Середа, 26.09.2018, 09:14
Вітаю Вас Гість | RSS

Кунцівська школа    
ВІРТУАЛЬНИЙ МЕТОДИЧНИЙ КАБІНЕТ

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Каталог файлів

Головна » Файли » Уроки » укрмова та л-ра

Мово рідна, слово рідне
[ Викачати з сервера (112.0 Kb) ] 05.09.2018, 10:36
;

Мово рідна, слово рідне.,.
(Сценарій свята мови)

Автор: Г.Р. Гузовська

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
З рідним словом міцніє держава
Мужай, прекрасне наше слово...

Святково прибраний клас (зала). На стінах — портрети українських письменників, плакати з висловлюваннями про мову, слово...

Розпочинається урок-свято інсценізацією казки про частини мови.

Дійові особи:

Іменник, Прикметник, Числівник, Займенник, Дієслово, Прислівник, Прийменник, Частка, Вигук, Мова.

Виходять всі частини мови (Вигук у тому числі).

Іменник (поважно і гордовито промовляє):

— Годі вам хвалитися! Скажіть, хто приносить найбільше користі нашій матері мові? Безумовно, що я. Без мене ніхто не мав би імені. Я даю назви всім істотам, предметам, подіям, яких одягаю у свої сім відмінків, два числа, три роди і чотири відміни. І в реченні можу виступати будь-яким членом.

Прикметник (перебиваючи):

— Гов, Іменнику! Я маю таке саме право. І, здається, без моєї прикмети ти не був би такий гарний і зрозумілий. Я прикрашаю всіх осіб і всі предмети. Візьмемо, наприклад, речення: «Надійшла весна». Воно бідне й просте. А запроси мене до цього речення і побачиш, яке воно гарне: «Надійшла весна прекрасна, багатобарвна, тепла, ясна». Візьми в тямки, що я вказую і на приналежність предмета певній особі. У реченні виступаю означенням і присудком.

У розмову вступає Числівник:

— От сидіть тихо. Без мене не знаєте, s якому році ви народилися, скільки років живете на світі, А ну, спробуйте без мене купити в крамниці бубликів, цукерок чи ще щось. Серед вас я не пасу задніх, бо також маю відмінки, числа, а часом і три роди. У сполученні з Іменником буваю в реченні головним або другорядним членом.

Виходить Займенник, вступаючи в бесіду:

Не тільки ви, а й я маю відмінки, роди й числа. Але скажіть мені, хто вас замінює, як іноді вас немає в реченні? От тоді я заступаю і тебе, Іменнику, і тебе, Прикметнику, і тебе, Числівнику, вказую на особи { предмети, на їх кількість та ознаки. З моєю допомогою присвоюють собі значення особи багатьох істот і неістот. А як про всіх вас запитати в реченні без мене? Хіба я так само в реченні не граю роль підмета, присудка, означення, додатка?

Озивається Дієслово:

— То все байки. Ви разом ледарі. Без мене ви тільки байдики б’єте, лежите на. місці, як гнилі колоди. Я є тим механізмом, що вас усіх запускає в дію. От, наприклад, іменник завод. Чи взнаєте без мене, що він робить, або що з ним діється? Ні. А мої три часи в однині і множині, думаєте, не мають великої вартості? Хто знає, чи була б нині написана історія, коли б не мій минулий час. Окрім цього, своїм майбутнім часом потішаю старих і малих, малюю перспективу завтрашнього життя. У реченні також виступаю головним і другорядним членом.

Прислівник (весь час крутячись біля Дієслова) бере слово:

Дерете носа, не знати чому. Хіба тому, що кожна людина може змінювати вас, як їй заманеться. А я не з тих! Себе викривляти в, різних відмінках, числах і родах не дам! От ще тримаюсь Дієслова і з Прикметником трохи родичаюсь. У реченні можу бути лише обставиною.

Прийменник (вигукуючи):

— Отак, брате! Я також належу до тих, які нізащо не дадуть себе змінювати. Яким народився, таким буду назавше. До лише слабкодухі, такі, як Іменник, Прикметник, Числівник, Займенник, Дієслово, змінюють своє обличчя. Правда, я роблю їм послугу. Пояснюючи або зв’язуючи, я уточнюю думку в реченні. Подумайте самі, чи хто-небудь зрозуміє без мене таке речення: «Учень іде… школи». А покличте мене, і стане зрозуміло: йде він до школи чи зі школи.

У бесіду вступає Сполучник, що, проходжався поміж усіма.

Сполучник:

— І нащо піднімати стільки галасу? Я не дам себе змінити так само, як Прислівник і Прийменник. Зарубайте собі на носі, що я вас усіх з’єдную і без мене не одне з вас ходило б як загублене телятко.

Частка, протискуючись крізь інші частини мови:

— А чи обійдетесь ви без мене, коли в реченні треба щось заперечити або обмежити? Я допомагаю Дієслову утворити форми умовного і наказового способу, висловити запитання, оклцк, сумнів та інші почуття.

Вигук (засмучено):

— Гай-гай, які тепер часи настали. Діти одної матері не можуть погодитися. Ох, коли б я умів говорити зрозуміліше, я б навчив вас розуму та довів до згоди. А то я тільки від радості, горя, страху, здивування можу піднести голос.

Заходить Мова, усміхнена, по-святковому прибрана.

Мова:

— Не сваріться, мої любі діти, Кожен з вас мені потрібний і важливий. Коли б не ви, мої соколята, не була б я така гарна та мила у піснях і розповідях, у розмові й на письмі. Хай віднині панують між вами дружба і злагода.

Усі частини Мови беруться за руки і в один голос:

— У дружбі і злагоді будем здорові і щастя дамо нашій матері Мові (виходять).

Виходить учениця і читає вірш О.ПІдсухи «Мова».

Ой, яка чудова українська мова!
Де береться все{це, звідкіля і як?
Є в ній ліс лісок — лісочок,
Пуща, гай, діброва,
Бір, перелісок, чорноліс.
Є іще й байрак.
І така ж розкішна і гнучка, як мрія.
Можна звідкіля і звідки,
Можна і звідкіль,
Є у ній хурделиця, віхола, завія,
Завірюха, хуртовина, хуга, заметіль...
Та не в тому справа, що така багата.
Помагало слово нам у боротьбі,
То звучало сміхом на полях плаката...
І за все це, мово, дякуєм тобі.

Частина 2.

Під звуки пісні виходить юнак чи дівчина і читає вірш В.Вихруща «Мова моя».

Мова моя

Із ніжності слова беру насолоду:
Вона — ідеал мій, для злету — крило.
Мова моя дана Богом народу,
Мова моя — це душі джерело.

Вона — моя доля, незмінні вітрила.
Наснагу вона для творіння дає.
Мова моя — це безсмертя і сила,
Мова — найбільше багатство моє.

Ця мова в граніті, в Дніпровому плесі...
Найкращі у світі лунають пісні.
В них вічність Шевченка і лагідність Лесі,
І дух тих героїв, що впали в борні.

Вона і Покрова, вона і порука,
Початок дороги, початок життя.
Мова моя — це найвища наука,
Це — згусток любові, це — серця биття.

До волі вона відчинила нам брами,
Клювали її кровожерні орли.
Мову мою катували віками,
Вели на голгофи, мечами сікли.

Смута її виливалася в сурми.
Стихали в гаях молодих солов’ї.
Мову мою заганяли у тюрми.
В нетрях Сибіру труїли її.

Вона в материнстві і в стиглім колоссі,
І клич до геройства в пекельнім бою.
Над мовою ворог знущається й досі —
Насаджує мову бродячу свою.

Вона і надія, і біль, і тривога,
Освячена вірою вічна зоря.
Мова мені дана від Бога,
Вона — то мій корінь і гордість моя.

(Виходить)

З протилежного боку виходить дівчина — Історія — з запаленою свічкою в руці і читає «Молитву до Мови» (за К. Мотрич).

Мово! Пресвятая Богородице мого народу! З чорнозему, з любистку, м’яти, рясту, євшан-зілля, з роси, з дніпровської води, від зорі і місяця народжена.

Мово! Мудра Берегине, що не давала погаснути земному вогнищу роду нашого і тримала народ на небесному олімпі волелюбності, слави і гордого духу.

Мово наша! Пресвятая незаймана Діво! Яничарами в степах піймана, на курному шляху зґвалтована, в дикий кривавий ясир ординцем погнана, на продажній толоці розтоптана, в рабство за безцінь на торжищі продана.

Мово наша! Передчасно постаріла, посивіла, змарніла, на хресті мук розіп’ята, на палю посаджена, за ребро на гак повішена дітьми-покручами. Стражденнице, великомученице Матір Божа наша, в Сибір й на Колиму погнана, в Соловецьких ямах згноєна, за моря й океани розвіяна, голодомором викошена, лютим чоботом розтоптана, стонадцять раз розстріляна, чорнобильською смертю засіяна.

Мово наша! Убога прочанко з простягнутою рукою! Осквернена й знеславлена своїми дітьми... Прости їх, Рідна! Прости гріхи їх вільні і невільні, прости той чорнобильський плід і те дике зілля, що густо вродило на нашому трагічному лану. І прости цю велестражденну землю... Прости їх, змалілих, здрібнілих, перероджених, звироднілих нащадків козацького роду, які повірили лукавим корчмарям, і ненажерливим косарям, що ти не древня, не прекрасна, не вічна єси.

Стаю перед гобою на коліна і за всіх благаю: прости нас грішних й не ховайся за чорнобильську межу, а повернися до нашої хати, вернися до нашого краю. (Історія виходить).

З протилежних боків виходять Свідки історії і Голос історії.

Свідок 1. Нещасна, неправдива людина, що добровільно й легко зрікається рідної мови.

Свідок 2. Щаслива, праведна людина, що в радості й горі будує слово своєї землі.

Свідок 3. Нещасні, прокляті батько й мати, що сплоджують перевертнів.

Свідок 4. Щасливий, непереможний народ, що породжує своїх захисників, оборонців рідного слова, рідної мови.

Голос Історії.

Багато є в тобі щедрот,
Моя Вкраїно чорноброва.
І лиш народ тоді народ,
Як є у нього рідна мова.

Свідок 1. Українському слову з часів його виникнення й на всіх історичних шляхах доводилося нелегко. Здобувши в муках і боротьбі громадянство в писемності, воно страждання, страдництвом, мужністю і радісною відвагою фольклору, літописів б’є дзвонами в пам’ять і гримить громами в сумління живих і ненароджених, пориваючись до своєї слави й безсмертя.

Голос Історії.

З його начал восходить соборові
Під небеса слов’янський родовід.
І пророста смаглява наша мова
Із первослів про Ігорів похід.

Свідок 2. Не могли зашкодити розвитку мови чвари й усобиці, феодальна роздробленість і навіть багатовікове монголо-татарське іго.

Голос Історії.

...блазні і кати,
Раби на розум і на вдачу,
В ярмо хотіли запрягти
Її, як дух степів, гарячу.
І осліпити, й повести
На чорні торжища незрячу,
Хотіли вирвати язик,
Хотіли ноги поламати,
Топтали під шалений крик,
В’язнили, кидали за грати,
Зробить калікою з калік
Тебе хотіли, рідна мати.

Свідок 2 (продовжує). Гідно подиву, що її не стяла шабля, що не затоптали в болото кінські копита, що не розвіялася у вихорі навальних орд, а залишилася сіллю землі й народу.

Свідок 3. Горіли хроніки, храми і святі книги, а слово вийшло з вогню, як заповіт. Гнане, принижене й занапащене, воно ніколи не відчувало себе як у полоні-безвиході. Йому належало ще немало зробити. Воно начебто чекало великої пори, і вона прийшла: велика пора формування нації — XVI-XVII століття.

Голос Історії.

Мово рідна, ти — життя народу
І культури рідної краса.
З-під меча недолюдка-заброди
Твоя сила знову воскреса.

Свідок 3 (продовжує). Все прийшло у досі нечуваний і небачений рух — повстала освіта, ширилася наука, збагачувалася культура. Слово стає демократичним і непоборним, як республіка Запорозька Січ, і прекрасне, як козацьке бароко.

Свідок 4. Вже не вистачає книг, що просто списувалися: вони не могли задовольнити найширші читацькі маси. Виникають друкарні — видаються не лише духовні твори, а й навчальні посібники, наукові трактати, суто літературні і публіцистичні твори.

Свідок 1. Українському слову, охрещеному вогнем у визвольній війні з польським панством, здавалось, не страшні ніякі тернисті шляхи попереду. Якщо Богдан Хмельницький був батьком нації, то її матір’ю була мова.

Свідок 2. Проте, не довго сонце сяяло над українським словом. 1720 рік. З’являється імператорський указ Петра Першого про заборону книгодрукування українською мовою.

Голос Історії.

«Никаких, кроме церковных прежних изданий, не печатать...»

Свідок 2 (продовжує). Так розпочинається мартиролог української мови: вона стає мовою закріпаченого плебсу — її слово живе у пісні й думі, у фольклорі взагалі. Видатні досягнення народного генія — літописи Самовидця, Величка, твори Сковороди — будуть чекати не одне десятиліття. Україна на довгі століття перетвориться в країну безпросвітної безграмотності. Сам час начебто перестав існувати.

Свідок 3. Проте тоді, коли ерудовані ідеологи монархій вже й не збиралися справляти панахиду над українським словом, бо гробокопачі добре потрудилися й до них, раптом, залунав живий сміх Енея.

Голос Історії.

Так Котляревський у щасливий час
Вкраїнським словом розпочав співати,
І спів той виглядав на жарт не раз,
Та був у нім завдаток сил багатий,
І вогник, ним засвічений, не згас,
А розгорівсь, щоб всіх нас зогрівати.

Свідок 4. (Промовляє на фоні пісні «Реве та стогне Дніпр широкий»).

Після появи першої ластівки, «Енеїди» Івана Котляревського, над Україною сходить велика зірка українського Відродження, яка своєю поетичною творчістю освітила не одне покоління. Ймення їй — Шевченко.

Голос Історії.

Діамант дорогий на дорозі лежав, —
Тим великим шляхом люд усякий минав,
І ніхто не пізнав діаманта того.
Йшли багато людей і топтали його,
Але раз тим шляхом хтось чудовий ішов,
І в пилу на шляху діамант він знайшов.
Камінець дорогий він одразу впізнав,
І додому приніс, і гарненько, як знав,
Обробив, обточив дивний той камінець,
І уставив його у коштовний вінець.
Сталось диво тоді: камінець засіяв,
І промінням ясним всіх людей здивував,
[ палючим огнем кольористо блищить,
І проміння його усім очі сліпить.
Там в пилу на шляху наша мова була,
І мислива рука її з пилу взяла.
Полюбила її, обробила її,
Положила на ню усі сили свої,
І в народний вінець, як в оправу ввела,
І, як зорю ясну, вище хмар піднесла.
І на злість ворогам засіяла вона,
Як алмаз дорогий, як та зоря ясна.
І сіятиме вік, поки сонце стоїть,
І лихим ворогам буде очі сліпить.
Хай же ті вороги поніміють скоріш.
Наша ж мова сія щогодини ясніш!
Хай коштовним добром мова буде у нас,
Щоб і сам здивувавсь у могилі Тарас,
Щоб, поглянувши сам на створіння своє,
Він побожно сказав: «Відкіля нам сіє?!»

Свідок 1. Українське слово не просто заявило про своє воскресіння: воно довело на повен голос, що не підвладне ні русифікації, ні колонізації, ні онімечуванню, що воно — велике слово великого народу. Його життя — це не нудотне видіння в послуговуванні для домашнього вжитку, а поклик довічної боротьби — творчості й діяння.

Свідок 2. Але... І знову на його гордо піднесену голову посипалися процеси, циркуляри, укази.

Свідок 3. 1847 рік. Судовий процес над Кирило-Мефодіївським братством. Засуджено й репресовано Тараса Шевченка, Панька Куліша, Миколу Костомарова...

Свідок 4. 1863 рік. Валуєвський циркуляр, яким забороняється видання українською мовою будь-якої літератури, крім художньої, проте її друкування обмежувалось.

Свідок 1. 1876 рік. Емський указ про заборону ввезення українських книжок з інших земель.

Свідок 2. 1884 рік. Закрито всі українські театри.

Свідок 3. 1895 рік. Заборона української дитячої книги.

Голос Історії.

Валуєвих на кривду нашу
В житті було й перебуло...
Зневір’ям повнилася чаша
І в чаші — пінилося зло.
1 рідне слово завмирало
В засиллі,
В дальній глушині.
Його зневагою карали,
Його палили на вогні.
Його в Шевченковому серці
Вбивали царські холуї...

Свідок 4. XIX століття, означене в поступі людства, як століття революцій, гуманізму, весни людства і народів, виявилося лютою зимою: українська мова замерзала, як у льодовику.

Свідок 1. Від народу приховувалися, як замуровані в склеп, найвищі вияви його духу, національної свідомості — не лише твори Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, а романи й повісті Анатолія Свидницького, Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, що роблять честь літературі європеїзму.

Свідок 2. XX століття. Українське слово кволо, але все ж стає на ноги: воно проривається в науку, опановує сцену.

Свідок 3. Вмите кров’ю на фронтах, воно входить у стіни першої Академії наук, з’являється в академічних університетських аудиторіях.

Свідок 4. Українська мова владно і твердо підіймається на розвалинах старого. Розпочинається українізація: українізуються освіта, культура, економіка, адміністрація...

Свідок 1. Це відродження тривало недовго, завершилося самогубством Миколи Хвильового, Миколи Скрипника і масовим винищенням.

Свідок 2. XX століття поставило перед українським народом такі випробування, такі муки, що їх не знало ніяке інше слово. Покликане до життя українізацією, відразу ж знищене, воно зазнало і концтаборів і концернів смерті різних влад і систем, і навіть зречення своїх синів-перевертнів.

Голос Історії.

Ти зрікся мови рідної. Тобі
Твоя земля родити перестане,
Зелена гілка в лузі на вербі
Від доторку твого зів’яне!

Ти зрікся мови рідної. Твій дух
На милицях жадає танцювати.
Від ласк твоїх закам’яніє друг
І посивіє рідна мати!

Ти зрікся мови рідної. Віки
Ти йтимеш темний, як сльота осіння.
Від погляду твого серця й зірки
Обернуться в сліпе каміння.

Ти зрікся мови рідної. Ганьба
Тебе зустріне на шляху вузькому...
Впаде на тебе, наче сніг, журба —
Її не понесеш нікому!

Ти зрікся мови рідної. Нема
Тепер у тебе роду, ні народу.
Чужинця шани ждатимеш дарма —
В твій слід він кине сміх — погорду!
(Д.Павличко)

Свідок 3.

Любити Україну, її мову — гріх.

Нові тотальні репресії, звинувачення найталановитіших у буржуазному націоналізмі заганяють українську мову в прокрустове ложе. Вона ледве продовжує животіти в сільському побуті й витісняється в місті. У державних і освітніх закладах чується здебільшого російська мова.

Голос Історії.

A ви, мої освічені моголи,
Нагі внучата княжої землі,
Все віддали — і рідну мову, й школи
За знак манкурта на низькім чолі.

Свідок 4.

І знову вона, уже вкотре, топтана, бита, знову і знову шукає іскорку життя, прориваючись крізь стіни замовчування, невизнання, зречення,зневаги, щоб утвердитись назавжди.

Голос Історії.

О мово, ночі колискова!
Прийми мій радісний привіт.
Навік пройшла пора безславна...
Цвіти і сяй, моя державна...
(О. Олесь)

Свідок 1.

Рука історії повернула на користь тих, хто прагне, хоче бути з народом; хто вникає в суть рідного слова, для кого рідна мова — пісня, продовження у дітях-внуках.

Голос Історії.

О рідне слово, що без тебе я?
Німий жебрак, старцюючий бродяга,
Мертв’як, оброслий плиттям саркофага,
Прах, купа жалюгідного рам’я!

Моя ти — пісня, сила і відвага,
Моє вселюдське й мамине ім’я!
Тобою палахтить душа моя,
Втішається тобою серця спрага.

Тебе у спадок віддали мені
Мої батьки і предки невідомі,
Що гинули за тебе на вогні.

Так не засни в запиленому томі,
В неткнутій коленкоровій труні —
Дзвени в моїм і правнуковім домі.
(Д.Павличко)

Свідок 2. Мову чудову, глибинне і пружне слово ми будемо свято оберігати, оберігати її чистоту, збагачувати і відшліфовувати до блиску, до гостроти разючої.

Голос Історії.

Як парость виноградної лози,
Плекайте мову. Пильно й ненастанно
Політь бур’ян. Чистіше від сльози
Вона хай буде. Вірно і слухняно
Нехай вона щоразу служить вам,
Хоч і живе своїм живим життям...

Виходить дівчина-українка зі свічкою в руках.

Дівчина-українка. Мово наша! Вся з гомону полів, лісів і морів, отчої землі, мережана сходом і заходом сонця, гаптована сяйвом місяця, зірок і переткана калиною, барвінком і вишневим цвітом — кожна струна твоя вимочена в Дунаї, криницях і струмках людської звитяги.

Мово наша! З голосу тура, мисливських сурем, скрипу дерев’яного рала, стогону вола в борозні, рокоту комбайна — вся з колосся, осмаленого війнами і торкнутого радіацією.

Мово наша! Вся змочена удовиною сльозою, повита дівочою тугою на ясирних та окупантських торгах і просолена зойками голодного конання.

Мово наша! Вся з весен і морозу, так часто палена спекою, бита градом і дощем; але завжди повна осіннього достигання.

Мово наша! З потаємного шепоту і зітхань закоханих у станціях метро під незугарною аркою урбаністики, на ажурних мостах, на звичайних перелазах, у парках і дібровах — уся з хмільного чар-зілля, настояного на серці.

Мово наша! Із земних глибин і небесних висот — уся з могуті інтелекту й криці моралі. Ніжна й тендітна, а міцніша броні, бо єднаєш дух і тіло, бо в основі твоїй — непорочність і чистота.

Прости! Воскресни! Повернися! Возродися! Забуяй вічним і віщим словом від лісів — до моря, від гір — до степів. Я тебе викликаю із нетрів, із боліт, із забуття. Я ж висвячую тебе святою водою і священним вогнем. Любов’ю своєю відгоню від тебе злих духів, молюся за тебе і на тебе, скроплюю живою водою воскресіння. Освіти від мороку землю, возвелич, порятуй народ її на віки!

Свідок 1.

Щира втіхо — рідна мово,
Краю отчого краса,
Є в тобі вогонь Тараса —
Щира втіхо — рідна мово.

Розквітай же барвінково
У саду нового часу.
Щира втіхо — рідна мово,
Краю отчого краса.

Свідок 2.

Рідна мово материнська,
Ти — душа мого народу,
Будь від роду і до роду,
Рідна мово материнська!

Не змогла стріла ординська
Вбить тебе, сміливу й горду, —
Рідна мово материнська,
Ти — душа мого народу.

Свідок 3.

Передам у спадок дітям
І дочці своїй, і сину
Ніжну мову солов’їну
Передам у спадок дітям.
Хай вона зеленовіттям огортає Україну...
Передам у спадок дітям —
І дочці своїй, і сину.

Свідок 4.

О прекрасна рідна мово, —
Краю отчого краса,
Є в тобі вогонь Тараса —
Українська мово наша.

Розвивайся ж барвінково
У саду нового часу,
Наша рідна щира мово,
Краю отчого окраса!
(Д. Кононенко)

Виходять всі учасники, виконують пісню «Рідна мова» (слова С.Воробкевича, музика В.Подуфалого).

Рідна мова

Слова С.Воробкевича.
Музика В.Подуфалого

Як то любо, як то мило
Жити в ріднім краю,
Рідним словом рідну пісню
Я щодня співаю.

Рідне слово всім нам любе,
Як отець і мати.
Рідна мова нам дорожча
За жовті дукати.

Рідним словом я горжуся,
Ним говорю, пишу.
Рідну мову, рідну пісню
Ніколи не лишу.

Рідним словом погорюю,
Рідним пожурюся,
Рідну пісню заспіваю
Та й розвеселюся.

Додаток

Висловлювання про мову, слово.

Рідна мова — це музика й малювання.
(В. Овсянико-Куликовський)

Мова — універсальна, але користування нею вкрай індивідуальне. Це своєрідний енергопровід: від одного до іншого, від одного до багатьох.
(П.Мовчан)

Мова — це доля нашого народу,# вона залежить від того, як ревно ми всі плекатимемо її.
(О.Гончар)

Ну що б, здавалося, слова...
Слова та голос — більш нічого.
А серце б’ється — ожив а,
Як їх почує.
(Т.Шевченко)

Слово — зброя. Як усяку зброю, його треба чистити й доглядати.
(М. Рильський)

Поки жива мова в устах народу, до того часу живий і народ.
(К.Ушинський)

Слово до слова — зложиться мова.
(Народна творчість)

Любіть Україну у сні й наяву,
Вишневу свою Україну,
Красу її, вічно живу і нову,
І мову її солов 'їну.
(В.Сосюра)

Той, хто зневажливо ставиться до рідної мови, не може й сам викликати поваги до себе.
(О.Гончар)

Так почуй же нашу мову,
Мову серця розкривання,
Як бандуру, як кленову
Українського звучання.
(П. Тичина)


Категорія: укрмова та л-ра | Додав: Nicolaj
Переглядів: 23 | Завантажень: 1 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Пошук
Реклама

Copyright Кунцівська ЗОШ I-III ступенів © 2018