р о ж д е н н и м», утверджуючи тим історичну тяглість і несмертельність української нації на всі потомні часи.

15.11.1935


Категорія: укрмова та л-ра | Додав: Nicolaj | Теги: Маланюк, Шевченко
Переглядів: 460 | Завантажень: 8 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Пошук
Реклама

Copyright Кунцівська ЗОШ I-III ступенів © 2017