Неділя, 19.11.2017, 19:46
Вітаю Вас Гість | RSS

Кунцівська школа    
ВІРТУАЛЬНИЙ МЕТОДИЧНИЙ КАБІНЕТ

Статистика

Онлайн всього: 10
Гостей: 10
Користувачів: 0

Каталог файлів

Головна » Файли » Уроки » укрмова та л-ра

Весна прийшла непрохана й неждана
[ Викачати з сервера (66.5Kb) ] 10.03.2017, 15:05
ЕТИЧНЕ ВИХОВАННЯ

Весна прийшла непрохана й неждана

Автор: Л. В. Грицай

Мета. Виховувати в старшокласників уміння відчувати тонкощі найпотаємнішого почуття — любові. Викликати інтерес до поетичного слова.

Обладнання. Збірки поезій І. Франка, В. Симоненка, В. Сосюри, Лесі Українки та ін., музичний супровід (легка ніжна мелодія), ароматизовані свічки, композиції з гербарію, вислови про кохання.

(Діти збираються в облаштованій кімнаті, горять запалені свічки, лине тиха мелодія).

Учитель.

Було і буде так у всі часи:
Любов, як сонце, світу відкриває
Безмежну велич людської краси.
І тому світ завжди благословляє
І сонце, що встає, і серце, що кохає!
В. Симоненко

1-й учень.

Вона прийшла непрохана й неждана,
І я її зустріти не зумів.
Вона до мене випливла з туману
Моїх юнацьких несміливих снів.
Вона прийшла заквітчана і мила
І руки лагідно до мене простягла.
І так чарівно кликала й манила,
Такою ніжною і доброю була,
І я не чув, як жайвір в небі тане,
Кого остерігає з висоти...
Прийшла любов непрохана й неждана —
Ну як мені за нею не піти?
В. Симоненко

Учитель. Що ж таке кохання?

«Кохання — це полум'яне почуття, і тому владарювати над серцем має розум. Кохання — це сила життя. Кохати — значить жити життям того, кого кохаєш».

Л. Толстой

«Кохання благородне лише тоді, коли воно сором'язливе».

В. Сухомлинський

«Справжнє кохання схоже на привид: усі про нього говорять, але мало хто його бачив».

Ф. Ларошфуко

«Перша ознака справжнього кохання в юнака — сором'язливість, у дівчини — сміливість».

В. Гюго

«Той, хто кохає по-справжньому одну людину — кохає весь світ».

Е. Фрош

«Любов — хвороба, як її таїти; признайтесь в ній — і легше буде жити».

Жан-Батіст Мольєр

«...Любов... вона така привітна, ясна і ніжна без кінця».

Олександр Олесь

«Кохання — це свобода».

О. Гончар

Бонапарт. «Моя єдина Жозефіна — далеко від тебе світ здається мені пустелею, у якій я один... Ти оволоділа більше, ніж усією моєю душею. Ти єдиний мій помисел; коли мені докучають різні істоти, які називаються людьми, коли я готовий проклясти життя, тоді опускаю руки на серце: там знаходиться твоє зображення; я дивлюсь на нього, кохання — абсолютне щастя. Якими чарами змогла ти підкорити всі мої здібності і звести все моє духовне життя до одної тебе?..».

3 квітня 1796 р.

Леся Українка (читає монолог у супроводі «Місячної сонати» Бетховена).

«Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами, ти, мій бідний, зів'ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю в дикому бажанні згинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись... А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тремтячою рукою, — вона тремтить, як струна, — все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей, — ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни...

Мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів'ялі троянди?

Мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, що мов струни тремтять, своїми гарячими слізьми?

Мій друже, невже я одинока згину? О візьми мене з собою, і нехай над нами в'януть білі троянди!

Візьми мене з собою.

Ти, може, маєш іншу мрію, де мене немає? О дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити! Ціною нових молодощів і то я не хочу життя. Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо по— серед цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в'януть, в'януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже...

Крізь темряву у простір я простягаю руки: візьми мене з собою, се буде мій рятунок. 0, рятуй мене, любий!

І нехай в'януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди».

7 грудня 1900 р.

Учитель. Так відчували, так страждали і раділи, коли любили у всі часи й епохи, звичайні й видатні люди.

Ведучий. Кохання — прекрасне почуття. Ця тема невичерпна в літературі та мистецтві, бо це почуття вічне, нетлінне, завжди нове й неповторне для кожної людини.

Ведуча. А зараз стріла часу спрямовує нас у сиву давнину... Стародавня Греція...

Коли йому було 20 років, він покидає рідний дім, батьків і свою дівчину — Нарісу. Навчався в Єгипті, був у Індії, Вавилоні. І протягом усіх десятиліть відчував лагідний погляд коханої дівчини, смак її медових юних вуст, дзвінкість голосу, теплоту серця.

Піфагор. Ти пізнаєш мене, Нарісо? Це я, Нарісо. Поглянь на мене, згадай...

Наріса. Ні! Не треба! Ти неправду сказав! Ти не мій коханий Піфагор!

Ведуча. Сльози душили Піфагора. Він відчайдушно кричав, але було пізно. Вона впала зі скелі у море, каменем пішла на дно. Він пірнув за нею, витягнув, поплив до берега, і прошепотіла Наріса:

Наріса. Я щаслива...

Ведуча. Вона замовкла, востаннє зітхнула і завмерла навіки. Не судилося щастя закоханим...

Літа, як вода, спливають поволі, та хіба спливають почуття людей? Ніколи! Ось уже й XIX століття, Україна, а ліричний герой В. Забіли не може теж бути разом зі своєю коханою.

Учень.

Два вже літа скоро пройде.
Як я закохався;
Якби знав я своє горе,
Лучше б був не знався
Я з тобою дівчинонько, то б не знав і муки,
Не знав би я, як то любить,
не знав би і скуки.
Як не бачу тебе тиждень,
То за год щитаю;
А побачу, і то тяжко,
Що сказать не знаю.
Сказать тобі, що я люблю... —
Я долі не маю:
Бо якби звав голубкою,
То вже б і своєю.
Не буть тобі, дівчинонько,
Ніколи моєю...

Ведучий. Любов окриляє, підносить до небесної блакиті, але й розриває, ятрить душу... Вони зустрілися в місті між двох Бистриць. І дві дороги повели їх по світах. Тричі являлася любов І. Франкові.

(Учні читають поезії І. Франка).

Я й забув, що то осінь холодна...
Я й забув, що то смерті пора,
Я й забув, що ти кров благородна,
Що між нами безодня стара.
Що між нами народнії сльози,
Що любитись нам зовсім не слід;
Я й забув, що столітні погрози
Відлучили від мого твій рід...

Ведуча. У зрілих літах Франко у львівському антикварному магазині купив «Портрет незнайомої» — дівчини із червоним маком у русім волоссі... Він упізнав її. І лише він один знав, що то — Юзя Дзвонковська.

Чого являєшся мені
У сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні,
Сумні,
Немов криниці дно студене?
Чому уста твої німі?
Який докір, яке страждання,
Яке не сповнене бажання
На них, мов зарево червоне,
Займається і знову тоне
У тьмі?
Чого являєшся
У сні?
В життю ти мною згордувала,
Моє ти серце надірвала,
Із нього визвала одні оті ридання голосні -
Пісні...

Ведучий. Схожі голосні ридання викликала в душі поета М. Вороного її величність Любов, але вже у XX ст.

Ти не любиш мене...

Ти не любиш мене, ти не любиш мене —
Вже немає повороту до раю!..
Не всміхнеться мені твоє личко ясне...
Чи то ж правда, мій боже? Благаю!
Розлюбити тебе, розлюбити тебе.
Та чи сонце розлюблюють квіти?
Та чи ж можна примусити серце слабе.
Ти минаєш мене, ти минаєш мене,
А коли твоя постать востаннє мигне.
Розривається серце з одчаю!..

Учитель.

Є в коханні і будні, і свята,
Є у ньому і радість, і жаль,
Бо не можна життя заховати
За рожевих ілюзій вуаль...

Орфей і Евридика, Одисей і Пенелопа, Тесей і Аріадна, герої «Юнони і Авось», Ромео і Джульєтта, Марічка та Іванко, Реґіна і Євгеній Рафалович, Мавка і Лукаш, але все починалось із зізнання.

Учениця.

Нечестиве кохання

Ні, ніколи од мене не вчуєш.
Що тебе я люблю;
Ціле небо було б захиталось
На ту сповідь мою.
Затемнилось би яснее сонце,
Поспадали б зірки;
Срібний місяць з такого нечестя
Розколовсь на шматки.
Ні, ніколи од мене не вчуєш,
Що тебе я люблю!
Вся природа була би вжахнулась
На ту сповідь мою.
Застогнали могутнії кедри,
Розчахнулась земля,
І морськую безодню збурило б
Нечестиве чуття.
А. Кримський

Учитель. Зізнатися в любові, значить, бути сильним і слабким, але вміти кохати — це дар божий.

Так ніхто не кохав, через тисячу літ
Лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання..

(Уривок із драми-феєрії «Лісова пісня» ).

Автор. У лісі поночіє, але темрява не густа, а прозора, як буває перед сходом місяця... Покрай ліса таємничо біліють стовбури осик та берез... З гущавини вибігає Мавка,., мов утікаючи; волосся їй розвіялось, одежа розмаялась. На галявині спиняється, оглядаючись, притуляє руки до серця...

Мавка.

Дяка щира тобі, ніченько-чарівниченько,
що закрила ти моє личенько!
і вам стежечки, як мережечки,
що вели мене до березочки!
ой сховай ти мене, сестриченько!

Лукаш (підходить до берези). Ти, Мавко?

Мавка (ще тихше). Я.

Лукаш. Ти бігла?

Мавка. Як білиця.

Лукаш. Втікала?

Мавка. Так.

Лукаш. Від кого?

Мавка. Від такого, як сам вогонь.

Лукаш. А де ж він?

Мавка. Цить!.. Бо знову прилетить.

(Мовчання).

Лукаш.

Як ти тремтиш!
Я чую, як береза
стинається і листом шелестить.

Мавка (відхиляється від берези ).

Ой лихо!
Я боюся притулятись,
а так не встою.

Лукаш.

Притулись до мене.
Я дужий — здержу, ще й обороню.

(Мавка прихиляється до нього. Вони стоять у парі. Лукаш, тулячи до себе Мавку, все ближче нахиляється обличчям до неї і раптом цілує).

Мавка (скрикує).

Ох!..
Зірка в серце впала!
...ти сам для мене світ,
миліший, кращий,
ніж той, що досі знала я,
а й той покращав,
відколи ми поєднались.

Лукаш. То ми вже поєднались?

Мавка.

Ти не чуєш,
як солов'ї весільним співом дзвонять?

Лукаш. Я чую... Я зацілую тебе на смерть!

Мавка.

Ні, я не можу вмерти,
а шкода...
се так добре —
умерти, як летюча зірка...

Лукаш.

Годі!
Не хочу про таке!..
Мавка.
Я слухаю тебе...
твого кохання...

(Бере в руки голову його, обертає... і пильно дивиться у вічі ).

Учениця.

Очима ти сказав мені: люблю!
Душа складає свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
Несказане лишилось несказанним.
Життя ішло, минуло той перон.
Гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.
Світали ночі, вечоріли дні,
Не раз хитнула доля терезами.
Слова, як сонце, сходили мені
Несказане лишилось несказанним.
Л. Костенко

Ведуча. Поволі плине ріка часу, минають роки і тисячоліття. Приходять одні герої, відходять інші, тільки вічною залишається тема кохання.

Учениця.

Два серця

У вечір, в обрії, у спів
підем, обнявшись перед себе.
Мов черепицю із дахів,
зриває вітер зорі з неба.
І, відділившись від юрби,
загорнемося в хутро ночі.
Хай два серця — два голуби
співзвучно й тужно затріпочуть.
Богдан Ігор Антонин

Учитель. Книга кохання велика й невичерпна. Ми перегорнули лише кілька її сторінок. Але вона не закінчена. Ми продовжуємо вписувати в неї нові сторінки, і майбутні покоління з подивом і захопленням будуть їх переписувати.

Учениця.

Ти плюс я, і я плюс ти — єдина доля,
Ти плюс я, і я плюс ти — одне життя.
Порадіймо, що у днів на видноколі
Буде наше і шиття і вишиття.
Ти плюс я, і я плюс ти — це так мало!
Крок у крок, щоб світ не зчахнув
Без тепла!
Є. Шморгун

(Звучить і затихає музика Роберта Штольца «Два серця й один вальс» )


Категорія: укрмова та л-ра | Додав: Nicolaj
Переглядів: 169 | Завантажень: 3 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Пошук
Реклама

Copyright Кунцівська ЗОШ I-III ступенів © 2017