Понеділок, 26.06.2017, 19:22
Вітаю Вас Гість | RSS

Кунцівська школа    
ВІРТУАЛЬНИЙ МЕТОДИЧНИЙ КАБІНЕТ

Статистика

Онлайн всього: 2
Гостей: 2
Користувачів: 0

Каталог файлів

Головна » Файли » Уроки » укрмова та л-ра

Вечір, присвячений Тарасу Шевченку
[ Викачати з сервера (81.5Kb) ] 29.10.2015, 16:14

Нема на світі України,
Немає другого Дніпра
Сценарій літературного вечора, присвяченого річниці з дня народження Тараса Шевченка

Автор: Тамара ПРИГАРНИЦЬКА

Дійові особи:

1-й ведучий
2-й ведучий
Шевченко
Хлопчик і дівчинка в українських костюмах
Читці (троє)
1-й панок
2-й панок
Варвара
Дівчина-читець
Доля

І. ДИТИНСТВО

Ближній кут сцени — селянська хата: стіл, покуть у рушниках; інша частина сцени — Петербург, шпиль Петропавловської фортеці.

1-й ВЕДУЧИЙ: Він був сином мужика. А став володарем у царстві духу. Він був кріпаком, а став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком, а вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим.

2-й ВЕДУЧИЙ: Геніальний поет, у промінні слави якого померкло слово попередників, видатний художник, палкий громадянин, тонкий і вразливий знавець душі людської, Тарас Шевченко зумів зробити те, що краще не вдалося ні до, ні після нього нікому. Він назвав себе українцем, і на весь голос народ свій — українцями, і батьківщину свою — Україною, і ці,здавалось би, такі звичайні слова в його устах набули нового, шанобливого і гордого значення.

ШЕВЧЕНКО:

Давно це минуло, як мала дитина,
Сирота в ряднині, я колись блукав
Без свити, без хліба по тій Україні,
Де Залізняк, ІЬнта з свяченим гуляв.
Давно те минуло, як тими шляхами,
Де йшли гайдамаки, малими ногами
Ходив я та плакав та людей шукав,
Щоб добру навчили...

Тяжко, важко в світі жити
Сироті без роду,
Нема куди прихилиться —
Хоч з горя та в воду...
В того доля ходить полем,
Колоски збирає,
А моя десь, ледащиця,
За морем блукає.

ХЛОПЧИК І ДІВЧИНКА
В УКРАЇНСЬКИХ КОСТЮМАХ:

Тече вода з-під явора
Яром на долину.
Пишається над водою
Червона калина.
Пишається калинонька,
Явор молодіє,
А кругом їх верболози
Й лози зеленіють.
Тече вода із-за гаю
Та попід горою.
Хлюпощуться качаточка
Помеж осокою.
А качечка випливає
З качуром за ними.
Ловить ряску, розмовляє
З дітками своїми.
Тече вода край города.
Вода ставом стала.
Прийшло дівча воду брати,
Брало, заспівало.
Вийшли з хати батько й мати
В садок погуляти,
Порадитись, кого б то їм
Своїм зятем звати?

МАЛИЙ ТАРАС читає «Садок вишневий коло хати», через паузу:

В тім гаю,
У тій хатині, у раю,
Я бачив пекло... Там неволя,
Робота тяжкая, ніколи
І помолитись не дають.
Там матір добрую мою
Ще молодую, у могилу
Нужда та праця положила.
Там батько, плачучи з дітьми
А ми малі були та голі),
Не витерпів лихої долі,
Умер на панщині!.. А ми
Розлізлися межи людьми,
Мов мишенята...

1-й ВЕДУЧИЙ: Важким було дитинство Тараса. Люта мачуха, яка знущалася з сироти; дядько Павло — «великий катюга»; дяк — перший учитель і перший деспот, як сам Шевченко в автобіографії напише про нього: «...поселил во мне на всю жизнь отвращение и презрение ко всякому насилию одного человека над другим»; другий учитель — маляр, що замість науки виснажував хлопця тяжкою роботою; ще один учитель — «хіромант», який прогнав допитливого хлопця, бо не побачив на його долоні здатності «ні до шевства, ні до бондарства»; був пан, що тримав майбутнього поета за козачка у своїх покоях, вимагаючи від нього «только молчание и неподвижность в углу передней»; нарешті — цеховий майстер Ширяєв, який зібрав у своїй особі вдачі всіх попередників.

2-й ВЕДУЧИЙ: Легко зміркувати, що перетерпів Тарас, шукаючи людей і натрапляючи на самі «розкішні екземпляри двоногої звіроти», що засівали в його душу насіння огиди і протесту. Зате в душі хлопця разом із іскрою протесту жила віра в людину, непереборний пошук правди і справжніх людей, саме це вивело кріпака-художника на добрий шлях, вклало перо_в руки і підказало йому натхненні пісні.

ІІ. МУЗИЧНО-ХОРЕОГРАФІЧНА КОМПОЗИЦІЯ «ТОПОЛЯ»

Хор або ансамбль співає «реве та стогне дніпр широкий...»
Звучить мелодія «По діброві вітер виє...»

ЧИТЦІ:

Хто ж викохав тонку, гнучку
В степу погибати?
Постривайте — все розкажу.
Слухайте ж, дівчата.
Полюбила чорнобрива
Козака дівчина.
Полюбила — не спинила:
Пішов та й загинув...
Якби знала, що покине —
Було б, не любила;
Якби знала, що загине —
Було б, не пустила;
Якби знала — не ходила б
Пізно за водою,
Не стояла б до півночі
З милим під вербою,
Якби знала!..
Любилися, кохалися,
А серденько мліло —
Чуло серце недоленьку,
Сказати не вміло.
Минув і рік, минув другий —
Козака немає;
Сохне вона, як квіточка;
Мати не питає:
«Чого вянеш, моя доню?»
Стара не спитала,
За сивого, багатого
Тихенько єднала.
«Іди доню,— каже мати,—
Не вік дівувати!
Він багатий, одинокий —
Будеш панувати».
Не хочу я панувати,
Не піду я, мамо!
Рушниками, що придбала,
Спусти мене в яму...
Пішла вночі до ворожки,
Щоб поворожити,
Чи довго їй одинокій
На сім світі жити?..
Взяла зілля, поклонилась:
«Спасибі, бабусю!»
Пришла... Вмилась, напилася,
Тихо усміхнулась,
Вдруге, втретє напилася
І не оглянулась
Полетіла, мов на крилах,
Серед степу впала,
Впала, стала, заплакала
І... заспівала:

Лине пісня

Плавай, плавай, лебедонько!
По синьому морю —
Рости, рости, тополенько!
Все вгору та вгору,
Рости гнучка та висока.
До самої хмари,
Спитай бога, чи діжду я.
Чи не діжду пари?

Дівчата водять танок кругом тополі

Отак тая чорнобрива
Плакала, співала...
І на диво серед поля
Тополею стала.
По діброві вітер виє,
Гуляє по полю,
Край дороги гне тополю
До самого долу.

1-й ВЕДУЧИЙ: Такий то був шлях поета: від першого романтичного захоплення народністю до активної любові до самого народу, до прагнення пробудити його вільнолюбний дух.

ШЕВЧЕНКО:

Минають дні, минають ночі,
Минає літо, шелестить
Пожовкле листя, гаснуть очі,
Заснули думи, серце спить,
І все заснуло, і не знаю,
Чи я живу, чи доживаю,
Чи так по світу волочусь,
Бо вже не плачу й не сміюсь...
Доле, де ти! Доле, де ти?
Нема ніякої!
Коли доброї жаль, боже,
То дай злої! злої!
Не дай спати ходячому,
Серцем замирати!
Гнилою колодою
По світу валятись.
А дай жити, серцем жити
І людей любити,
А коли ні... то проклинать
І світ запалити!
Доле, де ти! Доле, де ти?
Нема ніякої!
Коли доброї жаль, боже,
То дай злої! злої!

ІІІ. ЗАПОВІТ УКРАЇНЦЯМ

Шевченко сидить за столом. Перед ним два панки, одягнені по-європейськи,дискутують про щось.

ШЕВЧЕНКО: Ось, панове, скомпонував сьогодні... «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє».

1-й ПАНОК: Ах, дорогой Тарас Григорьевич, хватит вам все о мужиках да об Украине. Вы же образованнейший человек и художник, каких мало в России.

2-й ПАНОК: Бросьте эти ваши стишки малороссийские, да поедемте с нами в имение под Переяславом, сегодня у Корицких бал в честь приезда младшего сына из Германии после окончания университета. Будут барышни, танцы, да все на европейский манер...

ШЕВЧЕНКО (в зал):

Нема на світі України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра,
Добра святого. Волі! Волі!
Братерства братнього! Найшли,
Несли, несли з чужого поля
І в Україну принесли
Великих слів велику силу,
Та й більш нічого.

Повертається до панків

Якби ви вчились так, як треба.
То й мудрість би була своя.
А то залізете на небо:

1-й ПАНОК:

І ми не ми, і я не я,
І все те бачив, і все знаю.
Нема ні пекла, ані раю.
Немає й бога, тільки я!
Та куций німець узловатий,
А більш нікого!..

ШЕВЧЕНКО:

Добре, брате, що ж ти такеє?

2-й ПАНОК:

Нехай скаже Німець. Ми не знаєм.

ШЕВЧЕНКО:

Отак-то ви навчаєтесь
У чужому краю!
Німець скаже: «Ви моголи».

ПАНКИ (разом):

Моголи, моголи!

ШЕВЧЕНКО:

Золотого Тамерлана Онучата голі.
Німець каже: «Ви слав’яне!»

ПАНКИ (разом):

Слав’яне! Слав’яне!

ШЕВЧЕНКО:

Славних прадідів великих
Правнуки погані!..
І всі мови
Слав’янського люду —
Всі знаєте. А своєї
Дастьбі... Колись будем
І по-своєму глаголать,
Як німець покаже
Та до того й історію
Нашу нам розкаже...

ШЕВЧЕНКО (у зал):

Подивіться лишень добре,
Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте ані титли,
Ніже тії коми,
Все розберіть... та й спитайте
Тойді себе: що ми?..
Чиї сини, яких батьків?
Ким? за що закуті?..
Не дуріте самі себе,
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
Бо хто матір забуває,
Того бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають.
Чужі люди проганяють,
І немає злому
На всій землі безконечній
Веселого дому.

ІV. КОХАННЯ

1-й ВЕДУЧИЙ: 1843 року Шевченко разом з Євгеном Гребінкою виїхав з Петербурга в Україну. Тривалий час жив у Яготині, в маєтку князя Рєпніна. Княжна Варвара Рєпніна була правнучкою гетьмана Кирила Розумовського. У її серці спалахнуло палке почуття до Шевченка.

На сцені Варвара і Шевченко читають листи один до одного

ВАРВАРА:

2 февраля 1844 года, Яготин. Мой милый друг Тарас Григорьевич! Сестра моя, умирая, произнесла три слова: «Выше, выше, выше!» О, возьмите себе девизом эти таинственные слова; я вам их приношу в дар как избранному брату души моей. Выше душою, выше гением, выше сердцем.

Вот цели, которые вы должны достичь. Свобода, родина, самоотвержение, любовь воспеты вами! Воспойте их вновь и выше! Пойте неутомимо, чувства вечно новы! Не выпускайте лиры из рук ваших... зовите всех на простор, на свободу, на чистый воздух, солнце, на радость для услышания великой и сладкой песни.

ШЕВЧЕНКО:

Милая Варвара Николаевна! Я, как мастер, выученный не горем, а чем-то страшнее, рассказываю себя людям, но рассказать вам то чувство, которым я теперь живу, все мое горе — мастерство бессильно и ничтожно. Я страдал, открывался людям, как братьям, и молил униженно одной хотя бы холодной слезы за море слез кровавых — и никто не капнул ни одной целебной росинки в запекшиеся уста...

Господи, удесятери мои муки, но не отнимай надежды на часы и слезы, которые ты мне ниспослал через своего ангела!

О добрый ангел мой, Варвара Николаевна! Молюсь и плачу пред Вами, Вы утвердили во мне веру в существование святых на земле!

ВАРВАРА (у зал):

Шевченко занял место в моем сердце. Я часто думала о нем, желала ему добра, пыталась сама творить добро для него. Увидев его раз великим, я хотела, чтобы великим он был всегда, хотела видеть его неизменно святым и лучезарным, чтоб он вещал истину своего несравненного таланта. Я желала, чтобы все это делалось со мною.

ШЕВЧЕНКО: Поема «Тризна». Посвящение Варваре Николаевне Репниной.

Душе с прекрасным назначеньем
Должно любить, терпеть, страдать;
И дар господний, вдохновенье,
Должно слезами поливать.
Для вас понятно это слово!..
Для вас я радостно сложил
Свои житейские оковы,
Священнодействовал я снова
И слезы в звуки перелил.
Ваш добрый ангел осенил
Меня бессмертными крылами
И тихостройными речами
Мечты о рае пробудил.

(Йдуть зі сцени)

V. ІДЕАЛИ, МРІЇ, ДОЛЯ

1-й ВЕДУЧИЙ: Не судилося великому Кобзареві зазнати особистого щастя. А так мріялось мати свою хату, вірну подругу, затишок на старості років. Нещасливою була його доля. Та хоч би де був поет: у Києві чи Петропавловській фортеці, чи на засланні у Казахстані, хоч би як складалися обставини його життя, скрізь і завжди Шевченко бачив у жінці передусім духовну красу, обожнював материнство, уславлював вірність і щирість. Ідеалом людської вірності, терпіння і материнської самопожертви для поета була найвеличніша мати — мати Ісуса Христа.

Лунає «Аvе Мапа».

ЧИТЕЦЬ-ДІВЧИНА:

Все упованіє моє
На тебе, мій пресвітлий раю,
На милосердіє твоє,
Все упованіє моє
На тебе, мати, возлагаю.
Святая сило всіх святих,
Пренепорочная, благая!
Молюся, плачу і ридаю:
Воззри, пречистая, на їх,
Отих окрадених, сліпих
Невольників. Подай їм силу
Твойого мученика сина,
Щоб хрест-кайдани донесли
До самого, самого краю.
Достойно пєтая! благаю!
Царице неба і землі!
Вонми їх стону і пошли
Благий кінець, о всеблагая!
А я, незлобний, воспою,
Як процвітуть убогі села,
Псалмом і тихим, і веселим
Святую доленьку твою.
А нині плач, і скорбь, і сльози
Душі убогої — убогій
Остатню лепту подаю.

ШЕВЧЕНКО:

У нашім раї на землі
нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.
Буває, іноді дивлюся,
Дивуюсь дивом і печаль
Охватить душу; стане жаль
Мені її, і зажурюся
І перед нею помолюся,
Мов перед образом святим
Тієї матері святої,
Що в мир наш бога принесла...

Шевченко входить углиб сцени, запалює свічку, щось пише, з’являється дівчина у темному одязі.

ШЕВЧЕНКО:

Хто ти, маро чорна, незнайома?

ДОЛЯ:

Хіба не впізнав? А ще мудруєш та вірші людям роздаєш. Я — твоя Доля!

ШЕВЧЕНКО:

Цур тобі й пек! Не ждав тебе в гості, то й злякався трохи. Та й чудна ти, хоч і молода та гарна, але ж скорботою вкрита. Що скажеш мені, моя доленько лукавая, якого ще нещастя чекати мені од тебе? Чи не забагато одному: сирітство, неволя, тюрми, заслання, чужина, самота й безнадія? Га, доленько моя убогая?

ДОЛЯ:

Невдивовижу тобі, любий Кобзарю. Хіба ще не звик, що я у скорботі та сльозах, зате ж є у мене дві подруги, світлі і вічні, що невідступно прямують за мною. То Муза і Слава твої. Ніколи вони не зраджували тебе. А я...

Я не лукавила з тобою,
Я другом, братом і сестрою
Сіромі стала. Я взяла
Тебе, маленького, за руку
І в школу хлопця одвела
До п’яного дяка в науку.
Учися, серденько, колись
З нас будуть люде»,— я сказала,
А ти й послухав, і учивсь,
І вивчився.

ШЕВЧЕНКО:

А ти збрехала,
Які з нас люде? Та дарма.
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою.
Ходімо ж, доленько моя,
Мій друже вбогий, нелукавий,
Ходімо ж дальше, дальше слава,
А слава — заповідь моя.

Хор виконує «Заповіт».


Категорія: укрмова та л-ра | Додав: Nicolaj | Теги: вечір, Шевченко, сценарій
Переглядів: 228 | Завантажень: 11 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Пошук
Реклама

Copyright Кунцівська ЗОШ I-III ступенів © 2017