П`ятниця, 26.05.2017, 01:45
Вітаю Вас Гість | RSS

Кунцівська школа    
ВІРТУАЛЬНИЙ МЕТОДИЧНИЙ КАБІНЕТ

Категорії розділу
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Каталог статей

Головна » Статті » Мої статті

Ситуація успіху: як її досягнути

Ситуація успіху: як її досягнути

УСПІХ — ЦЕ РАДІСТЬ

... Головний зміст діяльності вчителя полягає в тому, щоб створити кожному вихованцеві ситуацію успіху. Тут важливо розділити поняття: «успіх» і «ситуація успіху». Ситуація — це сукупність умов, що забезпечують успіх, а сам успіх — результат створення такої ситуації. Ситуація — це те, що здатен організувати вчитель: переживання ж радості, успіх — суб’єктивніше, значною мірою приховане від стороннього погляду. Завдання вчителя в тому й полягає, щоб дати кожному зі своїх вихованців можливість пережити радість досягнення, усвідомити свої можливості, повірити в себе.

Успіх може бути короткочасним, хвилинним, частим і тривалим, стійким, значним, пов’язаним з усім життям і діяльністю дитини. Усе залежить від того, як ситуацію успіху закріплено, що лежить в її основі.

Із психологічного погляду, успіх — це переживання стану радості, задоволення від того, що результат, до якого особистість прагнула у своїй діяльності, або збігся з її очікуваннями, сподіваннями (з рівнем прагнень), або перевершив їх. На основі цього стану можуть сформуватися нові, сильніші мотиви діяльності, змінюється рівень самооцінки, самоповаги. Якщо успіх стає стійким, постійним, може розпочатися своєрідна ланцюгова реакція, що звільняє колосальні, приховані до певного часу можливості особистості, які містять величезний заряд людської духовної енергії.

З педагогічного погляду, ситуація успіху — це таке цілеспрямоване, організоване поєднання умов, за яких створюється можливість досягти значних результатів у діяльності як окремої особистості, так і всього колективу. Слід підкреслити, що в педагогічному розумінні — це результат продуманої, підготовленої стратегії, тактики вчителя, сім’ї...

Надія на успіх живе в кожній дитині. Але це не означає, що кожна надія збувається. Для однієї дитини очікування успіху звичне, для другої — епізодичне, для третьої — поодиноке. Це стан «здійсненої радості». Творцями її виступають і школярі, і вчителі, й батьки. Способи створення цієї ситуації різні, як неоднакові й ті школярі, яким вона трапляється.

Умовно їх можна розподілити на кілька груп. Класифікація потрібна для орієнтації, продуманого вибору педагогічних дій. Що лежить в її основі? Ставлення до навчання, відповідність результатів докладеним зусиллям, характер очікувань.

«Надійні»

Це школярі різного віку: від початкових до старших класів. Хороші здібності. їхня найголовніша відмінна риса — сумлінне ставлення до своїх обов’язків. Домашні завдання виконують регулярно. Ретельні, активні в громадські роботі. З перших днів шкільного життя мають сформовану систему в різноманітних справах. Вони привчені до самостійності, упевнені в собі. Рівень їхніх прагнень відповідає можливостям. Успішність завжди висока. Відмінні й добрі оцінки сприймають спокійно. У класі почуваються комфортно, захищено. Авторитетні. Емоційно стійкі. Діти, як правило, з хороших, дружних родин.

Секрет їхньої надійності, усталеності в роботі — у постійному відчутті здійсненої радості. У них немає особливих, яскравих злетів. Радість у чомусь буденна, зате постійна, глибока...

І в них можуть бути певні проблеми. Але спеціальних засобів, як правило, застосовувати не слід. Це саме та рідкісна категорія школярів, для яких найкраща допомога — не пропонувати допомоги, не нав’язуватися з рятівними розмовами. Ліпше на час залишити їх у спокої, дати можливість самим розібратися в собі та в ситуації. Втручання збоку може збити з усталеного ритму, зруйнувати звичні уявлення про себе, перевірений стереотип поведінки.

«Упевнені»

Чим вони відрізняються від першої групи? Здібності бувають вищими, ніж у «надійних», але система роботи слабша. Періоди підйому, злету можуть змінюватися розслабленням; сумлінне ставлення до своїх обов’язків інколи «пробуксовує». Підвищено емоційні, активно реагують на успіхи і невдачі. Оцінки переживають бурхливо. Зазвичай родини в них хороші, турботливі. Ставлення колективу доброзичливе. Користуються симпатіями однокласників, учителів. Ахіллесова п’ята цих школярів — не тільки можливі помилки в роботі, а й швидке звикання до успіху, девальвація здійсненої радості, зміна впевненості на самовпевненість. На таких школярів добре діє педагогічний спосіб типу «холодний душ».

«Невпевнені»

Це загалом благополучна категорія школярів різного віку: від молодшого до старшого. Пізнавальні інтереси в них пов’язані, як правило, з навчанням. Здібності хороші, до справи ставляться сумлінно. Навчаються непогано, умовно їх можна назвати «хорошистами». Найголовніша характерна риса — невпевненість у своїх силах.

У чому ж виявляється невпевненість цих дітей? Вона виявляється у перепадах не лише настрою, а й результатів роботи. У період підйому вони активні, сумлінно роблять усе, чого від них вимагають, кмітливі. Та щойно «температура» емоційного стану падає, виникає щось схоже на депресію, їх неможливо впізнати. На- вчальні обов'язки вони виконують за формулою «очі бояться — руки ро¬блять», але це вже не та робота Якщо не помітити цього стану, не розібратися в його причинах, депресія може стати хронічною...

..А зараз поставимо оперативніше запитання: як працювати з «невпевненими»? Я зупинюся на найцікавіших, нестандартних способах, побудованих на психологічних пошуках шляхів до дитини.

Емоційні прогладжування. Дати дитині віру в себе, доторкнутися рукою до її плеча, простягнути їй на долоні своє оголене серце, відкрите для добра і співчуття — це і є суть того, що умовно називається емоційним прогладжуванням. Приховувати нічого. Не кожен учитель може застосувати цей спосіб. Характер не той, темперамент, емоційна виразність не цілком відповідають. Не кожному дано. Але прагнути цього, шукати своїх шляхів емоційного контакту з дітьми може і повинен кожен, хто присвятив себе цьому ремеслу. Саме ремеслу. Воно потребує професіоналізму у всіх виявах.

Анонсування. Ідеться про ті випадки, коли вчитель заздалегідь попереджає школяра щодо майбутньої самостійності, контрольної роботи, майбутньої перевірки знань. Попереджає не просто так. Інакше цей спосіб можна було б назвати випереджувальним контролем. Зміст анонсування в попередньому обговоренні того, що повинна буде зробити дитина: подивитися план твору, прослухати перший варіант майбутньої відповіді, разом дібрати літературу до виступу тощо. Чимось це нагадує репетицію майбутньої дії. «Невпевненим» така підготовка створює психологічну установку на успіх, дає впевненість у собі.

А який вигляд це матиме з етичного погляду? Як це сприймуть інші учні? Чи не схоже це на милиці, що підпирають слабку, але здатну ходити людину? Чи не скидається зазначений спосіб на елементарну змову? Приблизно такий комплекс запитань зазвичай виникає в моїх опонентів на лекціях і семінарах. Відповідаю стисло і категорично: «Не схоже, не нагадує, не скидається». І сприймається так, як треба, якщо робити це грамотно, тактовно...

«Зневірені», або Історія Максвелла

Дивно звучить назва цієї групи. Ми ведемо розмову про «здійснену радість», а тут з'являються якісь «зневірені». Нагадую, що ситуацію успіху можна розглядати тільки в нерозривній парі: успіх — неуспіх. Неуспіх школяра — результат нездійсненої радості: здолати неуспіх — означає створити умови для того, щоб радість усе-таки відбулася.

Хто вони такі, зневірені? ...Повчальний приклад із життя великого фізика Джеймса Максвелла.

У Максвелла в академії відразу ж з'явилося прізвисько — Дурило. Він, здавалося, анітрошки не був ним обтяжений, але з тієї пам'ятної зустрічі зі своїми майбутніми однокласниками не шукав зближення з ними, обираючи самотність. Час від часу він із незворушним обличчям кидав якісь фрази, саркастичні зауваження, здебільшого незрозумілі оточенню. Його успіхи в класі були зовсім не блискучими. Учитель грецької містер Кармайкл вважав своїм першим завданням розсаджувати учнів відповідно до їхніх шкільних успіхів, і Джеймс ніколи не сидів попереду. Він сидів десь у середніх чи навіть задніх рядах і під ритмічне бурмотіння... думав про щось своє. Він легко міг би виконувати завдання краще, але дух змагання в малоприємних заняттях був для нього просто неприйнятним. У досліджуваних грецьких дієсловах він убачав лише трупи слів, залишки мертвої мови. Навчання посувалося дедалі гірше, його відсаджували далі й далі назад, до щораз агресивніших сусідів, котрі віддавали всі свої сили і здібності знущанню над Джеймсом.

Нелегко доводиться таким школярам в оточенні однолітків навіть через суто зовнішню розбіжність у смаках, у манері триматися, одягатися, висловлювати думки, словом, бути «як усі».

Максвеллові пощастило. Наводжу останній уривок із цієї" книжки. Але раджу: прочитайте її повністю.

Вона заслуговує на те.

Тим часом у школі почали геометрію: її, як і всі інші математичні дисципліни, вів містер Глоаг, добра людина, природжений учитель. Містер Глоаг жартував, але містер Глоаг і вимагав. Він домагався бездоганної чіткості математичних доказів, змушуючи виводити всілякі «наслідки» з теорем. На уроках містера Глоага Максвелл був першою людиною. Жоден учень, навіть кращий учень академії Льюїс Кампбел, не міг змагатися з ним у кмітливості, гостроті розуму, оригінальності доказів. Коли настав час іспитів, учені академії були вражені: Дурило став одним із перших...

Історія Максвелла дуже нагадує сюжет казки «Гидке каченя». Саме так я й хотів би назвати цю складну педагогічну ситуацію. Причому це найщасливіша ситуація. Андерсенівське «гидке каченя» було заздалегідь «приречене» на ситуацію успіху. Адже воно було народжене лебедем! Рано чи пізно в тій чи іншій пташиній зграї все одно родичі мали впізнати його, взяти із собою. Його самопізнання неминуче пройшло б шлях від гидкого каченяти до красеня лебедя.

А Максвелл та багато інших «бридких каченят» людських товариств? Так, талант може бути, але талант—це ще не все. Потрібні умови, щоб він розквітнув, необхідно, щоб хтось повірив у нього, захотів би допомогти зіпнутися на ноги, допомогти розвинутися. Не зустрінься на шляху Максвелла вчитель математики Глоаг, хто знає, як би далі склалася доля цього дивакуватого Дурила. «Бути чи не бути?» — саме так стояло запитання. На щастя, вдалося «бути». Талант плюс праця, плюс удача дорівнюють успіху. Але не гарантовано не завжди.

Тут потрібна допомога педагогів, колективу, що підтримають таке прагнення, зможуть уселити впевненість у собі, не дати «потонути».


За виданням: Педагогічна
майстерність: Хрестоматія:
Навч. посіб. /За ред. І. А. Зязюна. —
К: Вища шк, 2006.


Категорія: Мої статті | Додав: Nicolaj (01.03.2011)
Переглядів: 4410 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Пошук
Реклама

Copyright Кунцівська ЗОШ I-III ступенів © 2017